WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву - Реферат

Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву - Реферат

Остання, як і УПАЦ, малавласний синод, що розміщувався у Харкові. Наприкінці 1925 р. "погорілківці" (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій на Поділлі та майже стільки на Полтавщині. З початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про відокремлення церкви від держави, розпочинаються переслідування органами НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і благовісника УАПЦ В. Чехівського (1864-1938 рр.). Затри-мується реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйозні суперечки між державними органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює самостійну "Діяльно-Христову церкву" (ДХЦ). До цієї групи певний час був близький один з фундаторів "Живої церкви", а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М. Мороз. "Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, - писав митрополит В. Липківський, - стало... незадоволення, що їх не обрано до складу ВПЦР". Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис "Церковне життя". Вона проіснувала до 1929 р., коли возз'єдналася з УАПЦ. У 1926 р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівництва в центрі й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як "нелояльні", "антирадянського змісту", нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося. У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. На ньому розглядалося питання щодо "сучасного стану релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті" (доповідач В. Че-хівський), про всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість налагодження зв'язків з нею та ін. Були також розглянуті звинувачення з боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В. Литовського в контрреволюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як такий, що вона зможе втриматись не більш як 2-3 тижні; 2) участь у нелегальних зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у Західній Європі викреслив місце, де недоброзичливо говорилося про С. Петлюру (1879- 1926 рр.), - цим В. Липківський начебто визнав себе прибічником петлюрівщини; 4) що з відома митрополита представниками УАПЦ велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було доведено безпідставність цих звинувачень, представники адміністративних органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним тиском собор змушений був відсторонити В. Липківського. 1929 р. розпочалися арешти у справі так званої "Спілки визволення України" (СВУ), по якій проходив і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р. скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з наліпленням на них зловісних ярликів "контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань". До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до 1936 р. не стало практично жодного об'єднання УАПЦ. Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква - ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви стояло на відверто антикомуністичних, антирадянських позиціях. Коли константинопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.), це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923- 1948) і його брата "покірними пахолками польської влади", які "виконують все, що вона їм накаже". Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плацдармом для відновлення автокефалії в Україні. У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще просто єпископом) Мстиславом (1898-1993 рр.) виїжджають за кордон. Православ'я в Україні офіційно репрезентує православна церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії. Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий православний вузол, що складається з Української православної церкви (УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру - В. Сабодан (нар. 1935 р.)), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) на чолі з патріархом Філа-ретом (в миру - М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що утворилася в червні 1992р. після об'єднання з частиною автокефалістів, і Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював до своєї смерті патріарх Димитрій (в миру - В. Ярема (1930-2000 рр,)), що не підтримала цього об'єднання церков. Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра нараховує близько 8000 Парафій, Вони об'єднаю в 35 єпархій. УПЦ має Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів. Друкований орган - журнал "Православний вісник". Українська Православна Церква Київського Патріархату має 2300 парафій, які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території Російської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духовна Академія, семінарії і теологічний факультет Чернівецького університету. Київському Патріархату належить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання - журнал "Православний вісник". Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій, об'єднаних в 10 єпархій. Українська греко-католицька церква Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку на-ціональної самосвідомості і культури. Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими центрами. Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою), як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198-1214 рр.)
Loading...

 
 

Цікаве