WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство - Реферат

Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство - Реферат

оранку десятини робітникові сплачували 14 крб., за 12 годин молотьби - близько 1 крб., косьби - 1,5 крб. Поденну плату (не менше 60 коп. і не більше 2 крб. 25 коп.) визначали в залежності не тільки від часу і виду роботи, а й від її якості - від "сили, сумління і моторства". Наймитам-чоловікам за рікроботи сплачували до 150 крб. (при повному забезпеченні житлом і харчуванням)19.
Порівняємо ці цифри з розмірами заробітку селян у православних монастирях. У 1848 р., наприклад, робітники Приворотського монастиря на Поділлі Іван Антошимин та Іван Бондарук у скарзі подільському й брацлавському архієпископові обурювалися з приводу низької платні у монастирі. Вона дорівнювала 24 крб. на рік. У 1849 р. ще шість робітників цього монастиря скаржились архієпископу, що ченці платять тільки по 4 крб. на рік і не забезпечують їх житлом20. Невисоким в Україні був заробіток у промисловості. Найвищим він вважався на металургійних заводах, де у 70-х роках XIX ст. кваліфіковані робітники отримували від 24 крб. до 30 крб. на рік, некваліфіковані - 16-23 крб. На шахтах Донеччини в середині 80-х років "майстрові" отримували від 22 до 32 крб., вибійники - до 20, сортувальники - до 13 крб. на рік21.
Безперечно, умови праці у німецьких колоністів були досить привабливими. Не випадково кількість сезонних робітників з українського населення у меннонітських господарствах щороку збільшувалася: в одному лише Молочанському окрузі, наприклад, кількість наймитів з 242 у 1844 р. зросла до 1374 чоловік у 1866 р.
Працюючи у меннонітів, робітник отримував реальну можливість для створення власної економічної бази, отже - й для майбутнього самостійного господарювання. Він навчався передовим методам праці, раціональній організації ведення справ, удосконалював майстерність. Вимоги до праці у меннонітів були досить високі, тому склад наймитів часто оновлювався навіть впродовж сезону. Чимало з тих, хто жив у меннонітів по декілька років, поверталися додому іншими людьми, змінивши своє ставлення до життя, а часто і зовнішній вигляд. Прагнули копіювати колоністів або, за висловом одного з дореволюційних авторів, "людей, що застібнуті на всі ґудзики і з начищеними чоботями", у зачісці, костюмі, манерах. Це часто викликало неприязне і навіть вороже ставлення до меннонітів з боку оточуючих. "Економічний добробут меннонітів стоїть в різкому контрасті із станом навколишнього малоруського селянства, яке має мізерні наділи і змушене вести напівголодне існування", колоністи "викликають нарікання... і є джерелом неупинної ворожнечі..."22. Такі настрої певною мірою підігрівала православна церква, для якої протестанти знову ставали конкурентами.
Підстави для невдоволеності православна церква мала досить поважні. Адже, попри царську заборону на ведення пропаґанди серед місцевого населення, менноніти посилювали на нього релігійний вплив. Спочатку він був опосередкованим: досягався поступовим зміцненням контактів з українцями і залученням їх до свого побуту, організації життя та культури. Згодом цей вплив ставав безпосереднішим, втілюючись через систему навчально-освітніх закладів, благодійних товариств і релігійну пропаґанду.
Внутрішнє життя меннонітських колоній, як уже зазначалося, було організоване раціонально та в умовах царату доволі демократично. При цьому менноніти спиралися на класичні протестантські принципи. З одного боку, загальне священство, яке урівнювало всіх колоністів у правах, релігійній і позарелігійній діяльності, з іншого - збереження наглядацько-виховної функції церкви та надзвичайно високого статусу її старшин. Виборність общинної верхівки всіма віруючими (з якої переважно формувалась майбутня господарська еліта, бо найавторитетніші релігійні лідери були водночас найбагатшими членами колоністського середовища), і водночас - відсутність межі між власнорелігійною та нерелігійною діяльністю. Як наслідок - ідентифікація релігійної й світської (у тому числі господарської) організації, при якій канони церковного устрою переносили на особисте життя віруючих. Це робило меннонітську громаду міцним релігійно-господарським організмом, складові якого успішно взаємодоповнювалися: релігійна активність сприяла успіхам у світському житті, світська - піднесенню релігійної практики. До речі, сільська (господарська) і релігійна громади тут співпадали, переважно, і територіально.
Діяли меннонітські колонії на буржуазно-демократичних засадах. Їх основною низовою одиницею була громада-власник, яка володіла всіма дворогосподарствами колонії, мала автономію і самоврядування в обсязі, що відповідав управлінню сільських громад23, а також свої громадські інститути (каси взаємодопомоги, "сирітські" каси, товариства сільського господарства та кооперації, школи, видавництва тощо). Юридично громада була колективним власником землі колонії, однак при обов'язковому збереженні права на приватну власність, передусім на землю. Важливі рішення з життя громади приймали на загальних сходах, делеґатами яких обирали представників-домовласників (по одному від кожного двору). Відсутність власної земельної ділянки (65 десятин) позбавляла члена громади права голосу*. Громадське управління (сільські прикази) складалося зі старости (шульца) і двох засідателів, посади яких були виборні. Колонії об'єднувалися в округи з волосним приказом на чолі. Приказ складався із обраних приказного голови (обершульца), двох окружних заступників і писаря. Окружний приказ підпорядковувався наглядачеві колоній - чиновнику "Попечительного комітету іноземних колоністів у Південній Росії".
Членом релігійної громади міг бути будь-який менноніт, у тому числі той, хто втрачав земельний наділ: йому залишали надію "на Боже помилування і доведення своєї обраності". Професійних служителів культу переважно також не було. Обрані на цю посаду поважні та досвідчені менноніти не отримували окремої платні та не звільнялися від інших громадських доручень, а продовжували займатися основною роботою. Навіть учителі шкіл (а це спочатку були самоуки, люди, далекі від педагогіки), під час проведення уроків займалися одночасно якимось ремеслом: наприклад, шиттям, різанням, гострінням тощо. Кожна хвилина в меннонітському середовищі повинна бути присвячена фізичній праці. Лише пізніше, на початку ХХ ст., починає набувати цінності праця інтелектуальна.
Будь-які спроби царату обмежити права і пільги колоністів одразу викликали рішучий спротив їхнього керівництва. Урядові доводилося неодноразово підтверджувати військову недоторканість меннонітів, а також іти їм на нові поступки, дозволивши, скажімо, створення так званих лісових команд, що було визнано за форму альтернативної військової служби. Дотримуючись принципу лояльного ставлення до влади, а також неучасті у державній службі (хоч іноді спостерігалися відхилення від правила), менноніти водночас підтримували владу лише тією мірою, якою це не суперечило їх переконанню. Отже, вони продовжували
Loading...

 
 

Цікаве