WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія? - Реферат

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія? - Реферат

"... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою"li.

У "Книзі про Карну (Карнакапарва)", що є VІІІ книгою "Махабхарати" у 30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – "злодії". "Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П'ятиріччя"lii. Або в іншому місці: "Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати !"liii

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: "Добра ж пам'ять про Золотий вік у Божественній Аратті !"liv, слід зауважити, що в "Карнакапарві" вже мова йде не про "золотий вік" в Аратті, а про більш "згіршений вік", передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у "Махабхараті" подій (аналогічно, у традиції "Гат" зберігаючим "арійську чистоту", у порівнянні з іншими країнами, є Іран). Також слід пам'ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів "деви" – це "боги", "асури" – "демони", то для іранців навпаки – "ахури" – "боги", "деви" – "демони" тощо. Чорних барв для змалювання сусідів-"варварів" ніколи не бракувало.

Власне ще Кір ІІ Великий завоював Південно-Східний Іран (Драгіану, пізніше – Сакастан; до складу Дрангіани входила Сагартія (Asagarta), племена сарангіїв, таманаїв, утіїв-яутіїв, міківlv та Північно-Західну Індію з її столицею Капішою (суч. Беграм в районі Кабулу), де мешкали індійські племена астакен та ассакен (за "Індікою" Арріана, І, 1 – 3). Пізніше Ксеркс своїм знаменитим едиктом (485 р. до н.е.) заборонив підкореним індійським племенам сповідувати їхню релігію (у яких "деви" – "боги", а "асури" – "демони", в той час як у іранців навпаки – "ахури" – "божества", а "деви" – "демони"; деякі дослідники, проте, вважають, що мова йде про зруйнування грецьких святинь, посвячених богам-"теос", зокрема храму в Афінах у помсту за спалення греками в Сардах священних гаїв і храмів (І. Леві) або вавилонського храму Бела-Мардука (Гартман)lvi, хоча, вірогідно, під "девами"-"дайвами" цар персів мав на увазі божества і греків, і індусів, і незороастрійців Ірану), що йде врозріз із толерантною позицією Ахеменідів (Haχāmaniš; букв. "Дружньо налаштований"). Вся підкорена індійська територія на південний схід від Кандагару отримує назву Камбоджаlvii. Існував навіть варіант назви Yona-Kambojalviii. Як вважають Г. Бонгард–Левін та Г. Ільїн, назва виникла як греко-арамейський варіант назви Кандагарlix (заснованого, за аль-Біруні, вихідцями з Гандхари)lx. Але більш вірогідно, що від імені сина Кіра ІІ – престолонаслідника Камбіза (іран. Камбуджія, аналог хінді khambha — "колона, стовп" або *kmba- "вид посудини"). В епоху кушан на цю територію поширюється назва сусідньої провінції Арахозіяlxi (< дв.-перс. Harauvati), що, вірогідно, було своєрідною "реставрацією" назви Арьяна Веджа (вперше згадана в авестійській книзі "Відевдат", 1,2; розташовувалась на березі ріки Даітйа; серед.-перс. Еранвеж), про справжню локалізацію якої пам'ятали іраномовні кушани. Тому невірним є ототожнення Арахозії (дв.-перс. Harauvati, від дв.-перс. arah- < драв. alagu- "прекрасна"), де мешкало плем'я таманаїв (Геродот, ІІІ, 93 : 117), — теперішньої провінції Харут — зі згаданою в "Авесті" країною Харахуватіlxii, що ми вважаємо за назву не території, як це пропонує Б. Тілакlxiii, а ріки, як у індійців — Сарасваті "багата ріками (тобто притоками)". Вважається, що Сарасваті — тепер висохле русло ріки в Пенджабі, начебто ця ріка тече під землею і зливається біля Праяги (сучасний Аллахабад) з Гангою і Ямуною (Джумною).

В імперії Ашоки цю північно-західну Індіюlxiv називали Апаранта (Aparānta), тобто збірним іменем всіх західних не-індійських племен (йонів–греків, камбуджійців, гандхарців, рістіків, пітініків)lxv. Камбуджійців індійці визначали як pārasīka "персизовані"lxvi.

В науці існують версії локалізації Камбоджі на Памірі (на південь від сучасної Фергани), Кафірістані, Тібеті або Гіндукуші. В знаменитому епосі "Махабхарата" (VІІ.4.5) kambojas пов'язується з містом Rājapura "Цар-Город". Можливо, на наш погляд, що це – Кірополь (Страбон, ХІ, 11,4; Арріан, Анабазис, ІV, 3), пізніша Александрія Опіана, що заснована в землі індійського племені опіїв, теперішній Чарікарlxvii.

i Allen Ch. The Search for Shangri-La : A Journey into Tibetan History. – Abacus (UK), 2000. – P. 273; Андреев А.И. Время Шамбалы. – СПб.: ИД "Нева"; М.: "ОЛМА-ПРЕСС Образование", 2002. – С. 22 – 23.

ii Кузьмина Е.Е. Культура Свата и её связи с Северной Бактрией // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. – М., 1972. – Вып. 132. – С. 116 – 121; Antonini Ch.S. More about Swat and Central Asia // East and West. – 1973. – Vol.23, N 2—3. – P. 235—244.

iii Клейн Л. От Днепра до Инда // Знание — сила. — 1984. — № 7.— С. 17—20.

iv Редер Д.Г. Пришельцы в Египте в ХVІ в. до н.э. // Древний Восток и античный мир: Сб.стт., посвящ. Вс.И. Авдиеву. — М.: Изд-во МГУ, 1972. — С.21—26.

v Васильев Л.С. Социальная структура и динамика древнекитайского общества // Проблемы истории докапиталистических обществ. – М., 1968. – С.460; Васильев Л.С. Проблемы генезиса китайской цивилизации. – М., 1976. – С.311 — 321; Павленко Ю.В. Праславяне и арии: Древнейшая история индоевропейских племен. – К., 2000. – С. 246—255.

vi Клейн Л.С. Откуда арии пришли в Индию? // Вестник Ленинград. ун—та. – 1980. — № 20. Вып.4. – С. 37 – 38.

vii Клейн Л.С. Индоарии и скифский мир: Общие истоки идеологии // Народы Азии и Африки. — М., 1987. — № 5. — С. 63 — 96.

viii Orofino G. A Propos of Some Foreign Elements in the Kalachakratantra // Proceedings of the 7th Seminar of the International Association of Tibetan Studies. Graz, 1995. – Wien, 1997. – Vol. II. – P. 722 – 724.

ix Можейко И. Хозяин замка Аламут и его наследники // Наука и религия. — М., 1987. — № 7. — С. 59 — 64.

x Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Пер. с нем. Предисл. Э.Д. Фролова. – М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит-ры, 1982. – С.64.

xi Бонгард—Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.54 – 55.

xii Гумилёв Л. Страна Шамбала в легенде и в истории // Гумилев Л.Н. Древний Тибет / Сост. И.В. Мамаладзе. – М.: ДИ-ДИК, 1993. – С. 298 – 303; Гумилёв Л. Страна Шамбала в легенде и в истории // Золотой грифон: Новое евразийское обозрение. – М., 2001. – № 3. — С. 46; вперше опубліковано в: // Азия и Африка сегодня. – 1968. — № 5.

xiii Шифман И.Ш. Сирийское общество эпохи принципата (І – ІІІ вв. н.э.). – М.: Гл.ред.вост.лит., 1977. — 13 – 14.

xiv Сузнель А. де Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання-Пресс, 2003. — С. 129.

xv Кюмон Ф. Мистерии Митры. Пер. с фр. — СПб.: Евразия, 2000. — С.85—86.

xvi Хроники длинноволосых королей / Пер. с лат., статьи и сост. Н. Горелова. — СПб.: Азбука—классика, 2004. — С.290 — 292.

Loading...

 
 

Цікаве