WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Християнство і суспільство: прямі, що перетинаються - Реферат

Християнство і суспільство: прямі, що перетинаються - Реферат

Реферат на тему:

Християнство і суспільство: прямі, що перетинаються

Спостерігаючи за розвитком сучасного суспільства, культури та буттям Церкви, рефлексією теологічної думки, доходиш висновку про певні суперечності розуміння місця Церкви в суспільному розвитку людини та соціуму. В соціальних концепціях Церков наголошується на тому, що Церква як Божественний інститут стоїть вище за державу, що на неї Богом покладені особливі функції духовного оновлення, моральної оцінки діяльності суспільних інститутів, інтеграції людини (громадянина) в духовне та суспільне буття. Але прості віряни, пересічні християни, які в своєму щоденному житті переважно не знайомі з настановами соціальної доктрини Церкви, часто не знають, якій соціальній етиці має слідувати християнин.

На ці та інші питання у своїй хрестоматійній праці "Христос і культура" ("Christ and Culture", 1951) намагається дати відповідь Ричард Нібур, представник неортодоксальної протестантської теології. Виділені теологом п'ять типів відношень між Христом та суспільством (Христос проти суспільства, Христос – частина суспільства, Христос над суспільством, Христос і суспільство в суперечності, Христос – реформатор суспільства) вважаються в наукових колах загальноприйнятими, і на них посилаються навіть тоді, коли намагаються запропонувати щось цілком інше.

Про свою працю Ричард Нібур сказав: "Книга є спробою розібратися в подвійному положенні Церкви: вона знаходиться в підпорядкуванні в Господа Бога, а жити повинна в соціокультурному середовищі людського суспільства" [1, с.5].

Релігійні переконання Річарда Нібура в зазначеній праці можна назвати консервативними, сповненими євангельських ремінісценцій і риторики. Він намагається повернути Церкві пророчу роль, спираючись на вплив Євангелія, і перш за все на його етичний зміст. Складається враження, що йому не цікава релігійна метафізика. Християнська віра служить каталізатором й ідеальною формою прагнення до "соціального Євангелія", життя за переконанням, в щирому відчутті любові, в спілкуванні.

Як реформатор Церкви, Нібур закликав Церкву перейняти на себе місію об'єднання рас, націй, класів, грати помітнішу роль у соціальній політиці, вийти з самоізоляції, якій сприяла секуляризація суспільства, і сформувати "екуменічну Церкву". Він розвінчує самовдоволення Церкви, яка, як звичайна людина, інколи вірить у свою непогрішність, лицемірить, байдужа до людських потреб, відвертається від дійсності, зводить на п'єдестал "маленьких богів". Нібур переконаний, що оновлена Церква повинна узяти на себе відповідальність за людство.

Спробуємо розібратися в поняттях, якими в своїй праці оперує Річард Нібур. По-перше, він ставить питання: "Хто такий християнин"? – і відповідає: "Послідовних Ісуса Христа". Але конфесійно Церква надзвичайно "багата", тому і розуміння поняття "Христос" зазнає різного роду модифікацій. Так, для одних Христос – це великий вчитель та законодавець, для других – Одкровення Боже, для третіх – засновник нової спільності – Церкви. Але, як підкреслює Нібур, це одна конкретна особистість. І не зважаючи на величезний християнський досвід взаємодії з Христом йдеться про одну й ту ж саму Особу.

Друге поняття, яким оперує в своїй роботі американський теолог і яке винесене в заголовок – суспільство (культура). В розумінні Ричарда Нібура суспільство має кілька основних характеристик. Це, по-перше, - суспільство завжди пов'язане з соціальним життям людей. По-друге – це сума досягнень людства і від природи відрізняється тим, що несе знаки творчої діяльності людини. Третій аспект – це світ цінностей, переважно пов'язаний із тим, що є добро для людей, і надзвичайно актуальним є зберігати ці цінності. І, нарешті, для кожного суспільства характерним є багатоманіття: люди намагаються реалізувати в просторі і часі велике число цінностей, у суспільстві існують багато інститутів, які мають інтереси та цінності, що інколи перетинаються.

На початку статті ми вже називали п'ять типів відношень між Христом та суспільством, які виділяє Нібур. Розглянемо їх детально.

1. Христос проти суспільства

Цей погляд ґрунтується на біблійному вірші: "Не любіть світу, ані того, що в світі" (1 Iв.2:15). Світ – це зосередження зла, царство темряви, в ньому торжествують брехня, ненависть, вбивство. Сини світла не повинні туди входити. Це безбожне суспільство; у "язичницькому суспільстві неминуче превалюють чуттєвість, амбіції, жага наживи, егоїзм" (К.Додд) [1, с.54]. Така культура (суспільство) побудована на прив'язаності до мінливих цінностей, протистоїть Христу. Як діяти? – Христос прийшов у світ, щоб розрушити діла темряви, і віра в Нього є "перемога, що світ перемогла" (1 Ів. 5:4). Відтак перед християнином стояв вибір (значно детермінований історичними реаліями гонінь та моральної деградації Римської імперії): людина має бути або християнином, або ж навіки втраченим злодієм. Таким чином здобутки культури, можливості суспільних інститутів апріорно відкидаються як гріховні. Подібні погляди простежуються в Дідахе, "Пастирі" Єрми, Посланні Варнави, Першому Посланні Климента, працях Тертуліана, Лева Толстого.

2. Христос – частина суспільства

Християни, які дотримуються цього погляду, належать до Церкви не тільки тому, що називають Ісуса Христа єдиним Господом неба і землі, але й тому, що вони шукають миру з усіма віруючими в Нього. Водночас вони чудово відчувають себе в соціокультурному середовищі світського суспільства. Ці християни дивляться на Христа очима суспільства, вибираючи в Його проповідях і вчинках те, що ближче до кращих досягнень цивілізації. Відтак вони приводять Христа і суспільство до відповідності, при цьому певним чином жертвуючи вченням Нового Заповіту і поступаючись багатьма його принципами. Цей тип в історії теології закріпився за терміном "лібералізм", і це не тільки породження ХХ століття. На сторінках Нового Заповіту ми зустрічаємо описи конфліктів ап.Павла з християнами-юдеями, які відображають цю тенденцію. А зміст апокрифічних Євангелій християнських гностиків намагається примирити Христа та культуру.

3. Христос над суспільством

Цей погляд представляє позицію "Церкви золотої середини". Важливішим питанням тут є не питання відношень між Христос та світом, а між Богом та людиною. Людина має бути слухняною Богові через Христа. Цей послух повинен знаходити відображення у конкретних, реальних сторонах життя культурної (в значенні тієї, що перебуває і живе в культурі) людини. Бог створив людину й облаштував її життя, але та через свободу повинна досягнути того, що їй не було дано; корячись Богові люди шукають істинні цінності [1, с.121]. Такі християни сприймають Христа як Логос та як Господа. А питання "або Христос, або суспільство" для них не стоїть, бо так чи інакше в обох випадках ідеться про Бога. Такі твердження ґрунтуються на подвійності природи Христа, людини, світу, закону, призначення та положення. Погляд синтезу поділяли Климент Олександрійський, Тома Аквінський та інші мислителі.

Ця теорія в практичному житті вчить християнина тому, що він не вільний від обов'язків перед законом, як би високо не піднімався його дух над земними турботами; закон не просто винайдений людьми, а він містить волю Божу. Відтак ідея синтезу дає християнам розумну основу для спільного життя та праці з невіруючими на благо суспільства. Християнське життя – це служіння, як його заповідав Своїм послідовникам Ісус Христос.

Відзначимо, що не тільки Церква, але й суспільство багато чим зобов'язано цьому напряму "синтезу". Наука й мистецтво, філософія та юриспруденція, управління та освіта, економіка й господарство набули звичного для нас виду завдяки синтезу. Проте ця теорія має одне суттєве зауваження: її прихильними більше починають турбуватися про християнізоване суспільство, ніж про саме християнство. При цьому Євангеліє видається настільки з'єднаним з культурою, що його вічна природа починає загрожувати тлінній природі суспільства [1, с.148]. водночас складається враження, що спроби синтезу приводять до перетворення Христа і Благої Звістки в офіційну установу.

4. Христос і суспільства в протиріччі

Це певною мірою ще один погляд "золотої середини", проти в собі він містить низку відмінних від попереднього акцентів. Визнається наявність конфлікту між Богом і людиною, між праведністю Бога та нашою власною. "На одному березі стоїмо ми всі зі своєю суєтою: держава і церкви, язичництво та християнство, а на другому – Бог у Христі Христос у Бозі", - говорить Нібур [1, с.151]. У такому разі це є питанням радше не людини, а Бога і людини. Вирішення цієї проблеми в тому, що Бог завдяки безмежному прощенню, яке дарує Христос, війна між небом та землею може закінчитися надією на примирення. Відтак особливий акцент робиться на благодаті Бога, що задовольнила Його святість.

Основна теза цього погляду: світ безбожний, людина (віруюча) є частиною цього світу, вона не може не жити в ньому, відтак Бог допомагає через Свою благодать людині, а також самому суспільству, адже якби Господь по милості Своїй не підтримував їх, то вони б не існували й жодної миті. Такі думки ми знаходимо в ап. Павла, М.Лютера, Ж.Кальвіна, С.К'єркєгора. Суспільство може змінитися, але тільки коли духовно відродиться кожна людина як частинка соціуму. Проте духовної досконалості людина може досягти тільки в потойбічні.

5. Христос – реформатор суспільства

Головна тема для реформістів – це творча сила Бога і Христа. Христос як Слово бере участь в створенні світу, але не тільки в одномоментній події, яка відбулася в далекому минулому один раз, але і в кожну хвилину теперішнього життя світу, який Бог безперервно творить Своїми розумом та силою. З іншого боку, викупна діяльність Бога виражається не тільки в смерті, Воскресінні і майбутньому Пришесті Сина, але і в великому чуді Його Боговтілення.

Ця тема особливо підкреслена в Євангелії від Івана. Августин Блаженний в творі "Про град Божий" стверджує, що Бог править людьми і підкоряє Собі їхнє спотворене особисте та суспільне існування. Людська природа зіпсована, суспільство гріховне, але Христос явився в світ, щоб зцілити смертельну хворобу, яка вразила людей, і відродити їх до нового життя. Проживши серед людей, Він відкрив людям велич любові Божої та глибину людського гріха. Через одкровення та настанови Він повертає людей Богові, відновлює споконвічний порядок любові. Моральні якості, які виховує суспільство, не замінюються на нові, а перетворюються (реформуються) любов'ю.

Послідовником цієї теорії є теолог ХХ ст. Ф.Морріс, який говорив: "Ми живемо в стані війни, але одночасно переживаємо перемогу. Йдеться не про суспільний прогрес, а про перетворення (реформування) духа людини, з якого бере початок суспільство. Царство Боже починається всередині нас, але виявляється в наших вчинках... Воно пронизує наші почуття, звички, слова, справи своїх підданих. Нарешті, воно заповнює собою все наше життя, як життя соціальних істот" [1, с.226]. Відтак Царство Боже – це реформоване суспільство, адже воно повертає дух людини від безвір'я та користі до пізнання Бога та служіння Йому.

...Яку дорогу обере сучасний християнин і Церква?

Література

  1. Нибур Р. Христос и общество. – Нововсибирск: Посох, 1999. – 254 с.

Loading...

 
 

Цікаве