WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Палеоєвразійський аспект - Реферат

Палеоєвразійський аспект - Реферат

Іноді мова письма сприймалася як "мова богів", мова для сакрального вжитку (явище це поширене аж до арктичних палеоазійських народів), або "мова чоловіків" або "мова жінок", на якій навіть існує спеціальна література. Як правило, існують міфи про те, що герої привносять для нових речей слова з "мови богів" (аж до слова "Грааль" включно), тобто субстратна лексика проявляється щонайперше через систему культурних термінів різних семантичних груп та різних сфер уживання (отже, має надійну позамовну інтерпретацію в археолгічних пам'ятках певних культур). Не оминули це і предки трипільських племен, що населяли сучасну Україну і мову котрих вважають приналежною до до-індоєвропейського субстрату (циркуммедетиранської лінгвістичної зони Старої Європи, за М. Гімбутас). Саме для цієї прамови (оскільки фонологічна система мови формується в найраніший період її існування) характерні рівномірне чергування голосних та приголосних і "закон відкритого складу" (аналогічний діє у японській мові), що відрізняє досі його прямих нащадків слов'ян від найближчих балтійських та інших індоєвропейських мов (щоправда, збереження його тільки у східних слов'ян свідчить про редукцію відкритого складу, а отже, він міг бути характерним і для тих мов, де він зараз не спостерігається; про це свідчить прагрецька доалфавітна писемність Кріту - так зване "лінійне письмо Б"). Власне британський лінгвіст та літератор Дж.Р.Р. Толкієн, виходячи з того, що населення Старої Європи було до-індоєвропейским, спробував відновити (вичистити з мови пізніших прибульців - індоєвропейців) цю премордіальну мову Європи, яка отримала назву "квенья". Як зазначає сам дослідник, індоєвропейська цивілізація марно намагалася стерти з пам'яті народу-носія його "таємну первісну культуру".

Певний час духовно-ідеологічним авторитетом для скотарської "прадравідської" єдності (до появи в Індостані кінних аріїв), що в дусі загальноєвразійської традиції присутності одного етносу в "наметах" іншого (див.: Буття, ІХ, 26, 27), були представники зовсім іншої расової групи — творці шаманізму як такого (де перше місце займають обранці, ті, хто намагається прокласти шлях до надлюдських силlxii, тобто "о-сущнити божественне", "звести небеса на землю", "збудувати Вавилонську вежу"): "... Збережені з давніх часів фігурки, вирізані кет(т)ами, дивно нагадують фігурки, знайдені під час розкопок у Мохенджо-Даро. Можливо, кет(т)и є останніми нащадками жителів Мохенджо-Даро і Хараппи, в прадавні часи витіснені з рідних місць і які здійснили величезний шлях від Індії до берегів Єнісею? Адже деякі дослідники знаходять кет(т)ські слова у назвах географічних об'єктів не тільки Південного Сибіру, але і в Тібеті... Про можливу спорідненість культури кет(т)ів і культури Мохенджо-Даро говорили у своїй доповіді на VII Міжнародному конгресі антропологів та етнографів (Москва, 1964) ... лінгвісти В. Іванов і В. Топоров... У 1963 році в американському журналі "Амерікен антиквіті" з'явилася стаття, де доводилася спорідненість прадавньої індійської цивілізації ... і таємничої культури, створеної жителями Центральної Америки, сапотеками, які побудували величні храми і палаци Монте-Альбана (біля міста Оахака, в Мексиці). І коло, таким чином, замкнулося..."lxiii. Будучи відтиснені на північ, скотарсько-землеробські предки кеттів ("денг"-"люди") потрапили у несприятливі ландшафтно-кліматичні обставини, внаслідок чого недостатність адаптаційного резерву сильно підірвала їх економічні устої і змусила перейти до незвичного мисливсько-рибальського побуту, що сприяло їх асиміляції аборигенами (протоєнісейцями)lxiv. Проте саме їм в районі Саян належить заслуга винайдення одомашнення оленя в Євразіїlxv, а в наступну епоху вони славилися своєю ковальською майстерністю, що особливо виокремлювало їх серед населення Єнісейської Півночі. Для кеттів, порівняно з довколишніми патріархальними суспільствами самоїдів, характерна була матрилокальність і особлива роль брата та сестри матері (вони називаються "кой") у вихованні героїв міфів. Поклонялися кетти Великій Матері Кайгус (аналог Артеміди), Діві-Сонцю (Хун) та Воїну-Місяцю (Хипь).

Кетти знову утворили симбіоз, аналогічний тому, в якому вони перебували в Індостані. На даний момент співучасниками були прибулі (в часі — після кеттів) зі Східної Європи ностратичні спільні предки уральської мовної сім'ї (фінно-угро-самоїдів) — носіїв неолітичної кельтимінарської культури Приаралля (IV-III тис. до н.е.), за В. Чернецовим, котрі вже мали досвід освоєння тайги та асиміляції місцевого палеоазіатського монголоїдного населення (внаслідок чого і змогла сформуватися власне фінно-самодійська гілка уральців)lxvi.

Одночасно з відходом кеттів з Індостану на північ туди ж просувалися з Іранського нагір'я споріднені їм расово мігруючі мисливці та збирачі пізнього палеоліту Центрально-Західної Євразії, чий шлях через дюктайську культуру (Сх. Сибір, 10-11 тис. рр. тому) закінчився в V тис. до н.е. на Великих рівнинах Північної Америки (серед них — атапаски, представники мовної сім'ї на-дене, виявляючої безпосердню спорідненість з угро-фінськими та тюркськими мовами, тобто алтайсько-уральською гілкою ностратичної єдності; також деякі дослідники відносять до нащадків дюктайців і чукців, які входять у чукотсько-алеутську мовну сім'ю, виявляючу певну спорідненість з мовами ностратичної єдності). Власне це пояснює тотожність елементів міфологічних уявлень представників Старого і Нового Світу, що досі викликають головний біль у легіонах дослідниківlxvii. "На-дене" були представниками вже другої могутньої хвилі переселенців з Євразії в Америку, в той час як перша хвиля відбулася в 34-38 тис. рр. до н.е., коли, як вважається, на території Берінгії (суходолу між Євразією та Америкою) існувала розвинена палеолітична цивілізація, представники якої внаслідок відносного потепління між двома останніми льодовиковими агресіями (у Північних Кордильєрах через долину ріки Юкон вода пробила в льодовиковому панцирі невелику щілину) прорвалися в кількості приблизно 400 чоловік на простори Північної Америки (стоянки т.зв. "юконської людини" в Олд-Кроу та на р. Поркьюпайн, 22-34 тис. років тому) і стали засновниками раси сучасних америнідів (людей зі світло-коричневою шкірою, великими, з горбинкою носами, чорним прямим та жорстким волоссям, зі слабо розвиненим епікантусом, носії крові групи І або ІІ). Однак факт тривалої ізоляції першої хвилі переселенців від решти Євразії не призвів до втрати загальноєвразійського міфологічно-культурного спадку, а навпаки, плекав і законсервував його в більш архаїчній формі, про що свідчать вже разючі співпадіння в спадках нащадків цієї першої хвилі в Південній Америціlxviii.

Це мисливське населення Америки наступні землеробські племена ("маїсові люди") визначали як "велетні", і в расово-культурному стосунку воно було споріднене з мисливськими племенами Старого Світу від теперішньої Франції до Берингії і які теж називалися цивілізованішими (аграрними) наступниками як "велетні, силачі". Як вважає Т. Гончарова, самоназву цього конгломерату, релікти якого довгий час замешкали на Кавказі, зберегла вірменська мова як "ска" ("велетні"), і вона тотожна форманту "ска", який присутній в архаїчних топонімах та гідронімах Америки (Аляска, Небраска, Табаско, Куско тощо)lxix. За легендами юто-ацтекських племен, первісні велетні (кінаме) звели пишне місто Теотіуакан на тому місці, де "для створення світла" принесли себе у жертву боги Нанауацин та Текуксістекатль ("Володар мушель") і перетворилися на Сонце і Місяць, а за ними — і всі інші боги. І тому для підтримання першоствореного вогню необхідні регулярні людські жертвопринесення. Також болівійський археолог А. Познанскі на основі орієнтації архаїчних ритуальних споруд на небесний зодіак довів, що культові місця столиці болівійської цивілізації Тіауанако датуються 17 тис. років тому. Начебто, зведене Тіауанако як "Вічне місто" (Віньаймарка) "блідолицими" попередниками народу аймара на цій територіїlxx. Також творінням цих велетнів-"ска" був т.зв. "Великий зміїний курган" в штаті Огайо, величезний звивистий насип, зображаючий Бога-Творця у вигляді змія, який тримає у пащі "Світове яйце", зародок майбутнього Всесвітуlxxi.

На самому ж Близькому Сході прадравіди, які свого часу заснували Салем (майбутній Ієрусалим)lxxii, були витіснені або асимільовані прийшлими із заходу Прикаспійської низини (Талиш, на південь від міста Ленкоран) прасемітами-сонцепоклонниками з їх культом принесення в жертву дітей духам цегляних будівель, зі спорудженнями мегалітів, дольменів та похованнями померлих сидячими навпочіпки, зверненими обличчям на схід, внаслідок чого постала енеолітична культура Телелат-Гасуль на півночі Мертвого моря та в Заіорданні (сучасна халафській, урукській та джемдет-насрській культурам Месопотамії)lxxiii. В районі Пригімалаїв, як вважають І.І. Пейрос, С.А. Старостін та С.Е. Яхонтов, протодравідо-еламіти виявилися власне в безпосередньому контакті з прототібето-бірманськими етносами. Якщо прибульці збагатили тубільців переважно лексикою та предметами вжитку та торгівлі, то останні навпаки — палеоєвразійськими світоглядними уявленнями (аналогічно вплинули сіно-тібетці і на аустронезійців): "... Нещодавно С.А. Старостін ... вияснив глибокі генетичні зв'язки сіно-тібетських мов, продемонструвавши їх спорідненість з єнісейською та північнокавказькою сім'ями. Прабатьківщина сіно-кавказької макросім'ї, в котру об'єднювалися три названі мовні сім'ї, перебувала десь у західних областях Азії, можливо навіть в Анатолії. Після розпаду макросім'ї в ІХ-VІІІ тисячоліттях до н.е. носії сіно-тібетських та єнісейських прамов розпочали міграцію на схід. Шляхи цих міграційних рухів поки що детально не вияснені, хоча суттєво, що обидві хвилі мігрантів рухались незалежно одна від одної. Правдоподібним видається припущення про те, що сіно-тібетці могли рухатися на схід південними схилами Гімалаїв. На це, зокрема, може вказувати значна архаїчність ряду сіно-тібетських мов Гімалаїв (канаурі, лімбу-рай тощо) та існування сіно-тібетсько-дравідійських мовних контактів"lxxiv. Останнім, на думку М.А. Малолетко, таким сплеском переселення сіно-кавказців на північний схід було просунення в басейн Обі (у Васюганні) споріднених хуррито-дагестанцям носіїв федорівської культури в першій половині 2 тис. до н.е., які принесли конярство, бронзоливарне виробництво та мотичне землеробство. Вони відтиснули на північ предків самодійських народів, перебували у симбіозі з праіндоіранськими племенами афанасьєвської культури і були асимільовані предками угро-фінномовних етносів (ханти, мансі), у базовій лексиці яких наявні слова (з формантами –лат, -ігай, -еква, -рев), котрі не мають надійної етимології в угро-фіннських мовах, але фонетично і семантично співпадають із східнокавказькими (нахсько-дагестанськими) мовами. Крім того, наявні співпадіння між Приобью та Кавказом у сфері міфології (перекази про Еква-Пирища), у матеріально-культурній сфері (орнаменти на сокирах) тощо. На часі історичної фіксації етнічної ситуації Євразії (IV ст. до н.е.) нащадки фінноугорсько-північнокавказького симбіозу, населяючі береги Дону та побережжя Сіверського Дінця, стали відомі як сірмати (від фін. surma < surja, морд. sir-a "край, бік", звідки Syrialaiset — "зиряни-українці"). Власне на лівобережжі Сіверського Дінця (між с. Змієвим та м. Ізюмом є угро-фінські (мордовські) топоніми та гідроніми), по течії р. Чир, правій притоці Дона та у басейні межиріччя Дону і Сіверського Дінцяlxxv.

Західним форпостом дравідів стала держава Елам на схід від Шумеру, представники цивілізації якої, у свою чергу, виявляють цікаву спорідненість як з тібето-бірманськими етносами, а через них — з америнідськими атапасками — на-дене, так і єнісейськими етносами (прототюрки, селькупи, кети). "... Здається, що шумерська мова є суміш індоєвропейських і тюрксько-татарських елементів в їх ще дуже примітивній, зачаточной формі. У лексичному стосунку до першої групи стосується, наприклад, ім'я An для шумерського бога неба, аккадське Anu, котре нагадує індоєвропейське an(o) — "наверх"..., до іншої групи стосується шумерське dingir — "бог", котре близьке старотурецькому tengri, tenri, що означає "небо, бог"..."lxxvi. Окрім того, прашумери (убейдська культура) з кінця V тис. до н.е. асимілювали місцеве землеробсько-скотарське і знайоме з металургією населення Загросу (хассунська культура), що своїми витоками сягає мезолітичного часу, мова яких стала субстратом шумерської. Походять від цієї "бананової" мови тубільців топоніми Ніппур, Ур і Кіш, такі терміни як стіна, мідь, кошик, пивний чан, печатка, цегляна форма, вигін, серп, подіум, вівця, ковальський міх, землероб, пастух, ткач, столяр, мельник, використовуючий зернотерку, кожумяка, пекар, каменяр, будівельник, мідник, коваль, жрець-gaggal, правитель-ensi, Ашнан (бог зерна), Іннін (богиня родючості) тощоlxxvii.

Loading...

 
 

Цікаве