WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство - Реферат

Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство - Реферат

представники релігійних меншин, котрі зазнавали переслідувань у себе на батьківщині. У 1772 р. в Українупереїхали члени гуттерського братства - радикальної течії в меннонітстві*. Вони проповідували спільність майна, побудови так званих братських домів - своєрідних передвісників комун, а також повну відмову від військової повинності. З'явились гуттерці в Тіролі та Моравії, однак внаслідок постійних утисків і мандрівок у середині XVIII ст. опинилися у Валахії. Під час російсько-турецької війни, на запрошення графа Петра Румянцева-Задунайського, вони оселяються у Чернігівській губернії. Тут, у графському маєтку Вишенках, гуттерці заснували громаду, побудовану на принципах колективного співжиття. Будь-які прибутки віруючі віддавали громаді, яка у свою чергу забезпечувала повне утримання своїх членів, а, водночас, необмежено контролювала їхнє життя. Гуттерці мешкали у спільній будівлі, що мала окремі секції для представників різної статі та віку, а також для дітей, яких виховували окремо від батьків общинні наглядачі. Братчики спільно працювали і відпочивали, ведучи майже спартанський спосіб життя10. І хоча за короткий термін комуна досягла добробуту, поступове розшарування віруючих, втрата ними братерського ентузіазму призвели до її руйнації. "У громаді з'явилися особи, які уникали спільної праці й прагнули кращого життя, далекого від духу гуттерського братства. Особи, котрі відповідали за окремі ділянки господарства, привласнювали громадські прибутки... У громаді з'явилася схильність до дармоїдства, що в свою чергу викликало взаємну ворожнечу, заздрість, невдоволення і байдужість до громадських інтересів"11.
Така ж доля спіткала згодом й інші гуттерські комуни: в колоніях Радичів (на Чернігівщині), Ґуттерталь (під Мелітополем у новоствореній Таврійській губернії), Іоґаннесру (там же). Безперечно, гуттерські комуни, незважаючи на подібність їхнього способу життя до суспільного устрою, який насаджувався в Україні впродовж ХХ ст., не мали нічого спільного з комуністичною ідеєю. Це були чергові утопічні спроби перенесення ранньохристиянських ідеалів у соціальні реалії Новітнього часу. Незважаючи на певні економічні успіхи (колонії славилися розвинутим землеробством, скотарством, садівництвом, шовківництвом, ремісництвом; Радичівська колонія володіла передовим шевським промислом, двома гуральнями, млином тощо12), у гуттерських комунах відбувались постійні чвари, поділ майна, внутрішні розколи. Форми примусового співжиття, відмова від приватної власності та будь-яких проявів індивідуальності не відповідали засадам капіталістичного господарювання, що, по суті, запроваджувалися у цих комунах. У зв'язку з прийняттям Росією у 1874 р. закону про загальну військову повинність, а також спробами сина Румянцева - графа Сергія Петровича - навернути віруючих у кріпацтво, гуттерці змушені були еміґрувати у Північну Америку13. Своєю діяльністю вони не лише допомогли економічному освоєнню південних українських земель, а й підготували ґрунт для їх заселення новими, ще більш енергійними та заповзятливими колоністами.
Наймасовішу хвилю протестантської колонізації становили менноніти. Взагалі, прихильники Менно Сімонса з'являються в Україні вже у 70-х роках XVIII ст. внаслідок першого (1762) і другого (1763) маніфестів Катерини II. Останній оголошував "Про дозвіл всім іноземцям, що в Росію в'їжджають, поселятися, в яких губерніях вони побажають, і про даровані їм права" та обіцяв майбутнім колоністам нечувані пільги. При цьому перевагу надавали тому, у кого був досвід господарювання, оскільки царський маніфест мав на меті передусім економічні інтереси, зазначаючи, що південні терена імперії "у надрах своїх приховують невичерпні багатства різних металів; а як лісів, річок, земель і до комерції придатних морів чимало, а то й до розмноження багатьох мануфактур, фабрик та інших заводів здібність велику..."14.
Першою на маніфест відгукнулася пауперизована маса північних європейських країн, яка за декілька років невдалого господарювання у Поволжі змусила царат змінити імміґраційну тактику, заохочуючи до переселення корисних державі людей. Розважливі менноніти згодилися на масовий переїзд до Росії лише наприкінці 80-х років після неодноразових переговорів із Григорієм Потьомкіним. І хоча перші чисельні групи імміґрантів-меннонітів також належали до незаможного прошарку, це здебільшого були вихідці з найпередовішої на той час країни - Голландії (у тому числі переселених ще раніше в Німеччину та Польщу голландців), представники багатьох професій. Певну частину меннонітів становили корінні вихідці з Німеччини та Північної Польщі, насамперед, з розвинутих реґіонів, зокрема Данціґського, котрі змушені були покинути обжиті місця через постійні релігійні утиски.
Катерина II, зацікавлена саме в цій категорії поселенців, у 1787 р. видає іменний указ і юридично закріплює за меннонітами значні пільги, яких тоді не мали інші колоністи, а тим паче українське населення. Меннонітам надавали свободу віросповідання, значну матеріальну допомогу при переїзді та місцевлаштуванні, кожна сім'я у власне користування отримувала 65 десятин землі. Інші пільги - це несплата будь-яких податків упродовж десяти років, права на будівництво фабрик, вільну торгівлю, об'єднання у гільдії та цехи, самоврядування і власну юрисдикцію, звільнення від військової служби. В указі містилася тільки одна заборона - на ведення релігійної пропаґанди серед осіб інших християнських віросповідань.
Безперечно, такі надзвичайно сприятливі обставини зумовили активне зростання кількості меннонітських колоній в Україні та самих віруючих. Колонії засновували не лише на нових, необжитих територіях, а й у багатьох інших місцях, традиційних землях Східної й Західної України. Перші меннонітські колонії на Великій Україні з'являються у 1789 р. в урочищі Хортиця, на березі Дніпра, та на однойменному острові. Йдеться про колонії Хортиця-1, Хортиця-2, Розенталь, Ейнлаґе, Кронсвейде, Нейнбурґ, Нейндорф, Шенгорст, що згодом об'єдналися у Хортицький меннонітський округ.
Найжвавіша меннонітська імміґрація почалася у XIX ст. Так, у 1802 р. в окрузі поселилося ще 65 родин, які закупили 11755 десятин землі й утворили дві колонії - Бурваль і Нижню Хортицю. У 1803 р. 150 родин приїхали у Бердянський і Мелітопольський повіти Таврійської губернії й поселилися на берегах ріки Молочні Води. Їм надали 120 тис. десятин землі. Ця друга хвиля меннонітської імміґрації відбувалася у період, коли царський уряд починав обмежувати іноземну колонізацію. У 1819 р. Олександр I припинив дію попередніх маніфестів. Однак щодо меннонітів він зберіг привілеї, надані їм раніше, і їх переселення в Україну продовжувалося до 40-х років XIX ст., навіть пізніше. Така прихильність до меннонітів цілком зрозуміла, оскільки серед них було вже чимало заможних господарів, осіб, які привозили з собою худобу, сільськогосподарські знаряддя, сортовий посівний матеріал,
Loading...

 
 

Цікаве