WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Українська греко-католицька церква в період гітлерівської окупації (1941-1944 рр.) в українській радянській історіографії - Реферат

Українська греко-католицька церква в період гітлерівської окупації (1941-1944 рр.) в українській радянській історіографії - Реферат

Важливою проблемою, котру не обходив практично жоден радянський автор, є доказ реакційної позиції уніатського духовенства в його боротьбі проти революційного руху пролетаріату й селян. У тісному зв'язку з цим іде й нищівна критика глави греко-католицької церкви митрополита А.Шептицького.

Наприклад О.Уткін у своїй праці "Клерикально-націоналістичний альянс" зазначає, що з появою марксизму ієрархи уніатства протиставили релігійне вчення ідеям наукового соціалізму [15, c.62]. Греко-католицьке духовенство нібито брало активну участь в організованій Ватиканом наклепницькій кампанії проти СРСР, закликаючи вірних до "хрестових походів проти безбожного комунізму", оббріхувало теорію і практику наукового соціалізму, діяльність комуністичних партій.

Таку критику А.Шептицького продовжує М. Болдижар, який пише, що митрополит нібито визнавав за краще бути "оксамитовим диктатором", розуміючи, що круті заходи проти народу, котрий не раз піднімався проти насильницької і швидкої латинізації зі зброєю в руках, можуть знов викликати народні хвилювання та прискорити революційні заворушення в Галичині. Гнучкі обережні дії щодо здійснення планів Ватикану виглядали як лібералізм А.Шептицького, його "симпатії до православ'я", але це тільки сприяло зростанню авторитету митрополита [16, c.115].

Автор І.Гришин-Грищук пише, що одразу після окупації "митрополит-уніат, голова Української національної ради у Львові Андрій Шептицький писав Гітлерові: "Ми готові якнайтісніше співпрацювати з Німеччиною, щоб проводити боротьбу зі спільним ворогом, забезпечити новий порядок на Україні і в цілій Східній Європі" [17, с. 121].

В "Прижиттєвих некрологах галицького митрополита" В.Добричев зображує А.Шептицького таким собі „душителем істини", справу якого перервала лише РСЧА: "22 вересня 1939 року, здійснюючи визвольний похід, Червона Армія вступила у Львів. Владику дедалі більше непокоїла діяльність тимчасового управління, куди, крім робітників, увійшли члени Компартії Західної України - КПЗУ, прогресивні діячі, вчені, письменники і журналісти, яких тут роками переслідували поліція, уніатська церква та українська буржуазія" [18, c. 50].

Проте найбільшим злочином митрополита Шептицького, згідно з усталеною точкою зору, була його участь у поповненні "гарматного м'яса" для фашистської армії з числа українців Галичини. Глава церкви нібито спільно з буржуазно-націоналістичними лідерами неодноразово пропонував створити "галицькі військові підрозділи" у складі фашистської армії. Нарешті у квітні 1943 року Гітлер дав згоду на формування дивізії СС "Галичина" [19, c.47].

Всіляко підкреслювався "єзуїтизм", продажність УГКЦ. Історик Ю.Шульмейстер говорить, що "хитрий єзуїт (так автор називає А. Шептицького) у роки війни готував два послужні списки: один для переможного американо-англійського Заходу, інший для переможця Гітлера". Лише наприкінці війни йому зрадило відчуття реальності: "Навіть після Сталінграда і Курська, коли опір гітлерівцям наростав, коли партизанські бої розгорнулися на Львівщині, митрополит не припинив своєї служби Гітлеру" [20, c.86-88].

На думку В. Вернюка, ці "каїни" - так він називає керівництво УГКЦ - готові були підтримувати будь-кого, хто боровся б проти радянської влади: "Уніатська верхівка надавала всіляку допомогу як гітлерівцям, так і озброєним бандам" [21, с.27]. Проте повністю свідомо випускається з уваги вся та сукупність факторів, які зумовили таке ставлення до влади, що двічі опановувала Галичиною. Натомість ще і ще раз наголошується на "вродженій" зрадливості уніатської церкви, яка вже під час створення була задумана як щось продажне, єзуїтське і взагалі вороже власній нації.

Радянські автори приділили значну увагу аналізові участі греко-католицької церкви, її архієреїв та духовенства в Другій світовій війні. "Орієнтація на антикомунізм і антирадянщину, підкреслює С.Возняк, привела врешті-решт уніатську церкву в обійми фашизму. В ідеології та практиці фашизму націоналістичним клерикалам імпонували культ сили, необмеженої диктатури і, насамперед, непримиренність до комунізму. Альянс із фашизмом посилив антикомуністичну войовничість клерикалізму і привів уніатську церкву в роки Другої світової війни до відвертого співробітництва з німецько-фашистськими загарбниками, участі в злочинній діяльності гітлерівських окупантів і націоналістичних банд проти радянських людей, до тотального впровадження терору, зрадництва, насильства" [22, c.12].

Вже цитований історик К.Дмитрук в іншому дослідженні пише, що уніати з нетерпінням чекали нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Дзвонами і церковними хоругвами зустрічали загарбників отці-уніати й оунівські бандити. Протягом лише 1941 року духовенство Львова, Станіслава, Дрогобича, інших західноукраїнських міст і сіл проводило галасливі, пишні богослужіння на честь Гітлера та його "славного воїнства", палко молилося за "перемогу вермахту над Москвою" [23, c.324].

І навіть більше, як стверджує М. Легейда, цей "злочинний альянс" не повинен викликати подиву: "Орієнтація уніатських верховодів на фашитську Німеччину була закономірною. Вони нібито постійно шукали сильних і надійних хазяїв, яким оптом і в роздріб продавали українську землю і народ". Далі автор мало не проговорився, але тут же виправився: "Період війни - одна з найсумніших і чорних сторінок історії уніатської церкви. Вона ще глибше розкрила і оголила уніатське духовенство і більшість його душпастирів як зрадників українського народу, як активних слуг фашистів [24, c.44-46].

Як бачимо, спільною ознакою перелічених і багатьох інших праць радянської доби було те, що їх автори подавали події під певним кутом зору, епатуючи читача і закріплюючи у його свідомості стереотип негативного ставлення до діяльності церкви уроки війни. Радянська історіографія негативно оцінювала церковно-історичну спадщину: ігнорувались національно-культурні ініціативи церкви, її соціальна політика, екологічна та ін. діяльність. Характерною ознакою цих праць було утвердження в свідомості радянських громадян войовничого атеїзму, ігнорування християнської моралі й релігійних традицій греко-католиків. Утім, опубліковані тоді монографії а особливо збірники документів містили певну конкретно-історичну інформацію, актуальність та інформативність якої не втратили актуальності й донині.

Література:

  1. Державний архів Львівської області (далі-ДАЛО), ф.З (Львівський обком компартії України), Оп.6, Спр.4, Арк. 7.

  2. Галан Я. Твори у чотирьох томах. - К., 1977-1980

  3. Гайковський М. Митрополит Андрей Шептицький у радянській післявоєнній історіографії // Богословія. - 1991. - Т. 55. - С. 47.

  4. Сталин Й. О Великой Отечественной войне Советского Союза. - Моква, 1952.

  5. Дудикевич Б. Одвічні вороги українського народу. // Під чорними крилами Ватикану. - Львів, 1955.; Замлинський В. Чорні патріоти. - Львів, 1964.; Кирилюк Г. Прислужники паліїв війни. // Під чорними крилами Ватикану. - Львів, 1955.; Миронюк І. Посоромлення Ватикану на Західноукраїнських землях // Православний вісник. - 1961. - 4.1.; Тельман І. Кладовище таємниць на Ватиканському горбі. - Київ, 1960.

  6. Олексюк М. Олжа в церковнім хорі // Жовтень. - 1980. - №9. - С. 105-109.

  7. Добричев В. У тіні святого Юра. Львів, 1970.; Його ж. Дорогою ганьби і зради. - Львів, 1972.

  8. Дмитрук К. Уніатська церква на службі реакції//Український історичний журнал. - 1973. - №12.; Його ж. Під штандартами реакції і фашизму. Крах антинародної діяльності уніатської та автокефальної церков. - Київ, 1976.; Його ж. Приречені. - Львів,1981.

  9. Маянська Л.П. Критика ідейних основ союзу українського буржуазного націоналізму і української Церкви. Автореф. дис. ... канд. іст. наук. - Львів, 1975;

  10. Меньковецкий Д.Й. Антинародная деятельность униатской церкви в годьг войньї. Автореф. дис. ... канд. ист. наук. - Львов, 1974.

  11. Беляєв В. Я обвиняю. - Москва, 1980.


 
 

Цікаве

Загрузка...