WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Премордіальна традиція - Реферат

Премордіальна традиція - Реферат

Саме малоазійською Нісою заволодів цар міста Kussara (Куссара) Pithanas (Пітанас), який титулувався "великодержець драбини (сходів?)". Науковцями визнано погляд А. Смєшека на те, що хеттське місто Куссар (першопочаткова назва Kusewaras), згадане у "Історії Лідії" Ксанфа як Xuaris, було перейменоване в лідійську епоху в Сарди (Sfardis) — "Столиця"xxi.

Син Пітанаса Anittas (Аннітас; десь 1930-х рр. до н.е.), відомий за знаменитим написом Аніттиxxii (сучасні науковці уточнюють дату подій т.зв. "Тексту Анітти" – 1780 рр. до н.е.xxiii), зробив це місто своєю столицею, заволодів усіма землями між Чорним та Середземним морями та проголосив себе великим царем (додамо, що археологічно славнозвісна Троя вже існувала ціле тисячоліття, а мінойський Кріт почав досягати апогею свого процвітання). Після цього він надзвичайно перебудував і розширив містоxxiv. Поклонявся він богові Шіу(на)шуммішу, тобто siunas-mis "Бог мій" (хуррити називали його Іррупі – "володар мій"), епітетом якого, начебто, було Хальмашуітта — ha-nuashu-it "царський трон". В цьому богові вбачають власне давньо-грецького бога Олімпу Зевса та дравідського походження індуїстського бога Гімалаїв Шіву.

Тільки пізніше, на кінець ХІХ ст. до н.е. царі хеттів перенесли свою столицю у місто Hatti (Hattusas, теперішній Богазкей), свого часу зруйноване і прокляте царем Аніттою, через що сусідами стали називатися хеттами (зокрема, у "Біблії" та ассірійських текстах), але самі себе визначали саме як "нісійці"xxv, відокремлюючись від аборигенного не-індоєвропейськомовного (а близького праабхазо-адигам) народу хаттів. Безпосередніми етнічними нащадками хеттів стали лідійці (а споріднених хеттам лувійців — лікійці; згідно з "Історією Лідії" Ксанфа Лідійського (V ст. до н.е.), якого цитує Діонісій Галікарнаський,. у Атія (персоніфікація хеттів) було два сини — Лід і Торреб, які стали родоначальниками лідійців і торребів), які після поразки їх царя Креза від перського царя Кіра зазнали іранізації, навали кіммерійців (допомоги для боротьби з ними лідійський цар Гуггу, тобто Гігес, просить у ассірійського царя Ашурбаніпала), а далі — й еллінізації, зрештою, вплинувши на формування власне вірменського ("хайк") етносу. Також вже в античну епоху стало "загальним місцем" передання про походження етрусків як переселенців з Лідії (зі столицею Лідії Сардами пов'язують один із "народів (з-за) моря" — шарданів, котрі дали назву острову Сардинія, поряд з якими згадуються турші, тобто тірсени-етруски), в той час як цивілізаційно вони вже сформувалися не як малоазійці, а на італійському грунтіxxvi. Саме археологічні дані свідчать про інвазію в італійську культуру Вілланова іншоетнічного елементу зі східносередземноморським характеромxxvii. Зокрема ним було принесено письмо, яке виявляє архаїзм у порівнянні з іншими писемностями, що виводяться з фінікійського алфавіту, а також назви букв, засвідчені пізнішою латинською традицією, що повністю співпадають з давніми угарітськими назвами, та спосіб записування чисел, характерний для лікійського малоазійського способуxxviii. Самі ж етруски, попри наявність малоазійсько-сірійських міграційних термінів, виявляють мовну спорідненість саме з північнокавказькими хурритами (населяли в основному область на півдні Малої Азії — Кіццуватну, де сусідили з індоєвропейцями-лувійцями, а також вищезгадані Ханаан та Мітанні, і мігрували на північ, де в степах України відомі як носії старосільської археологічної культури), що дало підставу розглядати їх мову як етрусько-лемноський діалект хуррито-урартської прамови. Зокрема генетичною паралеллю міфологічному етруському богу Сатре (= латин. Сатурн) є хурритський sidar-ni- "закляття, прокляття", етруському eis-/ais- "бог, небо" — пн.-кавк. *Has "небо", заг.-єніс. Есь (es) "бог, небо", кельт. субстр. Єзус тощо.

Хеттського царя Pithanasa (Пітанаса) цілком можна співвіднести з грецьким міфологічним персонажем Піфоном (Python), а Anittassa (Анітаса) – з Антеєм. Якщо Антея перемагає Геракл (переказ про це схожий з хеттським міфом про перемогу бога Еа над Уллікуммі), то Піфона (як символа спроб експансії хеттів в Елладу) – бог Аполлон. Піфон тут символізує спробу контролю хеттів над стародавнім торговим шляхом з Сірії через країну хеттів у Північно-Західну Анатолію (Ахійяву; згідно з П. Гіндіним, прагреки – ахейці спершу перейшли Мармурове море на територію Анатолії, а потім змушені були повернутися в Європу та колонізувати власне Елладу) і далі через протоки у Європу, який вів до багатих оловом родовищ Богемії, Піренеїв та Британіїxxix (як аналогічно їм не вдалося встановити контроль над джерелом міді — Кіпром). Справа в тому, що олово, яке при сплавленні з міддю дає бронзу, не належить до числа поширених металів, а тому бронзовий вік знаменував подальше розділення суспільства на класи (володіти бронзовими виробами могла меншість), жорстоку боротьбу та далекі походи кочових племен Євразії, метою яких було заволодіти копальнями та джерелами доброї води для стад великої рогатої худоби. На часі інвазії праеллінів на Балкани і в Анатолію хетти вже володіли ефективними способами оброблення заліза і ретельно оберігали секрети виробництва. В їхньому середовищі цей метал був доступний багатьом, а не лише монопольно зосереджувався у руках вузької касти воїнів, з нього виготовляли сокири для вирубування лісів та плуги для підняття більш важких грунтівxxx. Тому не дивно, що пієтет довколишніх етносів перед хеттською матеріальною культурою призвів і до такого ж ставлення до їх духовної культури.

Аналогічно героями міфів виступають царі хеттів Телепінус (він же грецький Телеф), Суппілуліума (герой троянського циклу Сіпіл). Богинею полювання у хеттів була Рутас (~ грецька Артеміда), бог шляхів Яяс "Прочанин" (~ грецький Ясон), Хепа (~ семітська Хева/Єва або Sibyllai/Сивіла). На основі прочитання хеттських клинописних табличок вченими встановлено запозичення хеттських божеств давньо-грецькою міфологією: Ахіллес — "морський приплив", його батько Пелей — "прибережний, змочений водою пісок", його мати Фетіда — "вода, зрошуюча землю", Паллада — богиня "срібного міста" Афін (Hattinai), Посейдон — "Господар (Ваал) Сідону", Пріам (perramos) — "цар" тощоxxxi. Також герої Трої мають цілком хеттські імена: Андромаха — Andra-m-aku "блакитноока", Телемах — Pawah-telmah, Александр (ім'я Паріса) — Alak-sandus (де друга частина імені вказує на теонім Santas, Sandon, який греки передали в "Ілліаді" як Ксанф, ім'я бога ріки Скамандр), його носій згадується в археологічних даних як цар Vilusa, тобто Іліону (Трої)xxxii. Лідійці, мовні та етнічні нащадки хеттів, знають богів Аснянь — Афіну, Артімус — Артеміду (з неодмінним епітетом adalus — "сестра"), Ламетрус — Деметру, Бакіс — Вакха (Бахуса), Армас — Гермеса, Елос — Геліоса, Арес — Ареса, Пільданс (Pldans) — Аполлона (з епітетом tavsas — "великий")xxxiii.

Хетським богом воріт був саме Апулунас (Апалунас), якого хетти ототожнювали з хурритським Тешшубом (Тешубом), а семіти — з Елем. ("Баб-Ель", Вавилон — "Ворота Бога"). Зображення останнього хетти помістили у своїй столиці у вигляді воїна-охоронця воріт, тримаючого типово "амазонську сокиру"xxxiv. Тож не дивно, що у Гомера Аполлон виступає оборонцем малоазійців. Цікаво також, що хетти полюбляли прибивати над воротами в якості оберега опудало орла з роздвоєною головою.

Аполлон — покровитель будівельників, митців і жерців Дельфійського храму, покровитель родючості, захисник урожаю, цілитель, даруючий дощ. Він виключно македонцями наділявся епітетом "володар" (ст.-грец. κύριος, арам. μαρά). Народжений богинею Лето на "неправильній" землі – острові, спеціально для цього створеному Зевсом, в той час як Гера закляла породіллю неможливістю народити на землі — Геї (пор. з вищенаведеними мотивами "неправильного" народження героїв в (на) могилах або від предмету — коштовності, горошини, комахи).

"... Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім – на Кріті, до того ж спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше – колообіг Сонця. Цей бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість, котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір'ю – богинею родючості в Дельфах вже не пов'язаний з орною землею, із селянською працею... Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на меті ... перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва? Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон втілює у собі принцип такого об'єктивного суспільного середовища, котре береться у відриві від суб'єктивної діяльності і зводиться на рівень надприродного. Він – релігійне вираження апології спокою, порядку, даної структури"xxxv. "... На Делосі виступає культ Аполлона на аграрному тлі. Зв'язаний з матір'ю Лятоною, ... культ на Делосі сягає, можливо, часів матріярхату, що в'яжеться з раннім осілим життям і початками агрокультури. Тому гіперборейські дівчата, чи жінки (їхні імена — Арга та Опіда або Опіс і Гекаерга, які супроводжували породіллю Лето, та Гіперіоха і Лаодіка, після смерті яких на Делосі гіпербореї перестали надсилати дари, — О.Г.), а не мужчинии є послами й приносять дари з земних плодів на Делос (а не до ближчих їм Дельф!), де аграрний стиль релігії розвинувся сильніше, як це слідує з Геродотового оповідання про гіпербореїв (4, 32-36). Отже, як виходить з вищеподаного, аграрний мотив релігії праукраїнського населення, яке правдоподібно виступає в даному оповіданні під назвою гіпербореїв, має зв'язки з аграрною релігією Делосу. В оповіданні говориться, що гіперборейські жертви принесено на Делос Артеміді, а не Аполлонові, що знову вказувало б на матріярхальний мотив. Та непевність, чому гіпербореї приносили дари сестрі, а не братові, може свідчити між іншим про те, що у первісній стадії делійського вірування обидва ті культи становили найправдоподібніше один культ з тим, що Артеміда була відповідником жіночої статі до Аполлона, маючи майже ті самі компетенції та атрибути. Бо як на підставі солярних вірувань Аполлон перебував якийсь час року, під час зими в Греції, далеко в країні гіпербореїв, так само на підставі люнарних вірувань Артеміда перебувала головно за таврійськими горами тоді, тоді, коли греки не бачили місяця, отже в день, або у темні, безмісячні ночі... А. Picard догадується, що початків міту про гіпербореїв треба дошукуватися радше на Кріті... Щойно опісля "перенесено" гіпербореїв до Тракії..., з Тракії більш на північ, отже на північне побережжя Понту, тобто південну смугу античної України (у Страбона зазначається, що гіпербореями називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики, "Географія", 11, 6, 2; румунський дослідник Гетікус-Васіле Ловінеску у своїй праці "Dacia Iperborea" констатує, що Гіпербореєю в індоєвропейській традиції завжди називається північ стосовно півдня, — О.Г.), далі до прибалтійської й вкінці скандинавської смуги..."xxxvi. Вергілій у "Георгіках" (ІІІ, 349-389) мешкаючими "під гіперборейською Ведмедицею" та "повівом рифейського евру" (тобто вітру з Репейських гір — Уралу) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера (Азовсього моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що "простягаються до середини полюсу". І їхнє зимове життя під рудими шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить Сенека у "Діалогах": "... Вони здаються тобі жалюгідними? аж ніяк не шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з необхідності, поволі переходить в насолоду... Те, що здається тобі бідуванням, є способом життя стількох племен ..." (Seneca, Dialogorum Liber I, IV,14).

Loading...

 
 

Цікаве