WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність (науковий реферат) - Реферат

Андрій Шептицький – церковний, культурно-освітній діяч. Його боротьба за церковну єдність (науковий реферат) - Реферат

благовість єдності; цей грунт висушений з живих релігійних соків, він позакидуваний брилами каменюк, на ньому насіяв ворог багато терня, яке заглушує ріст кожного здорового зерна. Замирення і порозуміння між християнськими віросповіданнями вже сьогодні не мало б бути нічим іншим, образно говорячи, як переоранням і на живими соками, виполенням бур'яну і терня із духового грунту українського народу. До плекання цього грунту належить також і те, щоб довести до і вирощення такої української людини, яка буде вважати релігію за релігію, а не за засіб всяких, тільки не релігійних цілей, щоб виростити таку українську хри людину, яка не зупиниться при питаннях релігії і віри на обкладинці й тільки обкладинкою потрапить захоплюватися та на підставі обкладинки оцінювати даний твір. Треба людини, яка потрапить і захоче розкрити книгу життя і шукати в ній Христовій істини.
Стільки щодо засадничих стверджень в питанні т. зв. національності Церкви. Думку Митрополита в цьому питанні можна схопити коротко в наступних словах: Митрополит не є поклонником уніформізму в Церкві, він, відповідно до свого мислення, відстоює ієрархічну синтезу вартостей у Христовій Церкві. В цій Церкві є Боже і людське, вічне і земне, невидиме і видиме, таїнственне і природне, в ній є також вселенське і національне, але не в хаотичному помішанні, а в ієрархічній гармонійній цілості. Якраз на таких премісах побудовані його дальші думки в питанні т. зв. національних Церков: "Якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то можна сказати, що вони дійсно дають своєму народові якусь єдність, сильнішу від тієї єдності, що повинна і може єднати між собою всі народи світу... Але якщо мова про ті національні Церкви, що не є частинами Вселенської Церкви, то треба сказати, що вони не запевняють своїм народам просто ніякої єдності, може навіть вони спричиняються до поглиблення і загострення внутрішніх роздорів у народі...".
Митрополит не зупиняється тільки на самому ствердженні такої своєї думки, він дає багатий ілюстративний матеріял з історії т. зв. національних Церков, вказуючи на постійний процес розкладу таких національних Церков, а навіть ілюструє це твердження на прикладі Російської Церкви: "Російська синодальна Церква була теж типом національної Церкви, хоч дивною нелогічністю радо сама себе називала вселенською. Та нелогічність, правда, робила можливим відчитування в добрій вірі нікейсько-царгородського символу віри, але дозволяла теж російським патріархам, прихильникам православія, самодержавія і "єдиної неділимої", вважати себе за вийнятково високо стоячих християн... Тільки поверхове дослідження створювало враження єдності синодальної Російської Церкви, але існування розколу і сект, які , множилися з кожним століттям, доводили, що ця духова і церковна єдність російського народу була тільки підтримувана рукою автократа і його уряду - "святійшого синоду".
Висловившись критично щодо можливості збереження єдності у т. зв. інацюнальних Церквах поза вселенською Церквою, Митрополит переконаний, що |Івайкраще забезпечена національна питоменність Церкви, - а тим самим ристова Церква стає найціннішим скарбом якоїсь нації, серед якої Церква виконує своє післанництво, - коли ця Церква є в злуці із Вселенською Церквою: "Поодинокі Церкви, залишаючись в зв'язку з усіма іншими Церквами Заходу, можуть зберегти дуже далекойдучу автономію, яку можна назвати автокефалією, бо є цілковита відсутність тієї залежності, яка підпорядковує поодинокі єпархії патріархату під власть партріарха. І в нашій Греко-католицькій Церкві Митрополит встановляє єпископів, і ніяке дисциплінарне право латинської Церкви нас не зобов'язує...".1
Такі в основному думки, що зарисовують далекосяжний задум Митрополита Андрея; задум цей кинений як проекція на українську землю, але важливий тим, що в ньому накреслені елементи, які мають загальнохристиянську і загальнолюд-ську вартість. І тому цю проекцію Митрополичого задуму можна кидати і за її здійснення змагатися у будь-якому просторі земної кулі і в будь-який час. Тому що ця проекція є тільки новим зусиллям, щоб бути вірним і служити заповітній просьбі Христа до свого Небесного Отця: "Отче, збережи їх, щоб всі були одно...".
Незвичайність нашого століття в тому, що це століття, яким започатковується нова епоха в бутті людства. Звичайно, цю незвичайність документують переломові винаходи, відкриття, досягнення на полі технічних, природничих наук. З християнської точки зору приходиться говорити також про незвичайність століття, в якому ми живемо. Вже в першій частині цього нарису було згадано, що дрімаюча туга християнського світу за єдністю християн, яка на наших очах перетворюється в могутній рух християн, що його найкращим виявом буде за Божою поміччю недалекий Вселенський Собор, є чимось небувалим інебуденним. У зв'язку з незвичайністю століття чується також часто незвичайні, сміливі і, в своєму значенні, далекосяжні думки й задуми. І саме тут ми можемо бути вдячні Всевишньому Богу, що Він дав нам якраз у цьому столітті велетня релігійної мислі, якому припала доля благовістити Христову єдність серед роз'єднаного народу. Обнявши своїм духовим зором увесь цей народ, він проголошує з Святоюрської гори давньої Галицької столиці свої просьби, моління, свої поради й заповіти: "... не бачу, щоб хто-небудь з нас, архиєреїв різних українських віроісповідань міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пищу це письмо, щоб простягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдності..."."
Та це в розумінні Митрополита далека й зараз нездійснима мета; тому, простягаючи руку до згоди, Митрополит нагадує і закликає до неустанної спільної молитви за поєднання і до просьби до Всевишнього про потрібну для примирення благодать. Він кличе всіх архиєреїв, щоб були готові на поступки, на які дозволяє совість, бо "...не годиться покидати віру батьків без повного і глибокого переконання, що такий є обов'язок супроти Бога...".1 Він заохочує шукати дороги до поєднання, завжди пам'ятаючи про те, що таке шукання єдності в Христі - це служба Богові, й тому "...мусимо про це пам'ятати, що справа релігії - це справа з Богом...".2
"Релігія - це справа з Богом" - цю правду бажав би Митрополит закарбувати в душах всіх християн, і тому так часто у різних варіантах її повторює, бо "...для кого, наприклад, релігія не є перш усього справою віддавання Всевишньому Богу належного Йому богопочитання, то він тим словом називає щось, чого я не розумію...".3
Запросивши ось так до призадуми. Митрополит веде нас усіх у скарбницю вічних Христових правд. І в цій скарбниці ми знаходимо, ми всі християни, вселенської і православної віри, цінності, які нам усім дорогі і нас усіх об'єднують, - Символ віри, одні Святі Книги, одні обряди, одні св. Таїнства, одні богослужби... Ми справді роджені і живемо в одній і тій самій благодаті св. Духа.
Але далі Митрополит проводить нас в історичне минуле нашої Церкви: "Всі православні ієрархи Київської Митрополії ставали перед питанням, чи можна і як зірвати канонічний зв'язок, який єпископа чи митрополита в'яже з своїм церковним зверхником. Досліджуючи положення української Церкви, візантійської Церкви і Римського Престолу, ієрархи Київської Митрополії пригадали собі, що біля сто років перед тим, за митрополита Ізидора, уся візантійська Церква з царем
Loading...

 
 

Цікаве