WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Раціоналістичні рухи Хiх ст. Український штундизм - Пошукова робота

Раціоналістичні рухи Хiх ст. Український штундизм - Пошукова робота

Цікаво змальовує письменник самого Охріма Піднебесного, який відрізняється від односельців тверезим життям, здоровим побутом, зовнішнім виглядом, манерою спілкування. Самотужки вивчився грамоті, а потім влаштував гурток для навчання молоді з навколишніх сіл. За науку грошей не брав, навпаки — сам усіляко допомагав людям. Заняття з молоддю проводив на вечорницях, де розповідав про Христа. "Тлумачення його були найпростіші, зовсім чужі будь-якій догматиці та богослужбовим настановам, а мали майже виняткові цілі морального виховання людини за ідеями Ісуса..." [25].

У 40-х роках ХIХ ст. з'являється ще один тип українського штундиста — організатора опозиційних до православної церкви груп. Перша штундистська громада, яку створив на Катеринославщині селянин Сергій Циба, була типовою пієтично-аскетичною сектою з елементами фанатизму та відокремленості від "гріховного світу". В секті панував культ харизматичного лідера. За матеріалами слідства, її члени відмовлялись "від батьків і матерів, дітей і майна" (цікаво, що подібні вимоги, за Євангельськими настановами, висував перед своїми гуртківцями у ХVI ст. Феодосій Косой), а "при намовах відстати від Циби та повернутися до церкви висловлювали готовність на усі... кари; ...один з них сказав під час слідства, що коли його та інших розлучать з Цибою, то це буде рівнозначне тому, що їх розлучать із Христом. Інші вперто залишались при своїх блудних поглядах, що Циба є посланець Божий" [26]. Однак обрядність групи майже не відрізнялася від православної з тією тільки різницею, що її відправляли самі сектанти. Віровчення взагалі не було вироблене. Головні відхилення від офіційної доктрини полягали у ствердженнях Циби про святість і Божественну обраність його послідовників, відмові від вживання м'яса і спиртних напоїв. Уже на початку 60-х років прихильники секти існували у Павлоградському та Новомосковському повітах на Катеринославщині, Кременчуцькому, Кобеляцькому та Полтавському повітах Полтавської губернії.

Найвідомішою постаттю в історії українського штундизму, якій вдалося згрупувати навколо себе чимало прихильників і розпочати ланцюгову реакцію поширення руху в багатьох місцевостях, був селянин з с. Основи Одеського повіту Херсонської губернії Іван Онищенко. Вже у 1845 р. він відкрито виголошував антицерковні проповіді. Під час і після Кримської війни, чергового спустошення південних теренів України, голоду і спалаху чуми проповіді Онищенка особливо впливали на сільське населення краю, яке винесло тягар війни. "Ці всі події не могли не викликати водночас почуття переляку, каяття та жадоби направи життя. Богобойні душі в такій добі мають особливий нахил до шукання Бога та Його вічної Правди. У них з особливою силою тоді постає свідомість, що всі нещастя, які спадають на людей, з'являються карою Божою за гріхи людства" [27]. Власне, саме есхатологія та хіліазм становили основний зміст проповідей Онищенка. Однак згодом вони наповнилися новими ідеями: відмови від церкви і повернення до живого Бога, пізнання Його істини на основі самостійного прочитання Біблії, прагнення до святості й безгрішного життя. Саме у цей період почалося релігійне пробудження у німецьких колоніях (Рорбах, Вормс, Іоґаннесталь, Комісарівка, Чорногорка). Онищенко та його однодумці у 1856 р. активно спілкуються з німецькими штундистами, проводять з ними зібрання, біблійні бесіди, ознайомлюються з протестантською літературою. Особливою популярністю користувалася серед них збірка німецьких духовних віршів та псалмів з красномовною назвою "Приношення православним християнам", що її переклав російською мовою Карл Бонекемпер. Під впливом твору погляди місцевих сектантів набували більшої логіки і системи. Саме з 1856 р. українські нововіри отримали назву штундистів, яку з самого початку сприймали як образливу, називаючи себе "братством людей Божих", "братством друзів Ісусових" або "євангельським братством" [28].

Внаслідок проповідницької діяльності Онищенка та Михайла Ратушного з цього ж села нововірство поширюється у с. Гнатівці, містечку Ряснопіллі і швидко охоплює майже весь Одеський повіт. Про кількість віруючих у перших штундистських осередках довідуємося лише з 1861 р., коли сектанти починають проводити зібрання відкрито. Так, у 1864 р., під час слідства з приводу цих зібрань в Основі, зафіксовано 32 сектанти; у 1871 р. у Ряснопіллі — 48. Штундистський рух охоплює усі сусідні реґіони. Чисельний осередок виникає ще наприкінці 50-х років на хуторі Миколаївському Ананьєвського повіту, а згодом — у селах Гнатовичах й Скаржинцях, де у 1867 р. проживало вже близько 200 штундистів [29].

Окрім селян, серед українських штундистів зустрічалося чимало ремісників і міщан, колишніх солдатів і навіть збідніле панство. Лідером секти на хуторі Миколаївському, наприклад, був дрібний ("ходачковий") шляхтич Адам Войсарівський. Він "навернув" у штундизм міщанина з Ананьєва, католика Данила Кондрацького; до них прилучилися одеські міщани Андрій і Сильвестр Войсарівські, Григорій Яворський, Ілля Довженко, Міхей Зайченко, Яків Меншин, колишній солдат, а потім учитель Лев Поков, миколаївський міщанин Іван Гаврилов, селяни Яків Оситняжський, Яків Ткаченко і Опанас Череп [30]. Суттєвий відсоток міщан можна пояснити тим, що нова віра у 60-70-х роках привертала увагу вже переважно соціально незалежних, зайнятих у дрібнобуржуазній сфері, а також бодай трохи освічених, письменних осіб.

Наприкінці 60-х років штундизм мав прихильників у багатьох центральних і східних районах України. Чимало громад зареєстровано у цей час у Катеринославській, Таврійській, Чернігівській, Полтавській губерніях. Та справжніми вогнищами руху стають Херсонщина і Київщина. За реєстром штундистської географії 80-х років, складеним Т. Зіньківським, у Херсонській губернії прихильники руху були в Одеському повіті (у 16 населених пунктах), Херсонському (20), Єлизаветградському (31), Олександрівському (5), Тираспільському (4), Ананьєвському (13); у Київській губернії це — Київській повіт (3), Звенигородський (12), Сквирський (7), Таращанський (18), Чигиринський (4) повіти [31]. Причому, упорядники творів Зіньківського відзначають, що ці дані неповні, й наводять низку нових звісток про рух у різних реґіонах України.

Окрему увагу приділяють дослідники поширенню українського штундизму на Поділлі, Волині та деяких етнічних українських землях в Росії — у Воронезькій і Ставропільській губерніях, на Кубані, Донщині, в землях Терського війська *. На Волині штундизм охопив три повіти — Житомирський, Острозький та Рівненський — внаслідок проповідництва висланих сюди у 70-х роках київських сектантів Семена Вимчука, Павла Цибульського і Назара Мельниченка, а також місіонерства волинського колоніста Вільґельма Єссе, який часто відвідував села Тудорівці Острозького та Синьове Рівненського повітів. Серед найбільших вогнищ штундизму на Волині у 80-х роках були містечка Черняхів, Горошки і Полонне, села Пекарщина і Войтівці Старокостянтинівського повіту. Лідером місцевих сектантів, як засвідчують матеріали судових справ, був "запасний солдат" Петро Василюк.

На Поділлі перші штундистські громади з'являються 1870 року у Балтському повіті. Тут, скажімо, у с. Великому Бобрику, вже у 1877 р. з двох тисяч жителів лише декілька десятків регулярно ходили до церкви [33]. У с. Рогозні старшим братом (керівником громади) був волосний писар, у с. Курниках штундистами стали селяни і сезонні робітники-наймити. За даними офіційної православної статистики, рух на Поділлі поширювався серед безземельної шляхти і прихильників не тільки православної, а й римсько-католицької церков, членів громад Нового Ізраїлю.

Прослідкувати географію й статистику українського штундизму (до речі, дуже суперечливу: православна література завжди применшувала дані, протестантська — збільшувала) на другому етапі його еволюції — у 70-80-ті роки — надзвичайно складно. У цей період чимало прихильників руху стали вже баптистами, хоча їх продовжували вважати штундистами. Для більшості дослідників кінця ХIХ ст., коли баптизм в Україні ще не сформувався в окрему протестантську церкву, різниця між штундизмом і баптизмом не була очевидною.

Крім Івана Онищенка і Михайла Ратушного, український штундизм у 70-80 роках висунув нових проповідників, мислителів з народу, ватажків харизматичного типу. Це, наприклад, Гарасим Балабан-Вітенко, колишній кріпак із села Чаплинки Таращанського повіту, Олександр Капустян — селянин із с. Гнатівки Одеського повіту, Іван Рябошапка — ремісник, коваль, слюсар, мірошник, потім торговець з с. Любомирки Єлизаветградського повіту, Юхим Цимбал — селянин із с. Карлівки цього ж повіту, Іван Лясоцький — писар с. Косяківки на Київщині. Більшість з них згодом очолила українські баптистські громади. На початку 90-х років в українському штундизмі залишилася незначна кількість адептів (із згаданих лідерів — тільки Балабан), і рух, по суті, повністю поглинув баптизм. Ориґінальність і самостійність зберегли лише прихильники вчення Кондратія Мальованого та Василя Коваля.

Loading...

 
 

Цікаве