WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша - Реферат

Біловоддя — затоплене царство: від Єноха до Гільгамеша - Реферат

Реферат на тему:

Біловоддя — затоплене царство:від Єноха до Гільгамеша

Легенда про Біловоддя — міфічне таємне християнське царство в серці Євразії (або розташоване за Китайським царством через 44 дні шляху в "окіяні-морі" на 70-ти островах, охоплюючи простір між горами на 600 верстов), як сакральний простір у профанному світі, як "земний рай", що тимчасово "прихований від світу, але якого можуть досягнути "обрані", — лежить в одній площині з такими ж архетипними уявленнями про "Святу Землю" — "... прототип, — пише Р. Генон, — всіх інших, духовний центр, котрому підпорядковані інші, престол відпочаткової традиції, від котрої похідні всі часткові її версії, що виникли внаслідок адаптації до тих чи інших конкретних особливостей епохи і народу. Така "Свята Земля" за перевагою — це "вища область", згідно зі змістом санскритського слова Парадеша, котре халдеї перетворили на Пардес, а люди Заходу — на Парадіс... І тут ... символіка "Святої Землі" має двоякий зміст: ... він у будь-якому випадку уособлює не тільки сам цей центр, але також ... традицію, котра з нього походить або котра в ньому зберігається, тобто в першому випадку — відпочаткову традицію, а в другому — певну часткову традиційну форму... Але центр є, з причини свого відпочаткового характеру, те, що можна було б назвати "місцем" непроявленості; а отже, чорний колір ... дійсно підходить йому. Слід, проте, зауважити, що і протилежний, білий колір також належний центрові, в другому його аспекті: як точці виходу "традиції", ототожненої з точкою випромінення світла".

У "Житії св. Макарія Єгипетського (варіант: Римського)" (V-VI ст.) розповідається про трьох монахів, котрі подорожували, "щоб побачити місце, де небо прилежить землі". На сході вони досягли "церкви великої, в котрій посеред вівтаря тече джерело білої води", через що ця країна називалася "Біловоддя". Там, переправившись через велику річку, вони зустріли старця Макарія, який прийшов з Єгипту (або син римлянина Іоанна, який втік зі свого власного весілля і переховувався спершу у будинку якоїсь вдови). Жив він начебто у "дванадцяти поприщах від раю". Історичний Макарій Єгипетський (301-390 рр.) був учнем засновника схимництва святого Антонія і заснував у 360 р. монастир в урочищі Ваді-Натрун, багатому мінеральними джерелами, між Каїром та Александрією, центр коптських монахів. Згідно з переказом саме тут поховане тіло обезголовленого Іоанна Хрестителя.

Біловоддя наснажувало не одне покоління шукачів, змушувало до ототожнення з ідеальним локусом локус цілком реальний — міста та країни у фізичному просторі, у просторі матеріальної культури. В тому числі наснажувалися й фанатичні народні низи, як от ідею шляху в Біловоддя проповідували представники російської секти старообрядців-"бігунів". Начебто християни Соловецького монастиря, переслідувані під час реформи патріарха Никона, під проводом Савватія та Зосими кораблями Льодовитим океаном, а також пішки вирушили до Біловоддя, а саме уявлення про "біловодську ієрархію" рознесено було після смерті в лісах старообрядського єпископа Александра В'ятського (вперше про Біловоддя повідомляє топозерський інок Марк, котрий описав "асерських християн", котрими керують єпископи та патріарх "антіохійського рукоположення", а В.Г. Короленко ототожнив цього інока Марка із самим мандрівником Марко Поло) та авантюристи типу поселянина Бобильова і самозванного "біловодського єпископа" Аркадія Пігулевського (чи Пікульського, українця, родом з Києва, вперше був арештований у 1849 р. в с. Батурине за 25 верст від Томська, потім мешкав у Каргополі Олонецької губернії, звідки в 1866 р. поліція фіксує вихід великої групи посланців "у Самарську губернію" (екзотерична назва Біловоддя, для непосвячених і урядників), і знову повідомлення про нього появилися у пресі в 1881 р. як мандрівника північноросійськими та приуральськими губерніями; він чудово володів французькою мовою і називав себе нащадком князів Урусових, яким належить слава вбивць у Калузі Лже-Дмитрія ІІ в 1614 р., що дало підстави рядові езотериків вбачати в ньому славнозвісного Сен-Жермена!).

Також у книзі спогадів про святого Іоанна Кронштадтського розповідається про те, як він "утішав" якогось "біловодського єпископа" Аркадія, який перебував у важкому душевному стані. Біловоддя Аркадій називав "землею патагонів", там начебто царюють цар Григорій Володимирович та цариця Глафіра Йосифівна, головне місто — Трапезангунсік Банкон (явний натяк на змішання Трапезунду з Бангкоком), а друга столиця — Грідабад. У Банконі 700 000 жителів, 300 церков, один патріарх Мелетій та чотири митрополити "сірського язика". Патріарх сам титулувався "Славяно-біловодський, Камбайський (тобто Камбоджійський), Японський, Індостанський, Індіянський, Англо-Індійський, Ост-Індії, Іюст-Індії і Фест-Індії, і Африки, і Америки, і землі Хілі і Маголанської землі, і Бразилії, і Абасінії". Проголосивши себе єпископом "біловодського поставлення", він полемізував з т.зв. "австрійським согласієм" старообрядців Білокриницької єпархії.

Як довів дослідник Накамура Єсікадзу, козак-старовір Г. Хохлов зі своїми товаришами-козаками О.В. Баришніковим та В.Д. Максимовичевим в 1898 р. примандрували до Японії, вважаючи, що прибули у "Біловодське царство". Пізніше були опубліковані записки Г.Т. Хохлова "Подорож уральських козаків у Біловодське царство" за сприяння відомого письменника В.Г. Короленка, і керувалися вони маршрутом, накресленим вищезгаданим "біловодським єпископом" Аркадієм: Одеса — Константинополь — Сан-Стефано — Афон — Смірна — о. Патмос — о. Родос — о. Кіпр — Бейру — Сідон — Тір — Акра — Кяфа — Яффа — Ієрусалим — Порт-Саїд — Суецький канал — о. Цейлон, Коломбо — о. Суматра — Сінгапур — Сайгон — Гонконг — Шанхай Нагасакі — Владивосток — Хабаровськ — Чита — Іркутськ — Красноярськ — Кінель — Новосєргєєво; також слід додати, що у старообрядських переданнях з архіву Барсова маршрут до цієї країни такий: "Москва, Казань, Єкатеринбург, Красноярськ і далі невідомими гірськими проходами через китайську землю 44 дні шляху до Біловоддя".

Аналогічно, зазначає Ігауе Нахо, уявлення про блаженну країну, де царює майбутнійспаситель світу "Япон-каан", існує серед тюрків-алтайців (ойратів), котре, на думку Іноуе Коїті, виникло під впливом старообрядницьких легенд (див.:). Також саме з айнами ряд дослідників співставляє ранішу російську легенду (принесена учасниками експедиції Івана Москвітіна до устя Амуру, 1636-1642 рр.) про благочестиву "землю бородатих людей" (за збірником Кірши Данилова: "в сибирской Украине, во Доурской стороне"; також Даурія описана як благочестива земля у "Житії протопопа Аввакума та Єпіфанія"), де можна чути звуки дзвонів та бачити позолочені верхівки будівель. Легенди виводили "бороданів" з нащадків супутників якогось старообрядського єпископа, викинутих років чотириста тому штормом на острів. А.П. Окладніков вважає, що до росіян ця легенда потрапила від тубільців, які власне й мали перекази про айнів Сахаліну та сінтоїстські храми з дзвонами в самій Японії.

Звісно, не останню роль у зближенні відіграла і генетична схожість буддиської та християнської обрядовості: "... Найяскравіший факт — стародавня розмальована скульптура Трійці з Нари, японської столиці VIII століття (мається на увазі буддиська "трійця" — Нірманьякайя "Будда-страдник", Самбхогакайя "Будда-сяючий у небі", Дхармакайя "Будда-вселенська творча сила", — О.Г.)... Але немає іншого твору мистецтва, так близького за духом до рубльовської Трійці...". Іраніст Л. Лелеков знаходить буддиські (тобто тангріанські) прототипи у християнській іконографії Трійці, Деісуса (неграмотне давньо-руське передання грецького Деесіс) та Успіння, і вважає, що посередниками між Сходом і Заходом були саме манихеї, котрими, як відомо, були і деякі степові етноси. Вони, переходячи у християнство, мусіли були "тричі по три рази" відректися від Будди. Католицькі місіонери у Тібеті, Китаї та Монголії були шоковані, коли виявили разючі збіги буддисько–ламаїстської символіки та обряду з християнськими. Так, буддийські монахи–лами постригаються на священнослужіння, як і католицькі ченці. Вони носять таку ж довгу одежу, вкриту золотим вишиттям, дотримуються постів, практикують духовне усамітнення, накладають на себе епітимії та умертвіння плоті, сповідують віру, молять про заступництво святих, здійснюють далеке паломництво для поклоніння мощам та святиням. У лам безшлюбність стала нормою, хоча спершу, як і у католиків, це була лише похвальна справа. Існували чоловічі та жіночі "обителі" для спасіння душі. У ламаїзмі є вівтарі, панікадила, дзвони, раки і скриньки з мощами, посуд зі святою водою (щоправда, замість ладану використовують траву авагангу або ялівець). Лами здійснюють богослужіння з митрою на голові і з посохом у руці, у ризах, схожих на стихар, підрясник та мантію, схиляють коліна перед святинями, наспівують церковні піснеспіви, читають літанії, моляться мовою, чужою для пастви, здійснюють служби за упокій, йдуть перед процесіями. Віруючі перебирають вервиці так, як католики. Крім того, у фольклорі буддистів Алтаю існує уявлення про три небесні божества (Уч-Курбустан-кудай) та грядучу битву між силами добра і зла, котрі, можливо, виявляють якісь релікти знайомства центральноазійських племен з доктринами християнства (Трійця, Апокаліпсис).

Loading...

 
 

Цікаве