WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві - Реферат

Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві - Реферат

етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування релігійних чинників у національній стратегії свого розвитку. Етноконфесійна специфіка релігії стимулюється необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі, суттєво допомагає самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак, є могутнім чинником розбудови власної національної держави як повноправного і рівноправного суб'єкта міжнародних відносин [3].
Тому цілком закономірно, що у сучасних умовах функціонування Української Держави,відновлення культурно-духовних самобутніх традицій Українського народу та зростання його історичної самосвідомості, набуває популярності ідея творення національної Церкви, що знову ж таки є невіддільним елементом національної ідеї або рельєфніше це можна назвати стратегією національного поступу.
У сучасній науковій літературі поняття "національна церква" і "національна релігія" хоча і набули значного поширення, однак не мають якогось уніфікованого смислового наповнення. Вони вирізняються досить різноманітним спектром семантичних значень. Звернемо увагу на деякі з них. У країнах, де традиційно вкорінені національні релігії (синтоїзм - в Японії, конфуціанство та даосизм - у Китаї, юдаїзм - в Ізраїлі, індуїзм та джайнізм - в Індії), церкви відповідної конфесійної приналежності також є національними. Інколи поняття "національна церква" і "національна релігія" вживають як синоніми домінуючих у тому чи іншому регіоні релігійних напрямів, що за тривалий період історичного розвитку адаптувалися до місцевої культури і звичаїв та стали фундаментом подальшого поступу конкретної нації (католицизм - в Італії, православ'я - у Болгарії та Грузії, іслам - в Ірані, Саудівській Аравії, Туреччині тощо).
З точки зору православної еклезіології національними є переважна більшість помісних православних церков. У політико-правовому аспекті наведені вище концепти часто фігурують як аналоги найбільш прийнятної для певної нації духовної ідеології, яку конкретна держава залучає до арсеналу засобів розв'язання стратегічно важливих завдань. Власне, на основі такого розуміння постав давній принцип: окрема нація (в європейському розумінні як нація-держава [4]) - окрема Церква.
В деяких відомих випадках поняття "національна церква" абсорбує поняття "державна церква". До речі, таке розуміння живе й нині та навіть широко використовується окремими сучасними популяризаторами ідеї фундації національних церковних структур в Україні. Але тут постає питання: чи відповідає таке бачення перспектив розвитку релігійної ситуації в Україні реаліям сьогодення?
Наскільки переконує історичний досвід попередніх століть, усі спроби утворити на українських землях єдину християнську національну Церкву зазнали краху. 988 року Володимир Великий запроваджує християнство на Русі. Православ'я проголошується державною релігією русичів. Але воно так і не змогло стати єдиним віросповіданням Українського народу. Попри всілякі екзекуційні заходи Київського князя, спрямовані на викорінення язичництва, останнє збереглося, продовжуючи впливати на розвиток народної культури. Отже, фактично процес християнізації триває і сьогодні. Й не лише тому, що народжуються нові покоління.
Інший приклад - Берестейська унія 1596 року. Багато дослідників вважають, що бажаного результату вона не дала. Об'єднання частини православних парафій з Римсько-католицькою церквою не тільки не стерло, як сподівалися деякі сучасники цієї події з обох сторін, відмінностей між православ'ям і католицизмом, а й зумовило появу поряд з двома зазначеними релігійними напрямами третього - греко-католицизму. В подальшому розшарування на конфесійному ґрунті поглибились і навіть призвели до певної регіональної протидії церков [5].
Очевидно, на підставі цього й деякі сучасні вчені підтримують традиційну (принаймні на теренах колишніх Російської імперії та її модифікації ХХ століття - Радянського Союзу) тезу про унію як першопричину поділу Української нації: укладення Берестейської унії "поклало початок (курсив мій. - С. З.) розділенню українського суспільства на дві духовно-культурні зони, що тривалий час протистояли одна одній. Релігійне розмежування посилювалося різними політичними системами, адміністративним підпорядкуванням територій, наявністю певних регіональних відмінностей у культурі, мові, звичаях та традиціях українців" [6, 243].
Проте можна стверджувати, що тут причини і наслідки переставлені місцями. На моє переконання, чвари і розділення, що тривали на українських землях у XIII, XIV, XV століттях, якраз і призвели до укладення Берестейських угод.
Болісно зреагувавши на укладення унійної угоди в Берестечку, православні спробували утворити союз з протестантами. У Вільно під керівництвом князя К. Острозького православне духовенство спільно з представниками лютеран, кальвіністів і чеських братів зібрало з'їзд, на якому було утворено конфедерацію. Однак об'єднання не сталося через протиріччя з приводу низки догматичних положень, звичаїв та обрядів. Православна церква не могла поступитися протестантам своїм впливом на формування самосвідомості українців. Адже ця сфера вже до того була нею цілком монополізована.
Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної Церкви в Україні. Зокрема у першій половині XVII ст. в контексті загострення міжцерковних суперечок митрополити Йосип Рутський та Петро Могила (відповідно з боку Греко-католицької та Православної церков) спрямували свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між вказаними церковними структурами. Ієрархи виходили передусім з того, що генеза православ'я і греко-католицизму має єдині корені, а відтак поставили собі за мету поєднати ці дві церкви на основі "генерального замирення". Внаслідок їхніх зусиль, що творили "нову унію", мав постати Київський патріархат, незалежний від Константинополя. Але наявні догматично-церковні розбіжності і неузгодженість у вирішенні організаційних питань після смерті Йосипа Рутського, а потім і Петра Могили звели нанівець виплекану ними ідею церковного єднання.
Однак в наступному - XVII ст. - нова спроба актуалізації ідеї національного поступу Українського народу у спосіб об'єднання православних і греко-католиків була започаткована М. Смотрицьким. Але і його ідея "справедливої унії" не була сприйнята широкими колами віруючих і не знайшла свого укорінення в релігійно-церковному житті України.
Як бачимо, робилося чимало реальних спроб об'єднання церков, проте
Loading...

 
 

Цікаве