WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Чинники котрі сприяли великому церковному розколуЧинники котрі сприяли великому церковному розколу - Курсова робота

Чинники котрі сприяли великому церковному розколуЧинники котрі сприяли великому церковному розколу - Курсова робота


КУРСОВА РОБОТА
на тему:
Чинники котрі сприяли великому церковному розколу
ЗМІСТ
Вступ..............................................................................................3
1. Вчення про примат папи.......................................................7
2. Filiogue.......................................................................................14
3. Вчення про чистилище..........................................................20
Висновки......................................................................................30
Список використаних джерел та літератури........................32
Вступ
Актуальність теми. Християнство з самого початку було єдиним. Є всі підстави стверджувати, що християнство виникло у середині першого століття серед євреїв і в початковій своїй стадії було сектою в іудаїзмі. Згідно чотирьох Євангелій і книги "Діяння апостолів", батьківщиною християнства була Палестина хоча вперше християнами почали називати послідовників вчення Ісуса Христа в Антіохії ( Дії 11:26). Свої основні положення базувало на вченні свого засновника, які передавалися з уст в уста, без будь-якого оформлення чи систематизації. Але час ставив свої вимоги, християнам ставали люди різного складу розуму, які робили спроби внести дещо нове у вчення Христове. Так визріла проблема певної доктрини, вироблення якої припадає на епоху Вселенських Соборів. Адже причинами скликання таких стали єресі, тобто приватні вчення окремих діячів Церкви того часу, котрі намагалися обґрунтувати певні поняття, але не завжди так, як це розуміла вся Древня Церква.
Таким чином був сформований догмат християнського вчення - Символ віри. І святі Отці Другого Вселенського ( Царгородського 381року) Собору постановили, що ніхто не має права ні додати чогось до нього, ні відняти. Подібним чином було систематизоване вчення про Богородицю, про природу, і волю Ісуса Христа, про іконошанування. Остаточне оформлення цих положень припало на Сьомий Вселенський Собор, а саме на другу половину УІІІ століття. Таким чином було систематизовано в певну доктрину все вчення Христа. Принцип формування полягав у тому , що включно все твердо ґрунтувалося на Святому Письмі і закріплювалося церковним Переданням. Завдяки наполегливій праці апостолів та їх учнів християнство досить швидко поширилось по всій тодішній імперії і закріплювалося у великих містах. В цьому аспекті не міг стати винятком Рим - столиця імперії. Слід зауважити, що окрім всього іншого Римській кафедрі, як столичній ( і єпископові зокрема) надавалось перше місце по честі. Власне цей чинник відіграв до певної міри негативну роль для подальшої історії розвитку Церкви. Римський єпископ почав зловживати своїм статусом столичного. Це призвело до виникнення вчення про його першість у всій Церкві та непомильність у справах віри. Окрім цього Римськими єпископами одноосібне було порушено традиції Церкви, а також постанови Другого Вселенського Собору і додано до Символу Віри Filiogue. В свою чергу це стало причиною розколу Церкви у 1054 році на Східну і Західну. Правда цей крок ще більше "розв'язав руки" Римського єпископату. Так вчення про примат папи та його непогрішимість... було возведено до рангу догмату на І Ватиканському собору 1870 року, а два так званих моральних догмати папами взагалі були проголошені одноосібно, що взагалі є порушенням принципів Церкви у якій найвищу владу має Вселенський або Помісний Собор. Сьогодні у світі і в Україні зокрема рівноправно співіснують Православні та Католицькі Церкви, сповідуючи одного того ж Бога.
Джерельна база. Для написання роботи автором були використані праці: Блаженного Августина (1), Іренея Ліонського (4), Енцикліка папи Пія XII "Світлий вінець" (7), Мерзликіна А.С. (3), Кодекс канонів східних церков (5).
Історіографія проблеми. Є багато досліджень, які дають можливість якомога ширше і об'єктивніше висвітлити дану тему. З приводу цього є багато праць різних дослідників яких можна поділити на православних і католицьких. Окрім цього важливим є той момент, що цією проблемою займатися не тільки церковні історики, але і світські. З православних істориків автором використовувалися праці : Поснова М.(25), Смирнова П.(31). Щодо істориків Католицької Церкви то цією проблемою займалися: Анрі де Любак (8), де Фріс Вільгельм (13). Важливим є той момент, що ми маємо дослідження цієї теми окремих світських істориків , а саме: Гергея (12) Е. Лужицького (1920).
Об'єктом дослідження є догматичні нововведення в Римо-Католицькій Церкві.
Предметом дослідження - проблема відносин між Східною Західною Церквою.
Мета даної роботи якомога ширше і об'єктивніше дослідити ситуацію нововведення Католицької Церкви, котрі не тільки стали, але і поглибили конфронтацію між Східною і Західною гілками християнства.
Завдання:
- показати, що лягло в основу Великого Церковного розколу;
- з'ясувати право Римського єпископа, щодо нововведень;
- викласти обґрунтування Західними богословами нових догматів;
- викласти суть та значення для нововведень Західної Церкви.
Структура роботи. Дана робота складається з вступу, одного розділу та списку використаних джерел і літератури.
1. Вчення про примат Папи
Особливу увагу уділяють римські богослови вченню про папу І про папську владу. Тут з особливою силою виявлена печатка законного розуміння, розуміння юридичного благодаті і сутності Церкви. Перекручення Христового - Апостольського - Вселенських Соборів - вчення про Церкву особливо чітко і рішуче відокремлює Рим, від Православного віровчення.
Вчення про папську владу, про видимого голову Церкви, "заступник і намісник Христа", явний фундамент всього вчення, всієї догматики римо-католицтва. Але це вчення суперечить основі Євангельського і Апостольського вчення і про Церкву, і про життя її і про пізнання Істини.
Постанова Ватиканського Собору 1870року каже: "Тверде тримання передання, яке дійшло до нас від Христової віри, ми, на славу Бога Спасителя нашого, для піднесення католицької релігії і на благо християнських народів, із згоди священного собору, навчаємо і визначаємо, як богоодкровенне вчення: що, коли римський первосвященник говорить з своєї кафедри, коли виконує своє служіння, як пастир і вчитель всіх християн, він, в силу своєї апостольської влади, визначає вчення про віру та моральність, яке повинна утримувати вся Церква, він, через Божественну допомогу, обіцяну йому в особі блаженного Петра, володіє тією непогрішимістю, котрою Спаситель наділив Свою Церкву, для визначення вчення відносно віри і моральності, і що через отакий рід визначення суперечить цьому нашому визначенню, від цього нехай береже Господь, - нехай буде анафема" [15.С.57].
В "збірнику канонічного права", опублікованому в 1917році папою Бенедиктом XV, читаємо: "Римський первосвященник, спадкоємець в
Loading...

 
 

Цікаве