WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського - Дипломна робота

Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського - Дипломна робота

ліквідувати все специфічне, набуте українським православ'ям за перші сім століть свого автономного існування в структурі Константинопольської церкви. З 1990 р. від "братских вразумлений" Московська церква переходить до прямих погроз та шовіністично-церковних дій. Так, їїнайвищий орган - Помісний собор РПЦ, що відбувся 7-8 червня цього року в Троїце-Сергіївській лаврі, заявив, що коли Україна не наступить сама собі на горло, то тоді "поборники українського національного відродження" мають "усвідомити всю серйозність загрози цього для цілісності української нації" [12, с.22]. Власне, з цього часу від РПЦ виходять імпульси розбрату та ворожнечі між націями і церквами на колишній території Союзу. Однак серед більше, як ста архієреїв церкви є деякі, котрі часто не погоджуються навіть із самим Патріархом, чесно й безкомпромісно оцінюючи реалії церковного й політичного життя. "Певен, що підбурювачем міжконфесійних і міжнаціональних чзар виступає Москва, - наголошував зовсім недавно архієпископ Віленський і Литовський Хризостом. - Нічим конкретним вона так зва-ному російськомовному населенню допомагати не хоче, а лише розпалює ненависть, сподіваючись, що пожежами міжнаціональних війн зможе зберегти "єдину і неподільну" [21, с.12].
Щодо конкретних міжцерковних конфліктів в Україні, то владика Хризостом був також відвертим: "У тому, що в Україні спалахнула війна між православними і греко-католиками, винна Російська Православна Церква. У 1946 році її ієрархи пішли на повідну у світської влади і ліквідували Греко-Католицьку Церкву. Це була незаконна акція ... Ні тоді, в 1946 році, ні сьогодні Російська Православна Церква не думала про долі мільйонів простих віруючих, а вірнопідданськи допомагала безбожному режимові творити сваволю. ... Якби я був архієреєм в Україні, і греко-католики на моїх очах захоплювали б храми, я не протистояв би цьому. Це - розплата" [21, с.12]. І це, певною мірою, не просто фраза, це - позиція, принцип християнина за вірою, а не за формою.
У чому ж суть тієї смертельної небезпеки, яку вбачає Російська церква у відділенні від неї Української? Передусім, на поверхні лежить звичайний меркантильний інтерес. Свідомістю українського народу поволі оволодівають висновки, зроблені ще Іваном Франком. Політична несамостійність якоїсь нації означає, "що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного" [54, с.144-145]. Це цілком стосується залежності Української церкви від Московського патріархату.
Україна, територія якої майже в 30 разів менша від території Росії, навіть 1988 р., тобто ще до початку релігійного ренесансу, мала 3971 парафію, що майже в 2 рази більше, ніж в усій Російській Федерації, де їх налічувалося лише 2062. Загальновідомо також, що українські парафії значно багатші й щедріші від російських, та й темпи приросту релігійних громад в Україні набагато вищі. Так, у серпні 1990 р. Україна мала (причому без тисяч парафій УГКЦ й УАПЦ) 6505 пра-вославних громад, тоді як Росія на початок 1998 р. - трохи більше 2,5 тисяч! Звісно, втратити без опору 2/3 своїх вірних - для РПЦ дошкульна втрата. На початок 1998 р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні налічувалося в УПЦ МП 7386 громад в УПЦ КП - 1901 і в УАПЦ - 1063. Окрім того, УГКЦ мала 3151 громад. Тобто, православні в Україні, навіть без греко-католиків, мали 10350 парафій, 109 монастирів, 30 духовних навчальних закладів. Це далеко більше, ніж в Росії, чи в якійсь іншій православній автокефалії [27, с. 599].
Отже, з відділенням Української православної церкви кардинально змінилася б вся геоконфесійна і геоцерковна ситуація подібно до зміни геополітичної з утворенням незалежної Української держави, причому із значним її зміцненням.
Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню російських імперських оманливих стереотипів та зв'язків, адже статут РПЦ зареєстровано в Міністерстві юстиції Федерації, а Патріарх церкви є громадянином Росії. Відтак РПЦ, на відміну, скажімо, від Апостольської столиці католицизму, функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного й державного права, а як російська, оскільки відповідає і керується законами Росії. В такий спосіб у менталітеті українців підтримуються уявлення про так зване єдине руське православ'я, єдину східнослов'янську культуру, спільні корені тощо. Формується враження, що ніби РПЦ і УПЦ, власне, і ділити було нічого. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, її самостійний семисотлітній шлях при цьому не згадують, натомість підкреслюється тисячолітній шлях Російської церкви. Віруючі навіть у часи існування СРСР називалися не інакше, як православна всеросійська паства [27, 602].
Водночас такі хибні судження супроводжуються неодмінним обливанням брудом непокірливих "українських розкольників", "уніатів" та "автокефалістів". Зауважимо, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети: світ починає дивитися на українських ієрархів та віруючих очима Москви. Так, у громадській думці світової спільноти за українськими помісними православними церквами створюється імідж нетерпимих, агресивних уніатів чи автокефалістів, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове - єдину Апостольську православну церкву.
Противники УАПЦ твердили, що вона неканонічна, а значить, її патріархія не має права на існування, Але світовий досвід переконує, що патріархат може творитися тільки за згодою всієї церкви - архієреїв, священиків, мирян та патріархів Вселенської Церкви. У червні 1990 р. відбувся Собор УАПЦ. В ньому взяло участь 7 єпископів, 200 священиків, делегати мирян з усіх земель України - всього 700 чоловік.
Ставши Патріархом, Мстислав намагався налагодити добрі сусідські стосунки з патріархатом Російської Православної Церкви. Коли Архієрейський Собор обрав патріархом Московським Олексія II, він надіслав йому вітальну телеграму, але відповіді не одержав. "Мабуть, Московський патріарх не знайомий з правилами етики, засадами чесної дипломатії", - з сумом відзначив Патріарх Мстислав [46, c.28].
20 жовтня 1990 р. Патріарх УАПЦ Мстислав прибув до Києва. Його прибуття викликало занепокоєння у Московській патріархії та Українському Екзархаті УПЦ. 25-27 жовтня 1990 р. у Свято - Андріївському монастирі в Москві зібрався Собор Російської Православної Церкви, який визнав самостійність УПЦ. Але ця самостійність зводилась до того, що настоятель УПЦ обирається українським єпископом, але "благословляється святішим патріархом московським і всієї Русі" [48, с. 269].
Невдовзі по прибутті Патріарх УАПЦ Мстислав вирушив у подорож всією Україною, розпочавши її з Галичини.
Львів зустрів Владику дзвонами храму св. апостолів Петра і Павла, який першим приняв Святійшого Патріарха. Наступного дня йому відчинила двері церква Успіння Богородиці. Понад сто тисяч віруючих після молебні відправилися на
Loading...

 
 

Цікаве