WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Сутність і характерні риси Київського християнства - Курсова робота

Сутність і характерні риси Київського християнства - Курсова робота

асиміляцію, протистояння або зміну, скільки як зустріч двох вір, двох світоглядів, двох культур в контексті християнського універсалізму і толерантності, що сприйнялися князем Володимиром Великим як "світле євангельське християнство".
Немає під собою підстав, з точки зору софійної методології Київського християнства, і положення про те, що християнство як світоглядна система залишилося чужим для простого люду і було сприйняте лише в середовищі князівсько-аристокричної верхівки. Між язичництвом і християнством, вважали теоретики Київського християнства, не дивлячись на формальну розбіжність, існує не просто спорідненість, а тотожність в похідних основах. Вся історія людства, всіх верств населення розглядається митрополитом Іларіоном як пошуки втраченого в результаті гріхопадіння "образу Божого", як наближення до Благодаті.
Феномен "двовір'я", на який звертають свою увагу багато дослідників характеру релігійності в Київській Русі, можна розглядати як толерантну зустріч кількох культур, що породила таке явище в духовному житті києворусів як християнсько-язичницький синкретизм. Завдячуючи йому, старі міфологічні уявлення були не розроблені, а напротязі декількох століть після введення християнства відчутно впливали на розвиток вітчизняної культури. В результаті, незважаючи на ортодоксальні домагання візантійського православ'я і поступове відживання старої міфологічної релігійності, в Київському християнстві складався специфічний релігійно-світоглядний ідеал, що був далекий від вихідних протоформ.
Таким чином, двовір'я відобразило особливість сприйняття християнства східними слов'янами. Частина християнських уявлень оязичується, частина язичницьких -губить своє попереднє значення.
Християнські догмати і обрядові форми в слов'янському середовищі одержали свою до цього часу не відому специфіку. І хоча християнська церква завжди боролася з язичництвом і різними неортодоксальними поглядами, вони продовжували існувати. Наприклад, ще в довгі століття Ісус Христос сприймався лише як син Божий, немовля, але не як сам Бог. І як тут не згадати, що сам хреститель Русі князь Володимир, згідно з літописом, поділяв саме таку аріанську точку зору на сутність вчення про Бога-Сина. Навчали Володимира багато вчителів, але почув він і сприйняв лише те, що було йому близьким і зрозумілим.
Двовір'я, релігійно-світоглядний синкретизм затверджувались в Київській Русі "зверху донизу", охоплюючи практично всі соціальні верстви.
В межах ідеологічних засад Київського християнства здійснилася контамінація християнських і язичницьких божеств. Слов'янське верховне божество Род спочатку сприймалося як суперник християнського Бога-батька, але потім близькі по значенню ці образи злилися. Поганське свято Ярила злилося із святом Трійці, свято Купала - із святом Івана Хрестителя, образ бога-громовержця Перуна об'єднався з образом Іллі Пророка, культ Миколи, своєрідно розвинений і поширений на київському терені, ввібрав в себе поклоніння Велесу, язичницька Мокош злилась з Параскевою П'ятницею. Богородиця-заступниця покрила своїм образом риси діви-долі, рожаниці, матері-землі. М.Воронін звертає увагу, що в культі Богородиці цього періоду взагалі мало християнського і "на перших порах Володимирська ікона зберігає напівязичницькі риси жіночого божества" [6, с.206]. Потреба захисту від ворогів була однією з головних причин виникнення на старокиївському ґрунті культу Спаса.
Під покровом нових релігійних образів і обрядів довгий час жила язичницька практика різного роду гадань, "закликів" померлих предків, постригів, причитань, позацерковної вінчальної обрядовості.
Відомий золотий змійовик ХІ ст., що ввійшов в дослідницьку літературу під назвою "чернігівська гривна", констатує співіснування канонічних іконографічних мотивів з язичницькими, що ще раз підтверджує синкретичний характер взаємодії християнства і народних вірувань в Київській Русі.
4. Культура та духовне життя Київської Русі
За логікою основних теоретичних засад і особливостей, що характеризували християнство цього періоду, церква стала головною просвітницькою інституцією в Руси-Україні. Київські монастирі сконцентрували в своїх стінах основні тогочасні кадри вчених, письменників, іконописні майстерні та інші заклади. Так з Печерським монастирем пов'язана діяльність відомих публіцистів (Феодосій Печерський, Яків Мніх), істориків (Никон Печерський, Нестор Літописець), митців (Алімпій). Став монастир і вірним зберігачем і розповсюджувачем Іларіонових філософсько-богословсько ідей.
Найважливішою умовою і підвалиною культурного поступу Руси-України цього періоду був розвиток писемності та поширення грамотності й освіти. Початки письма в Київській Русі з'явилися ще перед прийняттям християнства. Рукописи початку ХІ - першої половини ХІІІ століть репрезентують головним чином києворуську писемність як кириличну. Найдавнішою пам'яткою цієї писемності є славнозвісне Остромирове Євангеліє, переписане протягом 1056 - 1057 рр.
Здавалося б, що вплив перекладної літератури не дасть змоги з'явитися власній ініціативі києворуських книжників, спрямує своє оригінальне письменство вбік механічного переносу раніше здійснених перекладів на новий ґрунт. Але так не сталося. Творчий характер Київського християнства неминуче поставив питання про появлення цілого прошарку людей творчої праці, звільнених від всіх інших видів суспільного виробництва. Найвизначнішим з них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві Ярославом Мудрим і очолений Іларіоном. Саме в ньому писемність, яка ще в дохристиянські часи обслуговувала різні сфери духовного життя Руси-України, забезпечувала процес християнізації перекладною літературою, стала застосовуватись для фіксації художньої словесної творчості в творах власної оригінальної літератури.
Серед ярославових книжників, крім самого Іларіона та його "Слова про Закон і Благодать", чільне місце займає Лука Жидята зі своїм "Повчанням до братії". Його твір є настільки соціологічним, що не може бути названим візантійсько-православним і характеризує формування релігійно-філософської традиції Київського християнства в такому контексті, де "Ідея божества... висуває на перший план елементи тілесності (таким є вчення про "Софію", "Премудрість Божу") [13, с.509]. Звідси архієпископ Лука не сприймає песимістичного підходу до розуміння "тварного" буття, відкидає церковно-візантійську практику чернечого аскетизму. Поєднання богословської думки і філософських ідей у згадуваному вже творі митрополита Іларіона свідчить про те, що оригінальна вітчизняна література,
Loading...

 
 

Цікаве