WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Теофанія в старому заповіті та її інтерпретація в арамейських перекладах - Реферат

Теофанія в старому заповіті та її інтерпретація в арамейських перекладах - Реферат

Реферат на тему:

Теофанія в старому заповіті та її інтерпретація в арамейських перекладах

Кожен читач Старого Заповіту, - як досвідчений дослідник, так і новачок, - не може не звернути увагу на одну особливість у викладені ідеї Бога: це гармонійне (а подекуди дивовижне) поєднання трансцендентності та іманентності. Історія Створення Світу (Бут. 1:1-2:3), з якої починається перша книга Старого заповіту – Буття – являє собою зразок вишуканого прозового жанру з елементами епічної поезії [Кассуто У. Эпическая поэзия в Древнем Израиле. Пер. с англ.// Библейские исследования. Сборник статей. Вып.1. Москва, 1997.-C.122,125].

В ній Творець всесвіту представлений всемогутнім, премудрим і всесильним, таким, що стоїть над створеним Ним світом: лише одне Його слово викликає матеріальний світ із небуття. Це підкреслюється повторюваним вживанням формул וימר אלהים/ wayyō'mer 'ělōhm ("І сказав Елогім...") і ויהי־כן/ wa(y)yəh ḵēn ("І стало так"). Таке вживання двох наративних констукцій на початку і в кінці повідомлень про творчі дії Бога яскраво підкреслює ідею співвіднесення божественного Слова і буття. Бог показаний тут саме трансцендентним.

Але в повтореній далі Історії створення сіту (Бут. 2:4-25) біблійний текст зображує Творця надзвичайно іманентним: Він створює людину „з пороху земного", „виліплюючи" (יצר/yātzar) її, і сам вдихає в неї „подих життя" (Бут. 2:7). До того ж Він сам названий у другому варіанті розповіді про Створіння світу не „Елогім", а „Ягве Елогім" (יהוה אלהים/yhwh 'ělōhm). Як відомо з загального біблійного контексту та досить давньої за походженням агадичної традиції тлімачення Старого Заповіту, ім'я „Ягве" (יהוה/yhwh), що походить від дієслова היה/hāy („бути"), особливим чином підкреслює Його близькість до творіння, якомі Бог дав і продовжує давати здатність бути. Як вирішити проблему бібілйного уявлення про Бога: концепція Біблії схиляється більше до трансцендентності, чи іманентності, чи гармонійно поєднує обидві характеристики?

До того ж, Старий Заповіт містить оповідання про теофанію, тобто з'явлення Бога людям. Здається, ці розповіді ніяк не узгоджуються з уявленням про Всевишнього, який створив всесвіт і утримує його своєю силою та могутністю. Занадто близькими до знайомих нам реалій здаються читачеві ці історії. Бог, що з'являється Авраамові в людській подобі і споживає з ним їжу у його наметі (Бут. 18:1-12), при цьому називається тим же „іманентним" ім'ям „Ягве" (יהוה/yhwh). Бог, що спускається з гори Синай і говорить з пророком Мойсеєм „обличчям в обличчя", що пише власним „перстом" Десять Заповідей, і теж називається ім'ям „Ягве"(Вих. 3:1-16; 19:3-25) – це та інші оповідання створювали дилему перед багатьма поколіннями читачів та дослідників Святого Письма. Невже Бог міг настільки близько відкриватись людям, що з'являвся їм у людській подобі, та до того ж так, що вони навіть і не підозрювали, що перед ними Він? Так було з Ісусом Навином (Іс. Нав.5:14), з Гедеоном (Суд. 6:11-24), а також з Маноєм та його дружиною (Суд.13:3-23). Як поєднати ці два аспекти концепції Бога? Адже Він часто характеризується як недосяжний і піднесений над всесвітом, і Його характеристики „святий" (קדש/qādš), „піднесений" (נשא/nissa(')), „страшний" (נורא/nrā(')) цілком зрозуміло свідчать про трансцендентність Бога в найвищому сенсі цього слова (Повт. 7:21; Іс. 6:3; 57:15)?

Тим більше, що, як зазнгачає Теодор Гіберт,[1] антропоморфізми в описанні діянь Бога з'являються й на рівні лексики одкровення: сказано, що Бог має вуха, ніс, вуста (Вих. 15:8; Пс. 18(17):7, 9, 16), а також руки і ноги (Вих. 15:5; Повт. 33:3; Пс. 18(17):10); Він стоїть і дивиться (Авв. 3:6), бере участь у битві (Авв. 3:12–13), їде на колісниці (Авв. 3:8, Пс. 18(17):11), випускає стріли і метає спис (Авв. 3:9, 11; Пс. 18(17):15). Йому приписуються людські емоції – гнів, прихильність (Вих. 15:7).

Проблематичність ускладнюється ще й тим фактом, що в багатьох текстах синонімом слова „Бог" виступає словосполучення „Ангел Ягве" (מלאך יהוה/mal'aḵ yhwh), що виступає ніби представником Його самого, Його Посланцем, Його присутністю з творінням. Невже існує якась особа, що є посередником між Богом і Його творінням? Може саме цей Ангел і є уособленням іманентності Бога, Його здатності спілкуватись з світом на його рівні? А чи не створює образ Ангела Ягве преценденту для політеїстичних уявлень і релігійного синкретизму, адже основний постулат ізраїльського монотеїзму – це абсолютна єдиність Бога? Таким питанням був стурбований єврейський перекладач і коментатор Старого Заповіту, що жив в добу Пізньої Античності, адже ваме в цей час належало відстояти старозаповітній монотеїзм в протистоянні античній філософії в усій розмаїтості її шкіл і напрямків, з одного боку, та численним язічницьким культам, з іншого.

Наше завдання полягає в тому, щоб прослідкувати, яким чином вирішували цю дилему стародавні перекладачі та коментатори П'ятикнижжя Мойсеєвого, що писали арамейською мовою. Адже антропоморфні біблійні образи та сюжети були переосмислені саме в добу Пізньої Античності під впливом як елліністичної філософії, так і розвитку самого іудаїму. Дослідження цієї проблеми допоможе нам зрозуміти, які саме ідеї передували появі християнства, яка термінологія арамейських перекладів згодом увійде до тексту Нового Заповіту.

Таргуми були створені в період між І ст. до н.е до V ст. н.е. Ці арамейські переклади мали, перш за все, літургічне призначення: вони дублювали читання Тори (давньоєврейською мовою) в синагозі на загальнодоступній в той час арамейській мові. Треба зазначити, що давньоєврейська мова в той час не була забута (свідоцтво тому – текст Мішни[2]), а арамейська, як і сирійська, була мовою проповіді. Керигматична функція арамейської мови була зумовлена її особливим статусом більше, ніж гіпотетичним фактом її забуття. Арамейська була офіційною мовою перської держави Ахеменідів (VI-IV ст. до н. е.) при тому, що перська – мова завойовників – так і не стала виконувати функції офіційної мови. Арамейською писали царські укази, вели документацію, спілкувались представники різних народів, и тому ця традиційна функція „тлумачення" збереглась за нею і після падіння держави Ахеменідів.

Ця особливість вживання арамейської мови і обумовила специфіку таргумів: наявність багатьох вставок, ремарок, пояснень риторичного характеру. Як відмічає Арчибальд Дафф, таргуми були пам'яткою стародавньою проповідницької традиції, оскільки проповіді в той час промовлялись арамейською або сирійською мовами [Duff Archibald. A History of the Religion of Judaism 500 to 200 B.C. London, 1911.-P. 209, 210]. Зауважимо, що проповідь у ті часи була при'язана до біблійного тексту і являла собою, здебільшого, коментар на нього.

Що ж стосується епізодів богоз'явлення або теофанії (від грецьких слів θeόj – "Бог", fanέw – "з'являюся"), то автори таргумів використовують тут особливий термін – מימרא/memrā('), тобто „Слово". Він походить від арамейського дієслова אמר/'ěmar, що означає „говорити" (давньоєврейський аналог – אמר/'āmar). Далі ми будемо позначати його в українській транслітерації з прописної букви як Мемра. На прикладі кількох уривків із Старого Заповіту ми спробуємо з'ясувати, яке ж значення надавалось перекладачами і коментаторами цьому терміну, чи був він лише технічним терміном, що заміняв ім'я Бога, чи в нього вкладався якийсь глибший зміст. Середньовічний єврейський філософ Саадія Гаон (882-942 рр.) вважав, що використання терміну Мемра мотивоване бажанням уникнути антропоморфізмів при описанні діянь Бога [Saadya Gaon. Book of Doctrines and Beliefs. Translated from the Arabic by Alexander Altmann. Cincinnati, 2000.-P.82-83]. А. Честер також характеризує Мемра як „анти-антропоморфний термін" [Chester Andrew. Divine Revelation and Divine Titles in the Pentateuchal Targumim. Tbingen, 1986.-P.36]. Хоча деякі дослідники вважають, що Мемра є не лише „буферним висловом", а „персоніфікованим словом Бога, абстрактним вираженням Божествених діянь та сили" [Box G.H. The Idea of Intermediation in Jewish Theology, JQR n.s. 23, 1932-33.-P.103-119]. Відомий дослідник таргумів Діез Мачо наводить думку Леона Мухоса, який стверджує, що термін Мемра в таргумі Неофіті означає „Слово, що творить, відкриває і спасає; ця таргумічна концепція проходить через усе П'ятикнижжя" [Macho A.Diez. El Logos y el Espiritu Santo, Atlantida I. Mexico, 1963.-P.381-396].

Loading...

 
 

Цікаве