WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія? - Реферат

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія? - Реферат

Реферат на тему:

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія?

На території Індії існують реальні міста з назвою Шамбхала: 1) Sambalpur, місто на північному заході штату Орісса, на ріці Маханаді; 2) Sambhal – місто на північному заході штату Уттар Прадеш, на південний захід від міста Морадабад. Також ріка Чамбал наявна у Гімалаях, де її побережжя населяло плем'я панчали, де правив Драупад, батько Драупаді, жони легендарних героїв "Махабхарати" Пандавів. Цікаво, що в центрі Африки, в Демократичній Республіці Конго (Заїр) є місто Шамбала (Shambala), столиця однойменної народості з групи бантоїдних негрів.

Щодо першого, то зазначимо, що у штаті Орісса знаходиться один з чотирьох "чхар-дхам" – найсвященніших міст Індії. Це – місто Пурі з головним храмом Крішни – "Джаганнатха" ("Володар Світу"), в той час як сам штат вважається осердям шіваїзму (шактизму). Саме тут Шіва і Вішну вважаються проявами одного й того ж божества – Харі-Хара.

Англійський мандрівник Ч. Аллен розташовує Шамбалу у древній Гандхарі (північний Пакистан і східний Афганістан), що входила до держави Ахеменідів, була ядром Кушанської імперії. І більш конкретно — у одній з частин Гандхари — Уддіяні (санср. "сад"), ототожненій з чарівною долиною ріки Сват, батьківщиною тантричного буддизму. В 629 р. Уддіяну відвідав китайський паломник Сюань Цзан, який виявив залишки тисяч буддійських пам'ятників (монастирів, ступ) та поселень. Після завоювання долини "білими гуннами" (ефталітами, усунями) Калачакра-тантра була перенесена у бонський регіон Західних Гімалаїв (Тібет). Потім вона була піддана гонінню буддистами князівства Гуге, через що її адепти знайшли прихисток у індійському монастирі Наланда. Саме там Калачакра-тантра була піддана ревізії буддистами, що вихолостили її бонську сутністьi.

Власне в долині уддаянської ріки Сват (Свата) та сусідніх долинах Північно-Західного Пакістану відкрита "добуддійська культура поховань Гандхари" (Гхалігаї V), датована останніми століттями ІІ тис. до н.е.ii Вона теж асоціюється з арійцями: в ній поряд із інгумацією застосовувалася кремація, є поховання коней, багато речей мають аналогії в культурах Афганістану, Ірану та Середньої Азії. Дослідники встановили, що ця культура своїми витоками – через проміжні бішкентську та заман-бабінську культури – сягає катакомбної культури Північного Причорномор'я. Цікаво, що друга гілка фіксується в якості катакомбних могил прибульців-номадів в ХІХ ст. до н.е. в Палестині біля Йерихону (дослідження K. Kenyon), по сусідству з прааріо-хурритською державою Мітанні (від хетт. miti-, mitta- "червоний" > Мідія "Червона (країна)"; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina; можливо, що тут відбувся переклад з хурритського Kinakhnu — "Червоний", що, у свою чергу, було невірним перетлумаченням прибульцями-хурритами семітської назви "Ханаан" — "Благословенна"). Ці прибульці власне й створили ядро гіксосів, які підкорили Єгипет ("Та-Хем" — "Чорна (країна)")iii. Відомий гіксоський цар Апопі, який правив у місті Аварісі (Танісі) в дельті Нілуiv, трансформувався в міфології єгиптян у демонічного змія Апопа, з яким щоночі бореться бог сонця Амон-Ра. Третя гілка номадів в першій пол. ІІ тис. до н.е. зі степів Євразії принесла на береги Хуанхе бронзоливарне виробництво, конярство і бойову колісницю. Тут вони сформували імперію Шан (Інь) з периферійними васальними державами. Останні з часом стали підніматися до рівня цивілізації Шан-Інь, втягуючи у процес становлення північно-китайської цивілізації (хауся) всі етнічні конгломерати басейну Хуанхе, внаслідок чого тубільна династія Чжоу в 1027 р. до н.е. розгромила цивілізацію Шан-Іньv.

Л.С. Клейн підсумовує характерні докази індоарійської приналежності культури Гандхари. Наприклад, хоча в самій долині Свата вже відсутні катакомбні поховання, але свідчення про "земляний дім" для мертвих, про камінь, закриваючий його, і про "гору", накриваючу смерть (тобто про курган) наявні у "Рігведі" (V, 89,1; X , 18,4). У всіх культурах цього поховання є парні поховання чоловіків із жінками в одинакових супружних позах, а у "Рігведі" є гімн, ритуально оформляючий відміну старого звичаю ховати живу вдову з чоловіком (Х, 18,8-9). Обряд "дікша" передбачав ритуальне зачаття для посмертного народження покійному нового, потойбічного тіла. У катакомбній спільності і в могильниках Свата є поховання коней, у Дашлі та споріднених пам'ятниках – баранів, а у "Рігведі" міститься спеціальний поховальний гімн коневі (X, 56). Також померлим посипали червоною вохрою стопи ніг, кисті рук та голову. В Індії ж досі в обрядових ситуаціях фарбують в червоний колір підошви ніг, долоні та безволосі частини черепа — як людям, так і зображенням богівvi. Тут, на нашу думку, слід зауважити, що саме в Гандхарі відбулася певна релігійно-світоглядна реформа в середовищі індоаріїв (можливо, перша після відокремлення від праіранців, при тому, що наявна і частина праіранців, яка підтримала реформу і стала визначатися, на відміну від власне "іранців" ("персів"), як "туранці", "скіфи"vii), яка викликала нову кодифікацію "Вед"та необхідність їх писемної фіксації праведними і благочестивими ріші ("мудрецями"). Виходячи з того, що в "Рігведі" говориться саме про завершення "періоду темряви" і початок "шляху богів" (деваяна), можна назвати цю реформу "деваяністською". І, як у кожному реформаційному русі, тут відбулися оживлення і вихід на передній план найбільш архаїчних елементів індо-іранської міфології.

Італійська дослідниця Дж. Орофіно вважає, проте, що батьківщиною Шамбали, чи правильніше, вчення Калачакри-тантри була саме північно-західна частина Індії, де мешкають шиїти-кармати, сповідуваний ісмаїлізм яких (поряд із суфізмом, ісмаїлізм є варіантом "іранізації" "арабського" ісламу) значно вплинув на формування буддиської тантриviii. Відомо, що до карматів-нізаритів належав і славнозвісний Старець гори Аламут (про нього розповідає і Марко Поло, XLI), халіф прихованого імама, вождь терористичної організації асасинів (названі через те, що для медитацій використовували гашиш)ix, які після розгрому їх Хулагу-ханом переселилися до Індії, де їх вожді титулуються "ага-хан". Як наслідок, Коран був проголошений останньою Ведою, а її тлумачення відоме тільки пірам.

Також можна було б звернути увагу і на державу сірійських Селевкідів з її державною арамейською мовою, засновник якої Селевк І Нікатор вважався сином Аполлонаx, а той у свою чергу ототожнювався з іранським Мітроюxi.

Л. Гумільов власне вважає, що під Шамбалою мається на увазі селевкідська Сірія, яку тібетці називали "Шам" (слово "боло" по-тібетськи означає "верх"), тобто "Шамбала" приблизно означає "володарювання Сірії": "... Перші сірійські царі: Селевк Нікатор і Антіох, об'єднавши велику частину розваленої Сірійської монархії, створили винятково сприятливі умови для розвитку ремесел і торгівлі, Антіохія, що побудована на ріці Оронт, протягом багатьох століть уявлялася прообразом веселого, розгульного і безтурботного життя, а один з кварталів її — Дафне був місцем, де танцівниці уперше відкрили "стриптиз" (демонстрація міфу про Інанну-Іштар, котра, опускаючись у потойбіччя, повинна була знімати з себе елементи одягу перед кожною із семи брам, і тільки залишившись оголеною, вона змогла вступити у Вічність, — О.Г.). Тому не дивно, що тібетські горці, що зустрічалися з сірійськими купцями в Хотані, Кашгарії і Балху, наслухалися розповідей про веселе життя, і це дало достатній привід для створення утопії, що пережила і Селевкідську монархію, і породжені нею веселі безпутності. Таким чином, ми можемо констатувати, що ніяких спеціально "злих", а тим більше "потойбічних сил мороку" з легендою про Шамбалу зв'язувати не слід: там поклонялися Афродіті, Адонісові, Таммузу, практично також Діонісу"xii.

Дійсно, опис "мандальної" столиці Шамбали нагадує реальне планування столиці Селевка І Нікатора Антіохії, заснованої 300 р. до н.е. на місці поселення Боттія (де свого часу Александр Великий спорудив храм Зевсу, Liban., Or., II, 72-77, 87, 250), куди, до речі, він переселив більшу частину колишньої столиці – Антігонії (App., Syr., 57), що явно вкладається у шамбальський мотив "відходу на поселення у краще місце"): "... Агора селевкідської Антіохії знаходилася на березі Оронта; міські стіни були зведені по прямокутнику; вулиці орієнтовані приблизно за пануючим у даній місцевості напрямком вітрів та потоку сонячного проміння – з північного сходу на південний захід (поздовжні) і з північного заходу на південний схід (поперечні). Основні поздовжні вулиці ... були заплановані у відповідності з напрямком ріки..."xiii. Парк Антіохії Дафна ("Лавровий"), що набув широку популярність, може цілком ототожнюватися з парком Калачакри столиці Шамбали Калапи, а сама назва міста (Калапа – "Складена з частин") — з фактом поділу Антіохії на чотири квартали, кожен з котрих всередині загальної міської стіни мав власні стіни. Власне було збудовано ще декілька чудових міст з такою ж назвою – Антіохію біля Персидської затоки (Харакс), Антіохію в Персиді, Антіохію – Едессу, Антіохію на Яксарті (Александрія Есхата, Ходжент), Антіохію Маргіану (Александрія-Мерв), Антіохію на Меандрі, Антіохію – Нісу, Тарс, Маллос і Падану було перейменовано в Антіохії.

Loading...

 
 

Цікаве