WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза - Курсова робота

Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза - Курсова робота

Св.Григорій в "Тріадах" (ІІ 1, 16; 35) каже, що добре в молодості займатися світською наукою та словесністю, але захоплюватися ними аж до зрілого віку смішно та шкідливо для душі.
В такому розумінні можна тлумачити давньоруську культуру, як "культуру мовчання", інтелектуального мовчання. Якщо вбачати у мавчанні не просто брак словесно вираженої думки, а самостійну проблему і позитивну творчу цінність, то подібної орієнтації і західноєвропейські містики, і отці православної церкви, близькосхідні та візантійські монахи-ісихасти. Це пов'язано насамперед із певним розумінням людини і сутністю її ставлення до дійсності. На проповідь мовчання можна натрапити у творах багатьох давньоруських авторів. Від Плотіна до Псевдо-Діонісія повз конфесійні перепони, імператив мовчання було співвіднесено із неосяжністю, невимовністю божественного першопочатку.
Загалом, як каже дослідник В.Веніамінов, містичну аскетику, відому під назвою "ісихія" не можна вважати лише витвором мовчазного молитовного самозаглиблення. Безумовно вона полягала насамперед у тривожних пошуках рівноваги між особистісним прозрінням і життям оточуючого світу.
Висновки:
Візантійський ісихазм став ідейною підвалиною печерного самітництва у Давній Русі, яке мало свої специфічні риси, вже згадані вище. Мало відомо, чи дійсно печерні аскети використовували ісихастський праксис, але загальні світоглядні установки вказують на те, що мета була спільною - через усамітнення, мовчазну самозаглиблену "розумну молитву", через смирення своєї плоті та боротьбу з спокусами досягти єднання з Богом - вічного щастя і блаженства.
Церква завжди підозріло ставилася до містиків, про що свідчать гоніння на Григорія Паламу, критика паламізму Варлаамом та його послідовниками, нерозуміння строгого аскетизму Антонія.
Проте не можна не визнати, що духовна доктрина ісихазму мала деякі вади та вразливі місця. По-перше, як і пізнішої доби ісихія, певно, асоціювалася в уяві досвідчених інтелектуалів чи бодай консервативних традиціоналістів з келейною поведінкою темних і відсталих ченців, майже диких тварин, уявлялася як нездорове збочення, що не має прямого стосунку до релігійного служіння. Антагоністи ісихії завжди наголошували її "психотехнічний" характер, зводили її сутність до механічної імітації певних фізіологічних вправ - до так званого "пупошества" (омфалопсихії). По-друге, чималу тінь на ісихію кидали прикмети її подібності до сектанських єретичних форм Боговизнання. Постійне речення Ісусової молитви, як найнеобхідніший рефлексій медитативного стану, зближувало ісихастів з богомілами, або як їх тоді іменували в Візантії месаліанами.
Іншою вадою ісихазму була його іконоборчеська "нестяжницька" сутність. Свого часу Григорія Паламу і його послідовників звинувачували у "неповазі до святих ікон, священного начиння та іншого християнського благочестя". Ісихасти протиставляли пишній марноті відправ сувору простоту і цілковиту спрощеність обрядності, а також схвально ставилися до секуляризації монастирських і навіть церковних багатств. Практично усі давньоруські адепти ісихазму, що згадуються в Печерському патерику, теж були свідомими прихильниками злиденності - як наприклад, колишній купець Чернь, в монашестві Ісаакій Юродивий, чи Афанасій Затворник.
Вірогідно, що літописна оповідь про спокушення Ісаакія "світоносним дияволом" є відголоском не якихось уявних натуралістичних марень інока, а результатом цілком певних полеміко-богословських, спірітуалістичних суперечок, що велися навколо ісихастського вчення в Печерському монастирі. Теологічна критика паламізму в окремих своїх частинах залишається не спростованою і донині. Принаймні В.Веніамінов зазначає, що "вцілому роздуми Св.Григорія Палами з їх злетом, напруженістю і падінням зостаються викликом, на який сучасне православ'я ще повинне буде відповісти".
Багато дослідників, вивчаючи ісихазм, відзначали, що в ньому є багато рис близьких до східних медитативних практик. Так практика постійної молитви, яка передбачала повторення божественних імен як сильний психотехнічний метод, добре відома нам з інших традицій і є універсальною. Достатньо згадати повторення "великої мантри", "Харе Крішна" в індійському вішнуїстському бхакті.
Деякі психологи вважають, що бажаний ефект є результатом механічного повторення і формула може бути будь-якою. Але важко погодитися з цією думкою, адже тут визначальну роль відіграє установка свідомості, яка виражається в сакральність імені, яке промовляється.
Якщо говорити про подальшу долу ісихазму, то його велич демонструє Св.Сергій Радонежський. В XV - XVI ст. він розквітає завдяки працям Ніла Сорського. Після століть занепаду, ісихазм відроджується в старчестві кінця XVІІІ - XІX ст., принципи якого викладені Ф.М.Достоєвським в "Братах Карамазових". Свідченнямглибокого вкорінення ісихазму серед православного народу є "Відверті розповіді мандрівника духовному своєму отцю" (кінець XІX ст.). На початку XX ст. переконання про святість самого імені Ісусового виразилось в афонському монашестві у русі ім'яслав'я, яке було обгрунтоване С.Н.Булгаковим. Ім'яслав'я можна вважати подальшим розвитком ісихастської традиції. Так за уставом, афонський монах повинен 1000 разів за день промовити Ісусову молитву.
Слід також сказати, що візантійський ісихазм, як пізніше руський ісихазм, виражений в печерній аскезі, не обмежувався мовчанням та молитвою, а вів до розквіту богослов'я, реформування монастирів, літургічної творчості, до широких рухів громадянського та політичного оновлення. Загалом, за словами дослідника Мейєндорфа, ісихасти "вдихнули нове життя в застигле та склеротизуюче християнське суспільство Візантії"
Література:
1. Бобровський Т.А. Печерні монастирі й печерне чернецтво в історії та культурі середньовічного Києва. - К., 1995.
2. Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси XI - начало XII вв. - К., 1987.
3. Горський В.С. Святі Київської Русі. - К., 1994.
4. Св.Григорий Палама. Триады в защиту священнобезмолвствующих. - М., 1995.
5. Замалеев А.Ф. Зоц В.А. Мыслители Киевской Руси. - К., 1987.
6. Кабанець Є. Давньоруська печерна аскеза і візантійський ісихазм. // Духовна спадщина Київської Русі. - Одеса, 1997 - вип.2.
7. Карсавин Л.П. Монашество в средние века.
8. Карпов С.П. История средних веков. - М., 1997.
9. Карташев А.В. Очерки по истории Руской Церкви. - М., 1991.
10. Києво-Печерський патерик. - К. 1991.
11. Киприан Керн (архимандрит). Антропология Св.Григория Паламы. - Брюссель, 1981.
12. Культура Византии II половина VII - XII веков.- М., 1989.
13. Поснов М.Э. История христианской церкви (до разделения церквей 1054 г.). - М., 1964.
14. Полный православный Богословский энциклопедический словарь. т.1-2. - Спб., - 1992.
15. Прошин Г. Черное воинство. - М., 1988.
16. Топоров В.Н. Святость и святые в русской духовной культуре. - том 1. - М., 1995.
17. Торчинов Е.А. Религии мира. Опыт запредельного. Трансперсональные состояния и психотехника. - Спб., 1998.
18. Труды Киевской Духовной Академии. том 1., К., 1872.
19. Успенский П. Афон языческий. - К. 1877.
20. Успенский П. Восток христианский. - К., 1875.
21. Флоровский Г. Восточные отцы V - VIII вв. - М., 1992.
22. Христианство. Словарь. - М., 1994.
23. Христианство. Енциклпедический словарь в 2-х томах. - М., 1993.
Loading...

 
 

Цікаве