WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті - Реферат

Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті - Реферат

Реферат на тему:

Священики-мученики: репресії проти православного духовенства на Закарпатті

Одним із найбільш трагічних періодів в історії християнської церкви на Закарпатті були 1940–1950 рр. XX століття. Войовничий атеїзм, який намагалася втілити у життя КПРС, оголошувався державною ідеологією. Існування альтернативного світобачення заборонялося, проти нього боролися каральні органи. Щоб послабити й усунути вплив церкви та духівництва на суспільну свідомість, радянський режим вдався до репресій. Під приціл органів потрапили представники всіх релігійних культів, зокрема й православної церкви.

Необхідно зауважити, що незважаючи на важливість досліджуваної проблеми та її актуальність у зв'язку з реабілітацією радянських жертв, тема репресій проти священиків православної церкви на Закарпатті є малодослідженою. Особливу увагу привертає книга О. Довганича та О. Хланти, де автори на матеріалі багатьох джерел висвітлили питання радянських репресій на Закарпатті проти духівництва греко-католицької, православної, римо-католицької та інших церков [1].

Джерельною базою пропонованої публікації стали документи, що зберігаються у фондах архіву Управління Служби Безпеки України в Закарпатській області й монастирських архівів.

Першою жертвою радянської влади серед православного духовенства на Закарпатті став колишній адміністратор Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії ігумен Феофан (Сабов). 14 червня 1946 р. у с. Затишне (Тошнадь) Берегівського р-ну Закарпатської області ігумена Феофана та його брата о. Петра було вбито радянськими солдатами. В архіві Свято-Миколаївського монастиря с. Іза-Карпутлаш Хустського р-ну автор виявив книгу-рукопис, у якій подано 63 біографії ченців, які проживали в монастирі у 1920–1950-х роках. Серед них знаходимо й деякі факти з життя ігумена Феофана. Народився він 27 вересня 1905 р. в с. Іза, на 18 році життя вступив послушником до монастиря. Освіту здобув у монастирській школі в Раковіце і у духовній семінарії у Бітолі (Сербія), після чого працював священиком у ряді сіл області [2]. У 1941 р. у зв'язку з від'їздом єпископа Володимира (Раїча) призначений адміністратором єпархії. У 1944 р. очолював делегацію православного духовенства до Москви, з проханням переходу православної церкви під юрисдикцію РПЦ [3].

В історичній науці існують дві версії щодо вбивства ігумена Феофана. Дехто говорить про сплановану акцію НКДБ [4], інші твердять, що це був звичайний злочин військових [5]. Будемо схилятися до другої версії, яку підтверджує стаття в газеті "Закарпатська Україна" від 26 липня 1946 року. У статті "Із зали суду. Вбивць до розстрілу" вказувалося: "Військовий трибунал н-ської частини у складі головуючого гвардії підполковника юстиції тов. Гончарова, членів трибуналу молодшого лейтенанта тов. Кривошеїна, рядового тов. Чистяго, при секретарі — гвардії молодшому лейтенантові тов. Максимові, розглянув у відкритому судовому засіданні у присутності 2,5 тис. селян справу про вбивство братів Сабових, мешканців с. Тошнадь Берегівського р-ну. Перед трибуналом стали звинувачені: Пушкар Григорій Васильович, Ванюшкін Володимир Петрович, Коровій Андрій Семенович, Сергеєв Петро Юхимович, Дергач Михайло Михайлович. Вони зробили злодійський вчинок — вбивство з метою пограбування братів Сабових Феофана і Петра. Безпосередніми вбивцями були Пушкар і Ванюшкін. Розглянувши справу, військовий трибунал засудив до розстрілу Г. Пушкаря і В. Ванюшкіна. Інші підсудні, як безпосередні підсобники здійсненого злочину, засуджені до різних строків тюремного ув'язнення від 8 до 10 років. Селяни, які були присутніми на процесі, гарячими схваленнями зустріли вирок військового трибуналу" [6]. Поховали братів 18 червня 1946 р. на кладовищі Липчанського монастиря [7].

Із кінця 1944 до 1956 р. за антирадянську пропаганду й агітацію було засуджено 11 православних священиків та монахів. 23 листопада 1944 р. службою "Смерш" в Хусті був затриманий священик Є. Якуб. У постанові на арешт вказувалося, що Є. Якуб у травні 1944 р. у Хусті був завербований німецьким офіцером контр-розвідувального органу "Абвертрупп" в якості агента і співпрацював із ним до жовтня 1944 р. [8]. На допиті 23 листопада 1944 р. Є. Якуб повідомив, що він народився 1897 р. у с. Довге Іршавського р-ну. Під час Першої світової війни перебував на Італійському фронті, після демобілізації в 1917 р. працював чиновником в окружному управлінні. У 1923–1924 рр. навчався у духовній семінарії в Празі, у 1924–1931 рр. працював священиком. У 1931 р. призначений секретарем празького архієпископа Савватія (Врабец). Із 1939 по 1941 р. — чиновник єпархіального управління в Хусті [9].

На допитах Є. Якуб відкидав звинувачення в резидентській діяльності, наголошуючи на тому, що співпрацював із німцями під загрозою арешту. 23 березня 1945 р. "Смерш" передав справу Є. Якуба опергрупі першого управління КДБ УРСР у м. Ужгород. Після додаткового розслідування слідчі прийшли до висновку, що матеріалів для передачі справи до суду недостатньо. 28 січня 1945 р. затримання як запобіжний захід було змінено на підписку про невиїзд [10]. 9 березня 1945 р. Є. Якуб помер. За відсутності складу злочину прокуратура припинила справу, 15 жовтня 1992 р. його реабілітували. На початку квітня 1947 р. у Будапешті радянські органи держбезпеки заарештували протопресвітера М. Попова, який у 1941–1943 рр. був адміністратором православної церкви Угорщини й Закарпаття. Його звинуватили у співпраці з фашистами та агітації проти СРСР. М. Попов народився 1 липня 1888 р. у станиці Павлов-ській Хоперського округу Донської області. У 1910 р. закінчив семінарію в Новочеркаську, того ж року прийняв сан священика, після чого він став служити в станиці Сершевській [11]. Під час Першої світової війни перебував у складі 9-го Донського кавалерійського полку та в інших військових частинах. Після Жовтневої революції в Росії перейшов до Білої армії. У березні 1920 р. в Євпаторії вступив до військ генерала Врангеля, де працював полковим священиком. На початку листопада 1920 р. із залишками врангелівських військ евакуювався до Константинополя. У 1921–1928 рр. М. Попов проживав у болгарському місті Ломеч, де виконував обов'язки військового та парафіяльного священика. 19 квітня 1928 р. переїхав до Будапешту, і за наказом митрополита Євлогія (Георгієв-ський) зайняв приход у білоемігрантській колонії [12]. У 1932 р. М. Попова заарештували угорці, інтернували. Спочатку він проживав у Хайдунамаші, а з 1935 р. у Дебрецині. М. Попов займався журналістикою, працював лектором у місцевому університеті й навчався на філософському факультеті. У 1938 р. отримав угорське громадянство. За дорученням міністерства культів Угорщини М. Попов налагодив тісні зв'язки з архієпископом Савватієм та його прихильниками на Закарпатті, з метою створення автокефальної православної церкви в Угорщині. 26 вересня 1940 р. архієпископ Савватій видав наказ, згідно з яким М. Попова було призначено адміністратором православної церкви в Угорщині, йому надавався сан протопресвітера [13]. 12 квітня 1941 р. регент Угорщини М. Хорті призначив М. Попова "адміністратором грекосхідних угорських та грекосхідних русинських церковних частин" [14]. Наприкінці 1943 р. серед православного духовенства на Закарпатті розпочинається боротьба за усунення М. Попова з посади адміністратора.

9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу до Москви, де повідомляв, що у вересні того року його було достроково звільнено, клопотався у справі повернення до Угорщини [15]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша його доля невідома. Реабілітований у 1992 році.

1 вересня 1948 р. було заарештовано священика Г. Бедзіра, 1900 р. народження, із с. Чумальово Тячівського р-ну. У 1923 р. закінчив богословські курси в с. Буштино Тячівського р-ну. Із того часу служив священиком у різних селах району. Із 1936 р. проживав у с. Свобода Берегівського р-ну, де за угорського режиму виконував обов'язки уповноваженого сільського комітету [16]. Під час обшуку в нього виявили фотоапарат, бінокль, друкарську машинку й декілька книг. Г. Бедзіра звинувачували в тому, що він проводив серед селян агітацію, спрямовану проти колгоспного ладу, вихваляв іноземних імперіалістів [17]. 16 листопада 1948 р. було винесено вирок, у якому вказувалося, що Г. Бедзір, "работая православним священником в селе Свобода, Береговского округа й занимаясь в своем кулацком хозяйстве, 1946–1947 гг., будучи враждебно настроенным к Советской власти и колхозному строю, среди населения села проводил антисоветскую агитацию против Советской действительности и колхозного строя" [18]. За вироком суду Г. Бедзіра було засуджено на 10 років виправно-трудових таборів і п'ять років позбавлення прав [19]. Покарання відбував у м. Брянськ (Росія). 8 квітня 1955 р. Верховний Суд УРСР зменшив міру покарання з 10 до 6 років і 7 місяців позбавлення волі і після відбуття цього терміну з-під варти Г. Бедзіра звільнили. Реабілітований 11 березня 1992 р. [20].

1 лютого 1949 р. органами МДБ було заарештовано священика І. Ілечка. У постанові на арешт від 21 січня 1949 р. вказувалося, що І. Ілечко разом із адміністратором православної церкви М. Поповим проводив серед духовенства антирадянську агітацію й намагався використовувати православне духовенство в боротьбі з СРСР [21]. Під час обшуку у нього було вилучено газети й книги, які мали антирадянський зміст. На допиті 2 лютого 1949 р. І. Ілечко повідомив, що народився 12 травня 1883 р. у с. Костяшин. У 1911 р. екстерном склав іспити в Московській духовній семінарії і отримав сан священика. У 1914 р. вступив до царської армії, де виконував обов'язки військового священика.

У 1917–1919 рр. проживав у станиці Михайлівській Донської області. У 1919 р. виїхав до Праги, звідти у травні 1920 р. перебрався на Закарпаття. Працював на викладацькій роботі в Мукачівській гімназії, з 1939 по 1943 р. — чиновник єпархіального управління [22]. На допиті 11 лютого 1949 р. І. Ілечко заявив, що винним себе визнає частково. Він погоджувався з тим, що дійсно серед вірників говорив, що вчення марксизму-ленінізму є антирелігійне, що більшовики переслідують релігію та вважав, що встановлення радянської влади явище тимчасове. У свою чергу І. Ілечко відкинув звинувачення в агітації, спрямованої на зрив заходів радянської влади [23]. За вироком суду І. Ілечка було засуджено на 25 років виправно-трудових таборів і п'ять років позбавлення прав [24]. Покарання відбував у с. Долинське Карагандинської області Казахської РСР. Звільнений 5 січня 1955 р., реабілітований 17 квітня 1991 р. [25].

Loading...

 
 

Цікаве