WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Раціоналістичні рухи Хiх ст. Український штундизм - Пошукова робота

Раціоналістичні рухи Хiх ст. Український штундизм - Пошукова робота

Пошукова робота

Раціоналістичні рухи Хiх ст. Український штундизм

Численна література кінця ХIХ - початку ХХ ст., присвячена феномену малоросійського або південноруського штундизму, починається, здебільшого, з розповідей про німецькі штундер-братства та їхню пропаґанду серед українського селянства. Німецьких колоністів й дотепер вважають подекуди головною причиною "протестантських збочень" місцевого православного населення. Щоправда, з тим застереженням, що іноземні релігійні впливи в Україні були підготовлені соціально-економічними та культурними процесами середини - другої половини ХIХ ст.

Канули у небуття князівсько-маґнатське всевладдя, устрій давнього українського життя. "Всяка політична окремішність наших земель була скасована, самовпорядкування або знесено зовсім, або зведено до найменших розмірів. Та з нього і так не могли б майже зовсім користати елементи українські, бо на ґрунті народнім зістав ся сам слід громадянства: селянство темне, несвідоме, обідране і позбавлене всяких прав, майже таке саме бідне міщанство та неучене і темне сільське духовенство... сильна рука нового, російського начальства надала панованню польського пана над українським хлопом ще більшої моци і певности, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської" [1].

Водночас Україна все більше перетворювалась на сировинний придаток Росії. І хоча вже у 20-30-х роках ХIХ ст. на її південних теренах зароджувались нові капіталістичні відносини, розгортається економічне життя, його здобутки посилюють могутність Російської імперії. Українська суспільність зазнавала втрат. Так, зменшувалась кількість поміщиків-українців — національних кадрів сільського господарювання. На Правобережжі разом з польськими володіннями з'являлись переважно маєтки російських панів*.

До кінця ХVIII ст. тільки на Лівобережжі зосталися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях міцнішали позиції німців, болгар, сербів, греків, румунів. Розвиток сільського господарства і майнове розшарування підривали водночас економічний потенціал селянства: збільшувалась кількість малоземельних і безземельних селян, армія кріпаків. Якщо 1800 року у десяти повітах Новоросійської губернії налічувалося кріпосних селян 179 883 чоловічої та 156 013 жіночої статі, то наприкінці першої чверті ХIХ ст. ця цифра подвоюється [3].

З 40-х років активно розвивається промислове виробництво, яке прискорює розвиток капіталізму в Україні, зумовлює появу підприємця-фабриканта, купця-капіталіста. Однак це відбувалося внаслідок посилення експлуатації; поширювалися голод, хвороби, смертність. Вже з другої половини ХVIII ст. спалахують численні повстання, селянські рухи, виступи міщанства, які відбувались часто під гаслами повернення давніх прав і свобод українського народу. Закінчувались виступи розправами над бунтівниками. Соціальне безправ'я підсилювалось національним: закривали українські школи, знецінювалася рідна мова, шляхетство денаціоналізувалося. "Культурне об'єднання привілейованої верстви південноруського суспільства з північноруським зупинило подальший поступовий рух самостійного малоруського просвітництва" [4].

Особливо руйнівних змін зазнала православна церква. Вона у 1687 р. втратила автономію і повністю перейшла у підпорядкування Московського патріархату. За царювання Петра I та Катерини II вводиться цензура українських друків, згодом — усієї церковної літератури. Фактично було скасовано виборність ієрархії. Церковних сановників почав призначати державний департамент у справах церкви — Священний Синод, а, по суті, царський уряд. "Ієрархія була стероризована безоглядними московськими розпорядженнями: митрополитів і владиків за що будь забирали до Московщини, засилали, замикали до монастирів... В таких умовах не можна було сподіватися розвитку свобідної релігійної гадки..." [5]. Неґативні зміни стосувалися не тільки вищих ешелонів церкви. Найруйнівнішими для неї стали процеси денаціоналізації та деморалізації середнього і нижчого духовенства. Щодо культурного і морального рівня православного кліру, то він у середині ХIХ ст. був таким низьким і викликав таку зневагу населення, що це змушені були визнавати навіть церковні діячі. Ось як характеризує ситуацію священик Арсеній Рождєственський, відомий дослідник штундистського руху в Україні: "Релігійне невігластво зумовлювалося малорозповсюдженістю народної школи, слабким розвитком церковного учительства... Діяльність пастирів церкви здебільшого обмежувалась і обмежується відправою богослужіння... Народ усвідомлює ідеал пастиря... Це особливо характерне для малоруського народу, який мав право вибору своїх пастирів. На жаль, життя не дуже щедро посилало народові таких пастирів, котрі б могли відповідати його запитам" [6].

Більш відверто та емоційно характеризує стан тодішнього церковного життя Трохим Зіньківський: "Ніхто, навіть попівство, не могло відперти того сумного факту, що між причинами руху не мале місце займати мусить ледарство і моральне зіпсутє українського духовенства, його здирство і чиновницька вдача і повне занедбаннє морально-просвітницької праці до народу... се згадують, але тільки тоді, коли мовить ся про колишнє спольщеннє духовенство на правобічній Україні, а що до того ж веде і його московеннє — про се ні чичирк!.." [7]. Зіньківський наводить конкретні приклади морального занепаду священництва, класифікуючи основні втрати православ'я. Окрім загальноетичного боку справи, це — політизація церкви, її прислужництво російському царатові, участь у репресивних заходах (насамперед, переслідуванні інакомислячих); криза церковного життя, катастрофічне зниження рівня релігійної пропаґанди і місіонерської практики, консерватизм богословської думки, формалізація культу, бюрократизація ієрархії; занепад релігійної освіти (нижчої і вищої); зменшення кількості кліриків з місцевого населення; перехід на російську мову в релігійній пропаґанді, а головне — у богослужінні; поступова ізоляція священництва від потреб народного життя, його небажання сприймати зміни у настроях віруючих.

Все це не могло не зумовити поступового розчарування українського селянина, ремісника, городянина в офіційній вірі. Однак у першій половині ХIХ ст. антицерковні настрої в середовищі корінного населення ще не виходять за межі православ'я. Перші більш-менш оформлені опозиційні погляди виявляються в цей період у так званому духовному християнстві (духоборстві й молоканстві), типологічно зв'язаному з релігійно-раціоналістичною традицією ХVI-ХVIІ ст.

Течії "пожидовлених" і феодосіан, учення Куріцина і Башкіна, нагадаємо, виникають у православному середовищі під впливом, з одного боку, Ренесансу та Реформації, з іншого — внаслідок кризових явищ у тогочасному суспільстві й церковному житті. Виходячи з православ'я, раціоналістичні єресі вливаються у загальний протестантський потік. У протестантському середовищі ідеї раціоналізму, як ми вже знаємо, зумовили оформлення антитринітаризму і социніанства, в православному — спричинили розвиток сектантських течій. Загалом, в хритиянстві процес сектоутворення, по суті, ніколи не припинявся. Однак у протестантизмі будь-які якісні зміни відбуваються перманентно і, здебільшого, не призводять до остаточного розриву нових утворень із власне протестантизмом.

Авторитарність православ'я з його претензією на абсолютне духовне панування робило будь-яку нову течію у ньому однозначно приреченою на переслідування і відмежування від офіційної церковної структури. Така доля спіткала старообрядництво, що виникло в середині XVII ст., однак не передбачало генетичного розриву з православ'ям. Старообрядництво не відкинуло православне вчення, а виявило незгоду, передусім, з модернізацією церкви, політикою реформ царя і вищої ієрархії. Поява нових течій в кінці XVII ст. (хлистів або христовірів, а також скопців, трясунів, скакунів у XVIII ст.) призводить вже до суттєвих відхилень від православної ортодоксії. Це спричинює особливо жорстокі переслідування сектантів з боку церкви. Догмати духовних християн — духоборів і молокан — знаменують черговий етап православного сектоутворення, якісно інший за попередні через максимальне наближення до релігійного раціоналізму і протестантизму. Cтатус переслідуваних, який одразу отримують духовні християни, також підштовхує їх до розриву з православ'ям.

О. Клібанов цілком слушно відносить сектантство, яке у ХVII-ХIХ ст. виходить з надр православ'я, до пізньореформаційних рухів. Останні продовжують існувати у східнослов'янському реґіоні й у ХIХ ст. — на відміну від Західної Європи, яка раніше вступила на шлях капіталістичного розвитку і де такі рухи себе, переважно, вичерпали [8].

Щодо України, в якій, власне, зароджуються і духовне християнство, і південноруський штундизм, то тут ці течії охоплюють вже більшість земель і, передусім, південні та східні райони. На відміну від ХVI-ХVII ст., суспільна верхівка, далека від соціальних ілюзій, не цікавиться пізніми реформаційними рухами. Їх лідери і перші неофіти вийшли з низів, виробивши самобутній погляд на світ, релігійно-етичне вчення, глибоко пов'язане з народними почуваннями та мріями, з давньою соціально-утопічною традицією. Оскільки ж йдеться про неофіта-українця, — то і з національною традицією, що виявилося у мовній та пісенній спадщині "єретиків", формах їх колективного життя, зверненні до ідеалу народної вольниці.

Loading...

 
 

Цікаве