WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського - Дипломна робота

Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського - Дипломна робота

до відкритого насильства, яке своєю брутальністю було одним з найжорстокіших переслідувань християнв їхній історії. Серед поляків організовувались різні товариства "охорони східних теренів", які на своїх зборах виносили ухвали про те, щоб релігійні навчання в школах проводили виключно польською мовою, тільки польською відправляти богослужіння, виступати з проповідями. Проти полонізації богослужінь рішуче виступило православне духівництво, віруючі. Триденною голодовкою проти руйнувань церков на Холмщині та Підляшші запротестував Собор під керівництвом митрополита Діонісія і сімох православних єпископів, який відбувся в липні [9, с. 4].
1938 р. християни України відзначали 950-ліття хрещення Руси - України. До виконавчого комітету, який займався організацією святкувань, входив і Степан Скрипник. Багатолюдні святкування відбувалися в містах і селах усієї Волині, зокрема, 12-15 серпня у Володимирі-Волинському [11, с. 38].
Собор єпископів прийняв меморандум - звернення до польської влади в якому висловив "смуток і біль" з приводу "страшної несправедливості", яка чиниться щодо християн у християнській країні. У меморандумі вказувалося, що на Люблінщині проживає майже 250 тисяч громадян, предки яких споконвіку були православними, і своєю лояльністю заслуговують на увагу до своїх духовних потреб [34, с. 19].
Припинення спустошливих заходів проти православ'я вимагав, виступаючи в сенаті і посол Степан Іванович Скрипник.
Друга світова війна 1939 р. розлучила сім'ю Скрипників. Степан Іванович залишився в зоні генерал-губернаторства, а його дружина Іванна - у Львові. Згодом патріарх Мстислав згадував, що "У тридцять дев'ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою" [48, с. 16-17].
Таємниця її смерті і досі не розкрита, найімовірніше це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів він виявився знайомий для родини Скрипника. Так, в 1939 р. був розстріляний брат, який був лікарем у Ромнах. Втрата дружини і братів дуже вразила Степана Скрипника. Ставши вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній, яка церкві яка на той час розпочала своє друге відродження. В окупованій німцями Холмщині в 1940 р. його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив Іларіон (Огієнко) [16, с. 4].
По відході з Волині радянських військ, у червні 1941 р., Степан Скрипник прибув до Луцька, де очолив видання газети "Волинь". Як редактору, йому вдавалося висвітлювати різні ділянки суспільно-політичного життя Волині, зокрема й релігійну.
Узагалі, з відходом Червоної Армії з території України активно, почало відроджуватися церковне життя, у звільнених храмах збиралися віруючі, радіючи, що нарешті прийшов кінець більшовицькому засиллю і знову можна молитися Богу. Віруючі відновлювали Українську Православну Церкву. Незважаючи на те, що в 1939-1941 рр. більшовики на окупованих ними українських землях намагалися підпорядкувати православні єпархії Московському синоду, очолюваному митрополитом Сергієм, архієпископ Поліський Олександр (Іноземцев) і Луцький Полікарп (Сікорський) не склали заяви вірності Московському патріархату. Ці ієрархи не піддалися намаганням підпорядковувати єпархії, приєднаної до СРСР Західної України і Західної Білорусії керівництву РПЦ. За відмову визнати юрисдикцію Московської патріархії митрополит Сергій усунув архієпископа Олександра з Поліської єпархії і перевів його "на спочинок". Архієпископ Олександр відмовився підкоритися цьому розпорядженню, а отже його чекав неминучий арешт, від якого врятував початок німецько-радянської війни [40, с. 17].
Слідом за армією вермахту, в Україну прийшла німецька цивільна влада, невдовзі було створено Рейхскомісаріат Україна - перехідну стадію до перетворення українських земель на німецьку колонію. Надія українських церковних кіл на те, що їх очолить архієпископ Олексій Громадський, найстарший ієрарх в українських землях, сподівання на перетворення єдиної Української Православної Церкви не здійснилася. У серпні 1941 р. Олексій зібрав у Почаївській лаврі трьох єпископів - однодумців, які вирішили залишитися під Московською патріархією на правах автономії. Почаївський Собор започаткував розкол у Православній Церкві на українських землях. Українські церковно громадські кола і українська преса на Волині виступили проти рішень цього Собору і закликали парафії не виконувати їх. Церква, очолена Олексієм, стала існувати окремо, одержавши назву "Автономна церква" [34, с. 12].
Зраджений ієрархами, український державний громадський провід на Волині звернувся до єпископа Полікарпа (Сікорського) з проханням очолити Українську православну Церкву на землях України в статуті її тимчасового адміністратора. Полікарп прийняв цю пропозицію, і митрополит Олександр (Іноземцев) затвердив цей вибір 24 грудня 1941 р., піднісши з цієї нагоди єпископа Полікарпа до сану архієпископа. А перед цим Олександр засудив Олексія за створення ним автономної церкви під зверхністю Москви. У листі до нього він писав: "Мови не може бути про підпорядкування Святої Православної Церкви на Україні церкві Московській".
В Україні почали діяти дві православні церкви автономна, очолена архієпископом Олексієм Громадським, і автокефальна на чолі з архієпископом Полікарпом Сікорським [40, с. 17].
Про відмінність між цими двома православними церквами владика Полікарп писав в архієпископському посланні з квітня 1942 року: "Суть подій у нашій православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути нашій Православній Церкві справді українською національною Церквою із своєю рідною мовою у богослужінні, церквою, овіяною традиціями соборно-правними її минулого і всією її національно-культурною красою: чи навпаки - бути її знаряддям в руках купки москвофілів - єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського" [40, с. 18].
Почала формуватися структура УАПЦ. Було вирішено суворо дотримуватися канонічних церковних правил. На цьому наполягали делегати з Києва, які пам'ятали, як багато довелося витерпіти в 1921 р., коли висвятили в Києві перших ієрархів УАЦП. Тому процеси відродження автономії відбувалися з благословення владики Діонісія Валединського, який на той час був першоієрархом усієї колишньої Польщі. Автономія відродженої Православної Церкви в Україні базувалася на Царгородської Патріархії з 1924 р., який анулювався неканонічна передача Київської митрополії під владу Московського патріархату 1686 р. і надавалася автономія церкві на землях, які з княжих часів становили частину Київської митрополії. У лютому 1942 р. покладено початок новій ієрархії УАЦП. У Пінську для України висвятили єпископів
Loading...

 
 

Цікаве