WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Біле царство в контексті етнічної історії Євразії: усуні – тохари – юе-чжі - кушани - Реферат

Біле царство в контексті етнічної історії Євразії: усуні – тохари – юе-чжі - кушани - Реферат

Через сторіччя правитель Гайшуану Кіо-цзюкю (в першій частині імені явно вчувається авестійське сакральне "каві/кай" — титул правителя; вважається, що під цим іменем згаданий Кудзула Кадфіз монетних легенд: kujūla kadphises; кит. транскрип. "цюцзюці" < *k'iedz'ieu k'iak) захопив всі інші князівства. Кіо-цзюкю прожив більше 80 років, а потім його син Яньгаочжень (Віма Кадфіз) підкорив Індію аж до Кашміру включно. Надалі цар Канішка підкорив Пенджаб, Сінд і Уттар-Прадеш (до Бенареса), Афганістан, область Таріму в Східному Туркестані. Столицею став Пурушапур (Пешавар). Китайці й надалі називали нове царство старим терміном "Великі Юе-чжі", але довколишні народи —"Гуйшуан", тобто Кушанське царство, якому в світовій історії довелося відіграти провідну роль в становленні буддизму.

В тюрксько-булгарському епосі "Джагфар Таріхи" зауважується, що родоначальник кушан Кан Кашан є сином сако-масагетської принцеси і хана Канджала з роду Албуга Сігеркана. Власне кушани, які контролювали торгівельний шлях від Північної Індії до Волги і котрі змішалися з північнокавказьким племенем котрагів-савроматів, розглядаються предками булгар, котрі героїчно витримували натиск римських легіонів, що рвалися на схід. Сестра останнього хана Артана (пор. з царством Артанія на сході Слов'янщини!) Бояр-Киз від шлюбу з гунським вельможею Агарджу з гунського царського роду Дуло започаткувала булгарський царський рід Дуло, а інший брат Шада Банат відокремився від них. В часі ж дана подія збігається з повідомленням в римських джерелах про відокремлення племені алан від решти сарматів.

Пізніше в цьому ж регіоні, заселеному історичними кушанами, з 420 р. "білими" називалися гунни–хіоніти (грец. "ефталіти", від кит. Едаілідо, скорочене Е-да, імені родоначальника Ефталана Кушнаваза – Кушнавара, який розгромив сасанідського царя Пероза; китайці паралельно застосовували ще етнонім хуа, хуадунь, а греки – етноніми нафтал, абдел, ефталь, епталь, абдаль), вони ж кідаріти (кадарити; від міста Кердер на нижній Сирдар'ї), що захопили в 5 – 6 ст. Приаралля, Тохаристан та Східний Афганістан. Ефталіти арабами називалися "хайталі", а їхня область — "Хутталь", "Хутталан". В 490 р. вождем ефталітів став Торомана, який заволодів областю Гандхара, а в 500 р. завоював Джамна-Гангську долину, долину ріки Інд (теперішні Гуджарат і Катхіавар) аж до Глівнора. Син Торомани Міхіракула (515 – 528 рр.) столицею обрав місто Шакалу (тепер Сіалкот) на півночі Пенджабу. Індійська династія Гуптів зберегла за собою тільки Магадху і правила як данники ефталітів, але в 528 р. завдали їм поразки. Ефталіти зуміли зберегти за собою лише північно-західну Індію, а після смерті Міхіракули в 540 р. ефталітська держава перестала існувати.

Л. Гумільов ототожнює ефталітів з дінлінами китайських писемних джерел ("Вейлюе", "Вейшу", "Цзіньшу", "Бейші"; ІІІ-ІV ст.), котрі спочатку переселилися на Памір та Гіндукуш.

Столицею ефталітів було місто Шакала (тепер – Сіалкот), ставка царя називалася Бадіянь (Баміан в Афганістані). Китайські джерела називають їх окремою гілкою юе-чжів (тобто іранізованими тохарами). Пехлевійські тексти ототожнюють хіонітів зі згаданим у "Авесті" туранським (в районі Мерву) племенем хьяона, вождем яких був Ареджатасп ("Яшт", 17: 50-51), ворог прихильного до Заратустри царя Каві-Віштаспи. Передання про їх протистояння відоме з епосу "Переказ про Зарерідів" ("Абйаткар Зареран"). При тому, що на зміну Кушанському царству прийшла держава хіонітів (ефталітів), вона й далі визначалися персами та вірменами як Кушанське царство, оскільки саме від кушан вони прийняли буддизм. Вважається, що панівна верхівка була іранська (ефталіти), а сама етнічна маса різноманітна (кушани, хіоніти, гунни, чоль), приймаючи до себе всіх незадоволених сасанідським режимом у Ірані, зокрема маздакітів на чолі з принцеп Кавадом, молодшим сином Пероза. Загинула ефталітська держава під ударами тюрків в 567 р.

У сірійській хроніці Ієшу Стіліта (поч. VI ст.) розповідається навіть про те, що білі гуни вторглися у Західну Азію і вся Сірія перебувала під їх владою. Інші джерела конкретизують цю групу "білих гунів" як суварів, котрі здійснювали походи у Вірменію та Малу Азію, доходячи до Каппадокії, наймаючись на службу до візантійців. В 568 р. сувірів розгромили авари, після чого вони переселилися в Албанію (Азербайджан), де ворогували з персами.

Частина хіонітів — вархоніти (вар-хіоніти) — мігрувала на Захід, успадкувавши в 568 р. від гуннів Паннонію (Гунгарію). В Європі вархоніти вже становили союз племен, серед котрих — носії тюркських (сабіри), іранських (аланські "хорвати"-"захисники" та хіоніти-мешканці "болотяних городищ" Сирдар'ї та Приаралля), угорських (вари/уари, огори сучасного Башкиртостану та кутургури Причорномор'я) та північнокавказьких (предки дагестанських аварців) мов. Змусила ці племена об' єднатися загроза з боку наймогутнішої Євразійської степової імперії — тюркютів, яких віце-каган (ябгу) Істемі в 558 р. здійснив успішну каральну експедицію. Саме "дарунком долі" для них була поява з півдня суперників тюркютів — авар (абар, ауар, обрів, апар-апурум), яких ототожнюють з жуаньжуанями ("повзаючими комахами") китайських хронік, керміхіонами (іран. "керм" — "черв, тутовий шовкопряд" і "хіон" — варіант етноніму гунни) середньоазійських джерел.

Сам Аварський каганат в силу його різноетнічності візантійці стали називати "псевдоаварами", адже про власне як плем'я ефталітів — рівнинних скотарів абхірів (авар), як жителів Центральної Азії та Абірвану (між Кандагаром та Гератом), Гуджарату та дельти Інду і Конкону, вони знали досить добре. Індуси переклали етнонім "абхір" терміном "гопа" — "пастух", а у "Манавад хірмашастрі" говориться, що абхір — це той, хто народився від шлюбу брахмана з дочкою угри (нащадка шлюбу кшатрія і шудріянки). Абхіри, тобто справжні авари (обри), займалися розведенням антилоп зебу, а їх божеством був косатий бог Крішна, якого немовлям, начебто, всиновив абхір Нанда з дружиною Яшодою. До V ст. абхіри були володарями власної держави республіканського типу, а ще в ІІІ ст. до н.е. завдали нищивної поразки індійській імперії Ашоки Маур'я. Сучасними нащадками абхірів є племена Індії врішні, андхаки та ахіри чи ахірвати, мова яких належить до західного діалекту мови хінді — браджу.

Розгромивши орієнтований на Візантію союз племен (савіри-"сіверяни", утургури, анти), "псевдоавари" в 559 р. здійснюють успішний похід на Візантію, а в 567 р. в союзі із германськими лангобардами (епонім теперішньої Ломбардії) вирізали германське плем'я гепідів, що мешкало в районі українських та румунських Карпат, спільників все тієї ж Візантії. Наступного року лангобарди завойовують Італію, а авари підкорюють всіх слов'ян і розкладають свої шатра в Паннонії, де запановують на 250 років. Наприклад, у "Хроніці Фредегара" (IV, 48; 58) під 623 роком згадуються вінди, які були befulci гунів (тобто авар). Дане визначення вважають пов'язаним із слов'янським "буйволи", хоча, як на нас, це "ті, які зазнають глуму" (італ. beffare — "висміювати, глузувати, знущатися, зневажати") з боку авар (пор. з літописним переказом про страждання дулібських жінок, запряжених аварами у вози). За свідченнями сучасників, слов'яни становили піше військо, яке розпочинало битву перед аварською кіннотою. Також Константин Багрянородний, описуючи захоплення аварами Салони, конкретизує загарбників: "авари, які називаються також слов'янами". Це вторгнення авар спричинилося до того, що розділилися на частини племена липецької археологічної культури, охоплюючої Україну, Чехію, Словаччину та Добруджу. Носіями цієї культури вважаються костобоки (за Амміаном Марцеліном та Павсанієм) / койстобоки (за Птолемеєм), названі також ще "загорянами" (Transmontani), назву яких можна етимологізувати як "древляни" (санскр. kastha "дерево, палиця" + bhagas "володіючий"). Вони ж і розділилися на "деревлян" українсько-білоруського Полісся, "чехів" (адиг. "чьыгы" — "дерево"), "ляхів/лехів" (пор.: абхаз. legazho "старець" < *leg "чоловік"+azho "старий"; хінальск. leged "чоловік", абазин. leg "раб, холоп", туш. lag "раб", чечен. laj "раб", авар., дарг. lag "раб", кабард. l'e "чоловік, муж", звідки осетин. laeg "муж, чоловік, воїн") та "галичан" (де іберо-кавказ. *xw-/*xu- "дерево" + -lVč- "чоловік").

Останні — це анти, які певний час утворювали етнічний симбіоз із лазами (дчанами, колхами), котрі в 580-х рр. переселилися з Північного Кавказу, будучи гнані тюркютами Бурі-хана за те, що визнавали верховенство Візантії. Як свідчать джерела, тюркюти в 584 р. вирізали 300 тисяч полонених лазів, тіла котрих лежали вздовж дороги довжиною 160 км, тобто чотирьох днів шляху. В Х ст. Лазіка об'єдналася з грузинським царством, але західна її частина — Пафлагонія — залишилася у межах Візантії. На початку ХІІІ ст. в Лазіці за підтримки Грузії утворилася греко-лазька держава — Трапезундська імперія — під владою наступників цариці Тамари Алексія та Давида Комнинів. Ця держава проіснувала до 1461 р. В склад Лазіки — царства Егрісі, васала Царгороду, простягалося від ріки Ешиль-Ірмак до Ріонської низини, — входила й Абхазія (обези), переосмисленим спогадом про яких і розпочинається Галицько-Волинський літопис (пор. також: Лази на півн.-зах. від Кракова, міський парк Лазенки у Варшаві, місто Шпані-Лаз на Крупинській височині у Словаччині тощо; спроби пов'язати ці топоніми з коренем laz-/lach-/lech- на означення "поля", "цілини", "лісової просіки" є лише народноетимологічними витлумаченнями. Також в часі перебування лазів на Прикарпатті їхня мова, на відміну від інших кавказьких мов, стала належати до балканського мовного союзу, який утворюють албанська, румунська, новогрецька, балканська і його периферією є сучасні східно-карпатські говірки української мови). Але забуття історичної реальності призвела до того, що літописець так і не навів обіцяної легенди про Галичину могилу, сидіння на якій вже знаменує володарювання, мотив чого цікавим чином перегукується з кавказькими традиціями.

Loading...

 
 

Цікаве