WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Раціоналістичні єресі в україні ХV-ХVI ст. - Реферат

Раціоналістичні єресі в україні ХV-ХVI ст. - Реферат

Которое убо тому поновленіе или воздвиженіе есть, такоже пребывающимъ чъловекомъ, якоже до пришествия Христова, такоже и по пришествии его" [36].
Заперечення Божественної природи Христа ставило під сумнів центральну ідею християнства і у своїй етико-філософській проекції призвело до твердження необхідності самостійного пошуку спасіння. Питання про те, чи потребує людина Божественного спасителя, чи здатна досягнути цього власними зусиллями, розумом і етичним життям, становить, власне, центральну тему дискусії Зиновія Отенського з феодосіанами. Зиновій доводить, що людина не може бути особистим спасителем - не в її силах творити свій моральний образ. Допустимо, розмірковує Отенський, що цар побачив своє зображення таким, яке впало на землю і розбилося. Хіба він пройшов би повз це і не захотів би відновити зображення, встановити його на місце? Ось і Бог не може спокійно дивитися на моральну зіпсутість людини: вона створена Ним як Його образ і подоба. Але Бог не може довірити самій людині повернути назад зіпсутий нею ж Божественний образ, тому послав до неї Христа. Лише Божий посланець здатний врятувати людський рід.
Міркування Отенського відображали прогресивну у ХV-ХVI ст. ідею, що людина - це образ Божий, в якій містилося глибоке гуманістичне ядро. Це, мабуть, привернуло до неї особливу увагу й Феодосія Косого. Однак принципова відмінність у поглядах православного мислителя та єретика полягала у тих висновках, яких вони доходять у тлумаченні ідеї "людина - образ Божий". За християнською антропологією (учення про людину), людина подібна до Бога, але водночас - раб Божий. Людина вміщує в собі два начала: вічну душу і тлінне тіло. Вічна душа робить її подібною до Бога, гріховне тіло намагається відвернути її від Бога. Людина вільна у виборі власних вчинків, однак добрі вчинки здатна здійснювати тільки за допомогою Бога. Для Феодосія Косого християнський ідеал людини мав іншу проекцію. По-перше, Косой заперечував безсмертність душі, вважаючи людину хоч і вищим творінням Божим, однак все-таки одним із елементів природного світу. При цьому, по суті, не поділяв ідеї гріховності людського тіла. З "Послания многословного", зокрема, дізнаємося, що Феодосій проповідував тезу "честенъ бо бракъ, и ложе нескверно", в коханні жінки і чоловіка бачив "вся чиста чистымъ" [37] (доводячи погляди власними вчинками: відомо, що в еміґрації Косой відмовляється від чернецтва і одружується). Логічним продовженням цих ідей вільнодумця було також заперечення потойбічного життя. За Косим, людина, котра померла, - це лише мрець, фізична оболонка, над якою здійснювати всілякі поховальні обряди безглуздо. Оскільки ж душа смертна і ніякого потойбічного життя, крім земного, не існує, то людина, в уяві Феодосія Косого, повинна максимально реалізувати себе у земному житті. Вона не тільки вище природне творіння Бога, а й моральне творіння і має цілковиту свободу етичного вибору. Вбачаючи у собі образ Божий, людина сама творить свій образ і власну долю.
Аналізуючи думки Зиновія Отенського про образ царя і Бога, О. Клібанов цілком слушно зауважує: основу цієї христологічної дискусії становило питання про оцінку самої людини [38], її природи і можливостей, морального обличчя і місця у світі. Для Отенського відповідь на це питання традиційна: людина рятується тільки допомогою ззовні, потребує того, хто втілить Божий план спасіння. Для Феодосія Косого церковне вчення про спасіння непридатне: воно віддаляє людину від Бога, робить її забавкою у заздалегідь написаному сценарії, штучною копією чийогось, а не Божого, образу, відірваною від Його реального світу. Оскільки ж людина "самовладна", відтворює у собі Божий образ, то вона здатна і до самоспасіння. Цей висновок настільки вражав православних опонентів, що Косого звинуватили не лише у замаху на християнський догмат, а й на саме християнство та встановлений ним земний устрій і суспільний порядок. "Нъне же видим вас, - проголошує автор "Послания многословного", - …яко антіхриста гордящаяся, възносящася на вся власти и владычества, учиненые богом" [39].
Те, що Косой, як і більшість єретиків ХVI ст., розвивав радикальні соціальні погляди, - безперечно. Однак його етико-філософські погляди розроблені глибше, ніж соціальні. Це передусім стосується самого вчення про самовладдя людини. Воно торкається проблеми рятівної місії церкви, яка, у свою чергу, вимагала звернення до всього комплексу елементів, що становлять поняття церкви. Косой не просто критикує інститут церкви, як це робить більшість його попередників-раціоналістів. Він іде далі: оскільки людина сама себе рятує, то їй не потрібні зовнішні рятівники ("не требе есть церкви, но сам чъловекъ церковь"). Отже, йдеться про доволі близьке протестантському розуміння сотеріології.
Для феодосіан Бог - не дерев'яна ікона. Він не промовляє словами священиків, не присутній у молитвах та церковних обрядах. Таким намагається Його зробити церква. Вона проповідує людям мертвого Бога, відвертаючи їх від Бога живого: "Которое православіе в Руси или како может православіе быти в них? Обоготвораша бо мертвых и молятся мертвым аки богу, и от них помощи просят… и отводятъ людей от бога к мертвецам, …бога же не въдятъ, ниже могут въдати, понеже в идолослуженіе впадоша" [40]. Подібне зустрічаємо і в роздумах Косого про церковні перекази: вони не просто затьмарюють людині розум, а відвертають її від Божественної істини. Це також чітко простежується у текстах збірки Ю. Яворського: "Попы нерядными фалшивыми науками своими отвели их (парафіян. - В.Л.) от бога до болванувъ, от Христа до людии оусопших и до обедне и до иных вымыслув и оустав диавелскых. А тым обычаем забивают душе убогым людям а не вечным мукы отсылают а показили онъ святый апостольской церкве в наоуце божей заслоняючи людям слово божие…" [41]. Справжня віра для Косого полягає не в ідолопоклонстві, а у пошуку живого Бога. Для єретиків живий Бог - не Бог іконний чи книжний. Він - моральний взірець, учитель вищої істини, діяльна надприродна сила, котра не просто творить людину, а спрямовує її на активне земне буття, Своїмсправжнім (а не спотвореним) Словом вказує їй на гідні вчинки, закликає до служіння не ідолам і вигаданим кумирам, а ближньому. Здійснюючи цей наказ у власному житті, людина уподібнюється Богові, стає Його храмом.
Найважливішим підтвердженням "самовладності" людини, за Феодосієм Косим, є її "духовний розум". Загалом, Феодосій не формулює поняття "духовного розуму" як чітко окреслене, автономне щодо інших засад вчення. "Духовний розум" він найчастіше тлумачить як розуміння людиною Божественної істини і володіння цією істиною, як свідчення Божого синівства і наближення до Царства Божого і найповніше розкриває у контексті етико-філософського розуміння самої людини. Остання, в ученні Косого, - не абстракція, бо піддається цілком конкретній типізації. Перший тип - це людина "зовнішня", та, що включена до системи церковних відносин, відвернута від Слова Божого і знає тільки мертвого Бога. Другий тип - людина "внутрішня", або духовна, - вільна від церковних забобонів, зовнішнього авторитету ("болванного поклонения"), знає живого Бога, Його істину, отже, усиновлена Богом. Цю класифікацію православний опонент Косого передав у такий спосіб: "И чада мы
Loading...

 
 

Цікаве