WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Бон як релігія Шамбхали - Реферат

Бон як релігія Шамбхали - Реферат

Родом з Балху був Ібрахім ібн Адам, який помер в 776 р., будучи ревним послідовником ісламу. Наступні суфії, взявши за основу легенду про Будду, створили про нього передання як про світського володаря, який під час полювання почув голос з верху про те, що він народжений не для цькуванняі зайців та лисиць. Також один із мудреців зауважує, що збудований ним замок не вічний що існє тільки один вічний замок — рай. Після цього Ібрахім залишає мирське життя, віддаючись аскетичному благочестю. Голодний, він якось з'їв гранат з чужого саду і йде просити вибачення у її власниці сіті Салехі, якій було провіщено, що вона стане жінкою султана Ібрахіма. Салеха народжує від Ібрагіма сина — Мухаммада Тахіра, над яким всі сміються як над незаконнонародженим. Тоді син відшукує свого батька, але той вручає Тахіру обручку і відсилає від себе геть, боячись, що любов до сина завадить його благочестивим розмислам. Мухаммад Тахір вирушає в Ірак, де візир вітає його як спадкоємця свого батька, але юнак відмовляється від трону і, прихопивши із собою дещо з коштовностей, щоб підтримати матір, повертається в Куфуcxxxvii.

Іншими вихідцями з Балху була династія Саманідів, засновник якої Саман-худата із с. Саман зрікся зороастризму та прийняв іслам. Його представники займали посади намісників у халіфаті Аббасидів, а згодом стали засновниками власної середньоазіатської держави з центром у Маверранахрі (Мевр), але реальну владу в руки отримала тюркська гвардія, начальники якої мали титул "захисник релігії та держави", і від найзнаменитішого з яких Алп-Тегіна походить династія Газневидів (від м. Газна в Східному Афганістані), яка захопила весь Східний Іран, західну частину Північної Індії та Бухару і вела безуспішні війни із огузами-сельджуками. Останні взяли під свою опіку населення Согдіани (Самарканду і околиць), а потім — Іран, Анатолію, Палестину, Сирію та всю Середню Азію та змушені були вести війни з огузами, які перебували на службі Балху, першими хрестоносцями та каракитаями, на певний час втративши навіть майже всі свої території (крім Конійського султанату).

Протистояння, як на нас, між двома версіями праведності — старших та молодших Ахеменідів — відображене у переказі, наведеному Табарі. Начебто, у шаха Дара ібн Бахмана (тобто Дарія ІІ) був мудрий візир Растін, який ворогував з Бабрі, рабом (гулямом) і другом дитинства майбутнього шаха Дарія ІІІ. За намовою візира гулям був отруєний, але коли царем став Дарій ІІІ, то візиром і катібом (писарем) став брат Бабрі, який почав репресії проти візира та вельмож. Тому останні, будучи озлоблені на Дарія ІІІ, закликали в Персію Александра Македонськогоcxxxviii. Останній, як відомо, характеризується як ворог і знищувач релігії Заратустри.

Проте не слід розглядати духовні реалії Ірану в сенсі того, що відбувалося протистояння між "космополітами" та "ревнителями аутентики". В дійсності ж це були реакції проти третього представника – "чорного жрецтва". До них "Авеста" відносить жерців-карапанів, які поряд з такими категоріями як йату, чоду (чарівниками), паіріка (тадж. "пері"), скавіями, шемаугами (зловчителями), сатарами (злі володарі) становили релігію друджвантів ("друзів олжі")cxxxix (звісно, зороастрійці відносили до останньої й послідовників вчення іудея-хазарапата Мітрідата). "Ця релігія, — пише М. Еліаде, — відповідала суспільству, де домінувала військова аристократія зі своїми союзами, практикуючими ініціацію, та бузувірськими обрядами, кульмінацією котрих був стан "нестями" (айшма). В центрі цього культу було жертвопринесення тварин, зокрема бика (gav), та споживання мочі, вилитої після прийняття наркотичного препарату"cxl. Популярність і живучість культів незороастрійського "чорного жрецтва", особливо на заході Ірану, свідчить той факт, що з ними мусили мати справу Сасанідиcxli. Зокрема, в Х-ХІІІ главах "Книги діянь Ардашира сина Папака" ("Карнамаг") розповідається про боротьбу Ардашира з "ідолом", "зображенням" (uzdes, від авест. daes- "показувати, виявляти", дв.-інд. dis-) Хробака (Kirm; переклад як "дракон" відкидається сучасними науковцями в сенсі того, що, згідно з версією в "Шахнаме", принцеса знайшла маленького хробачка в яблуці і вигодовувала його), жерцем-господарем Хафтобатом та ідолопоклонниками (uzdesparistagan)cxlii у фортеці Гулар (тепер – Гілар у Ларистані).

Також перевагою зороастрійців над маздаїстами у Персії стало те, що якщо останні висували на перші ролі божественних "помічників" Ахура Мазди – Мітру та Анахіту, то перші протиставили їм своєрідну категорію духів-"посередників" між людьми і богами – Амеша Спента ("Праведних Святих"), і ця категорія ближчих до людей істот ("духів", "ангелів"), ніж боги, була, звичайно, психологічно більш сприйнятною.

Саме согдійці – да-юе-чжі (сако-усуні і пракушани), на думку Б. Кузнєцова, принесли вчення бон у Північний Тібет (Шаншун – "Чужа земля", на південний захід від пустелі Алашань; согдійці були монополістами в торгівлі з Північним Китаєм, вони використовували південну та північну гілку Великого Шовкового шляху, фактично зайняли всі великі оази, де створили колоніальне суспільствоcxliii), де навернули білих гуннів-ефталітів (цар Міхіракула був запеклим ворогом буддизму) та тібетців-бхотів долини ріки Брахмапутри (Цанго, Цангпо), що на північ від Ассаму та Бенгалії. В пізніші ж часи согдійці стали поширювачами маніхейства (єдина релігія, священні тексти якої схвально відносилися до торгівлі та дозволяли отримувати проценти з позик !) та іранської культури у всій Степовій Євразії (виникли китає-тібетський, центрально-сибірський та кімаксько-кипчацький центри) та сприяли трансформації тюрків в імперську націю. Також вважається, що внаслідок асиміляції іраномовних центральноазіатських та південносибірських юечжів, тібето-бірманомовні цяни зазнали культурно-релігійної трансформації і як пасіонарний протоімперський етнос досягли правобережжя верхньої Янцзи і підкорили землеробське прототайське і давньо-монкхмерське населення, внаслідок чого виникла в VI-V ст. до н.е. культура, що обслуговувала суспільство, де представники вказаної групи зайняли панівне становищеcxliv.

Сповідники віри бон-по з Шаншуну стали відомі китайцям як вищезгадані Нюй-го ("Царство жінок"; в родоводах представників цього етносу, крім лінії батька обов'язково була присутня лінія матері) з їх головним богом Асюло ("Ахура"). Ще в державі Ахеменідів одруження на принцесі — спадкоємниці престолу було необхідне для визнання законності царя: дочка Кіра ІІ Атосса (Hatausā "Прекраснобедра") була послідовно дружиною царів Камбіза, мага Гаумати та Даріяcxlv.

Надалі царі Ірану одружувалися з рідними сестрами: "...Дарій взяв собі за дружин знатних персіянок, по-перше, двох дочок Кіра – Атоссу і Артістону (Атосса вже була попередньо дружиною свого брата Камбіза, а потім мага ...). Потім він вступив у шлюб з дочкою Смердіса, Кірового сина, на ймення Парміс і, зрештою, з дочкою Отана, котра розкрила обман мага" (Геродот, ІІІ, 88).

Можливо, ця традиція пішла від того, коли представник династії кочових персів Теісп (Чішпіш, Теушпа), син Ахемена і родом з Парсумаша (Бахтіарські гори), одружився в 670-х рр. до н.е. з еламською принцесою Анчану (надалі, щоб зберегти за собою престол, перські "зайди" брали за жінок рідних сестер). Аналогічно, за уявленнями греків, царем персів став грецький герой Персей: "... У давні часи елліни називали персів кефенами. Самі ж вони називали себе артеями (так їх називали і сусіди (еламці? ассірійці? – О.Г.)). Коли ж Персей, син Данаї та Зевса, прибув до Кефея, сина Бела (тобто Бела – Мардука!; був сином Посейдона та Лівії, батьком Єгипта, Кефея та Даная, – О.Г.), і взяв собі за жінку його дочку Андромеду (яку врятував від Дракона, — О.Г.), то народженого сина назвав Персом. Сина свого Персей залишив у країні, бо у Кефея не було чоловічого потомства. Від нього-ось перси і отримали своє ім΄я" (Геродот, VІІ, 61). Згідно з міфами, Кефей (сузір΄я Цефея) був чоловіком Кассіопеї, яка лише називається "ефіопською принцесою", але її родовід невідомий. Брат Кефея (арам. kephas – "камінь" пор. з іранським (чи мідійським) asā "камінь" (авест. as∂nga), — О.Г.) Фіней, який перешкоджав шлюбові Андромеди та Персея, був перетворений за допомогою голови Медузи на камінь (Аполлодор, ІІ, 4,3; інші герої з іменем Фіней теж зазнають покар; або сліпоти і мук з боку гарпій, або враження блискавкою; можливо, вони символізували для еллінів тубільних "зілотів" – ревнителів місцевих традицій, що противилися еллінізації). На нашу думку, грецький міфонім Кефей може бути індо-іранською передачею аккадського теоніму Тішпак (дв.-іран. *k- ~ аккад. t-; начебто, він є запозиченим хурритським богом Тешубом, який у свою чергу, трансформувався у ахейській міфології у Тезея, а на кіммерійському грунті став антропонімом – Теісп і Теушп), бога – покровителя міста Ешнуна, де раніше, у старовавилонський період, шанувався бог-цілитель Ніназу ("господиня – знання"; син богині потойбіччя Ерешкігаль, батько бога-стража Нінгішзіди – "Господині чистого дерева"; образ останнього – дві рогаті змії, що ростуть з його плечей. Вражає, що в іранській міфології саме таким, зі зміями з плечей, зображався демонічний цар Ажідахак/Зохак). Тішпак має епітет "вождь військ" ("воєвода") і вважається переможцем лева Лаббу (перемога над чудовиськом як елемент весільного ініціального обряду для царя). Одночасно паралель між Тешубом і Тезеєм розкриває ще одну міфологічну загадку: переказ про сина Тезея та цариці амазонок Іполліта тотожний переказу про іранського героя Сіявуша, сина царя Кай-Кавуса, кохання якого домагалася мачуха. Таким чином, династія Кейянідів, відсутність згадки про яку в зороастрійських текстах викликає подив у науковців, може пояснюватися їх близькосхідною генезою, близькою для західно-іранської традиції, але чужою для східно-іранської, де власне й формувався звід "Авести".

Loading...

 
 

Цікаве