WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Xристиянство, особливості його віровчення - Реферат

Xристиянство, особливості його віровчення - Реферат

християн, особливості їх практичної діяльності І змісту, є Діяння апостолів. Саме завдяки ним ми знаємо, що розповсюдженням християнства займалися апостоли і їх учні. Це покоління проповідників Євангелія, більшість з яких закінчили життя мучениками, за традицією називають "мужами апостольськими". Серед них, наприклад, особливою шаною церкви завжди відзначався священномученик Кліментій третій єпископ Риму, відісланий за свою віру в часи правління імператора Траяна до Криму, в м. Херсонес. Тут святий мученик був затоплений в морі.
І все-таки, не дивлячись на гоніння, число послідовників християнств швидко зростало. Адже Римська імперія, жорстока гнобителька християн, об'єднувала багато народів, що значно полегшувало проповідь Євангелія в межах греко-римського світу.
Спочатку римська влада не вбачала різниці між іудеями і християни ми. І ті і інші відмовлялися приймати участь в жертвоприношення місцевим богам і римському імператору, який вважався за законам імперії рівний богам. Таким чином, іудеї і послідовники Христа стали порушникамивсегромадянського законодавства.
Однак, якщо в І ст. римська влада не вимагала, щоб іудеї приносили жертву богам Риму (римляни визнавали і дозволяли всі національні релігії), то від християн цього не вимагали в перші роки, поки не почали відрізняти від іудеїв. Потім християн стали сприймати як небезпечну секту, і Рим вже вимагав від них відмовитися від Десяти заповідей. Шанувати римських богів християни не могли і, як тільки влада зрозуміла почались гоніння.
В доносах на християн часто зустрічались посилання на християнську образність і символіку. Наприклад, образ Христа, Сина Божого, який приносить себе в жертву, та причастя тілу і крові Спасителя хлібом і вином давали привід для страшних розповідей, ніби-то християни на своїх зібраннях приносять в "жертву немовлят і п'ють їх кров". Те, що зібрання були таємними (на них могли бути присутніми тільки ті, хто прийняв або готувався прийняти хрещення), робили ці чутки доказовими для римської Влади. Християнську общину вважали однією з темних сект з жорстокими магічними ритуалами і відповідно боролися з нею жорстокими методами. Для християн же загибель і муки ставали актом вдячності, євхаристичним поєднанням з Христом.
Перші масові гоніння християн розпочав імператор Нерон (54-68 pp.). Під час його правління пожежа знищила більшу частину Риму, а коли невдоволення народу тираном посилилось і Нерона почали обвинувачувати в підпалі, він переклав провину на тих, в кого була найбільш підозріла Репутація серед населення - на християн. Репресії почалися в 65 р. і продовжувалися три роки, їх жертвами стали тисячі римських християн. Для задоволення натовпу на них натравлювали в цирках диких звірів, спалювали живцем і розпинали на хрестах.
На початку II ст. гоніння набули яскраво вираженого ідеологічного характеру. В цей час переслідування набули форму судових розглядань по факту приналежності до християнської общини. Якщо людина визнавала себе християнином, то вона підлягала смертній карі як ворог імперії.
Раннє християнство
В цей період відбувається поступове об'єднання християнських сект і одночасно формується з християнського оточення клір в основному за рахунок місіонерів. В II ст. вже мало хто очікував близького кінця світу - в уяві віруючих він відійшов на невизначений час. Все менше прислуховувалися вони до страшних пророцтв бродячих проповідників. Навпаки, в їх очах виріс авторитет тих, хто піклувався про розбудову земного життя общини. Поступово починає зростати роль єпископів, які були "покладені" (тобто посвячені) апостолами, а ті, в свою чергу, післані Ісусом Христом. Значить, як вважає Церква, влада єпископів походить від Бога. І якщо в І - поч. II ст. єпископи очолювали колегії пресвітерів, то з середини II ст. християнська церква складалася з общин, керованих повновладними єпископами (архи-пастирями). По відношенню один до одного архипастирі в той час були ще рівними, а вплив в християнському світі предстоятеля тієї чи іншої церкви повністю залежав від його особистих якостей.
Особливе положення починав займати римський єпископ. Очолювана ним столична община була значно багатіша і багаточисельніша за інші. Якщо деякі провінціальні церкви складалися лише з декількох десятків або сотні прихожан, то римська церква на початку III ст. налічувала десятки тисяч віруючих і була в змозі утримувати півтори тисячі убогих. Величезна римська община потребувала багаточисельний штат службовців, тому тут раніш, ніж в інших церквах, ускладнився склад кліру (священнослужителів), з'явилися додаткові церковні посади - лектори, іподіакони (помічники діакона). В міру необхідності вводили їх у себе i інші церкви, копіюючи при цьому римські порядки.
Крім того, серед християн Риму були люди, які користувалися величезним впливом при імператорському дворі. Іноді вони надавали своїм браттям по вірі немалу допомогу. Відомий випадок, коли через християнку Марцію, коханку імператора Коммода (180-192 pp.) столичний єпископ домігся визволення християн, які мучилися на копальнях.
Можливості, які мав римський єпископ, створювали йому високий авторитет в очах усіх християн незалежно від того, де вони жили і до якої церкви належали. Однак при цьому римський первосвященник не був головою Вселенської церкви. Вона включала n себе сукупність рівноправних общин.
В кінці II ст. єдність християнських общин посилилась. Починаючи з 160 р. єпископи тієї чи іншої провінції, області або навіть цілої країни наприклад, Піцнізнрї Африки, Малої Азії, Галлії, почали збиратися для вирішення хвилюючих церкву питань. Такі з'їзди отримали назву помісних соборів. Авторитет соборних рішень був дуже високий і не погодитися з ними означало протиставити себе всій Церкві.
В кінці III ст. християн можна було зустріти вже на всіх ланках римського суспільства, в тому числі і в імператорській гвардії. Збільшення нових членів вимагало створення нових парафій і єпископій.
Серед єпископів визначились предстоятелі найбільш значних общин, їх возвеличення інколи було пов'язане з особистими якостями пастирів, але частіше з економічною і політичною важливістю тих міст, в яких вони займали кафедри. (Кафедрою називалось крісло єпископа в храмі, потім вираз "єпископська кафедра" став синонімом "єпархії", позначаючи також і головну посаду церковного округу). Старшого єпископа провінції почали називати папою (грец. - "отець"), або примасом (лат. -
Loading...

 
 

Цікаве