WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Християнство – історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання. - Курсова робота

Християнство – історія, зміст, особливості, етика, цінності, виховання. - Курсова робота

соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології переконливо це доводить.
Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета - служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.
Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою, її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії - корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.
Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила своєрідність морального буття індивідів у соціальне неоднорідному суспільстві.
Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.
Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа - свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.
Христос - це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?
Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Богові-отцеві. Власне, той перелом, те "чудесне" перетворення, яке означає смерть старої людини і народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе не для себе, а для Бога. "...Не як Я хочу, а як Ти" (Матв., 2, 39); "Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його..." (Матв., 6, 33) - така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального, практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті перша й єдина заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; ...а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Матв., 22, 36-40).
Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога. Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим - злом, вона бере на себе прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться: "...живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь" (Рим., 12, 18-19). Якщо людина гордує тим, що вона іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що він перебував під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них, той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її проявах є не що інше, як любов до Бога.
Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим формам зв'язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією, стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога"; "...треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління" (Рим., 13; 1,5).
Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати взірцем для віруючих.
Найвище втілення християнського морального ідеалу - постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснитичудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де "ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде..." (Об'яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.
Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ'я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.
І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал подвижництва: "Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають свої оселі і сім'ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові". Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того, наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво тощо. Наприклад, свята Анна Кашинська мучила себе так, що ледве рухалась; Іулія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши під голову поліно; преподобний Серафим Саровський, один із найшановніших угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на камені, поки в ранах не завелися черв'яки, потім два роки мовчав, спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків, які є взірцем
Loading...

 
 

Цікаве