WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Сутність і характерні риси Київського християнства - Курсова робота

Сутність і характерні риси Київського християнства - Курсова робота

при єпископі. Відбувалися також чернечі собори ігуменів і архимандритів. У роботі соборів брали участь світські особи з правом вирішального голосу. Найнижчим церковним осередком була парафія, центром якої була церква. На чолі парафії стояв священик, який призначався єпископом. Священики і диякони належали до білого духовенства і мусили бути одруженими. Священикам, що залишилися без дружин, рекомендувалося йти до монастиря. Поряд з білим духовенством існувало і чорне. Монастирі з'явилися на Русі в ХІ столітті.
Система забезпечення церкви не повторювала будь-які іноземні зразки і була пристосована до руських умов. Тут можна виділити два періоди. З часу виникнення і до кінця ХІ століття церква забезпечувалася за допомогою князівської влади. Їй належала згідно указу Володимира десята частина із надходжень до двору князя. Таким чином, церква з самого початку ставилася в економічну залежність від світської влади. Однак наприкінці ХІ століття єпископські кафедри, окремі церкви і монастирі стають власниками землі, тобто одержують певну економічну самостійність.
Церква одержала і певну частину судових прав. На відміну від канонічного права, за яким провини каралися накладенням єпітім'ї, постів і молитов, давньоруське церковне право ввелосистему грошових штрафів на користь єпископа.
Церковні суди в своїй діяльності керувалися Уставами, які давалися князями, а також пристосованими до місцевих умов грецькими номоканонами, які на русі називалися "кормчими книгами".
В ХІІ - ХІІІ столітті церкві належала така важлива функція як нагляд за мірами і терезами. Нагляд єпископів за міськими і торговими мірами обумовлювався тим, що вони будуть відповідати в день страшного суду як за людські душі, так і за вірність мір.
3. Характер релігійності в Київській Русі
Теоретики Київського християнства, продовжуючи святоотечеську традицію, зупиняються на софійному аспекті релігійності, який був якщо не основою вчення східної візантійської церкви, то багато в чому її важливим елементом. Пропагуючи діалогічний характер взаємовідносин людини з Божеством, цей підхід розуміє процес богопізнання як "обожнення" людини, як процес не тільки гносеологічний, але і онтологічний, не тільки ідеальний, але і реальний, що починається з вольового акту віри і потребує догматичного авторитету. Звідси виникає непересічна роль в Київському християнстві релігійного досвіду або так званого "духовного шляху", який не може бути змінений теоретичним вивченням віри, тому що тільки літургійна діяльність і релігійні обряди формують віру як "почуття серця". Софійний характер релігійності періоду Київської Русі, який втрачає свою сутність в зв'язку з виродженням софійності в православно-ортодоксальну доктрину Московської Русі аж до Г.Сковороди, можна кваліфікувати як одну з важливих особливостей самосвідомості києворуської культури і цивілізації, що формувалася в контексті ідеології і практики київського варіанту християнства. З цього приводу П.Флоренський писав: "Зайнята богословською спекуляцією Візантія сприйняла Софію з боку її спекулятивно-догматичного змісту. Софія в розумінні греків - переважно предмет споглядання. Наші предки, взявши від Візантії готові догматичні формули, пристали душею до подвигу, до чистоти, і святості окремої душі. І тоді Софія повернулась до них іншою своєю стороною- аспектом духовної досконалості і внутрішньої краси" [20, с.389 - 390].
Київське християнство через софійний підхід намагається пояснити те, що віра і спасіння ґрунтуються не на аскетично-чернечому спогляданні або логічно-розсудкових конструкціях, а в активному релігійному житті, як продовженні творіння. У зв'язку з цим формується в Київському християнстві і особливе розуміння чернечого життя. Інститут чернецтва і аскетизму спрямовується не на зовнішній ефект, а супроти внутрішніх імпульсів, продиктованих людською природою. Києворуські стовпники, затворники, схимники тощо стверджували нове розуміння суті людського буття, демонструючи торжество духу над тілом, і тим самим сприяли виробленню прагнення широких мас хоча б деякій мірі стримувати неконтрольовані розумом і сумлінням імпульси життя.
Завдяки софіологічній спрямованості Київського християнства характеру релігійності в Київській Русі було притаманним поширення богородичного культу, який не мав такого розповсюдження у візантійському православ'ї. З почитанням Богородиці пов'язувалася впевненість в її охоронних функціях по відношенню до держави, міста, окремої людини і, зрештою, ідея "покрова Богородиці", яка реалізувалась у виникненні свята Покрова. Таким чином, в Київському варіанті християнства був абсолютизований язичницький культ жіночого божества, богині-землі, богині-матері і через соціологічний підхід була виправдана його наявність в духовному житті всіх інших язичницьких народних звичаїв, що довгий час реалізувалися в фольклорі, заговорах, волхвуванні тощо.
Саме софійна традиція в Київському християнстві, що була спрямована на принципове "багатоголосся", спростовує месіанську версію візантійського, а в подальшому імперського ґатунку, щодо бідності й убогості язичницьких уявлень і вірувань києворусів. Митрополит Іларіон, наприклад, за допомогою алегоричного тлумачення старозаповітніх і новозаповітніх текстів реабілітує язичництво, звеличує стару язичницьку Русь, проголошує язичницькі народи істинними нащадками вчення Христа. Він з гордістю підкреслює, що ще Ігор і Святослав "не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома, й про яку чували по всіх чотирьох кінцях світу" [11, с.43]. Тому "поганські" вірування являли собою складні динамічні системи в духовному житті Київської Русі, вони не були чимось застиглим, а еволюціонували вбік монотеїстичної релігійності, що проглядає в пізньому язичництві.
Існування своєрідного феномену "двовір'я" в процесі християнізації Київської Русі різними дослідниками витлумачується неоднаково. Так, М.Чубатий говорить про повну і безконфліктну асиміляцію християнством язичників-полян, культурний рівень котрих був достатній для сприйняття "світу євангельських правд" [15, с.782]. Б.О.Рибаков, навпаки, вважає Київську Русь державою з язичницькою системою, що довгий час протистояла проникненню християнства [21, с.759]. За М.Ю.Брайчевським "християнство у Давньоруській державі змінило собою первісне язичництво", і "тому цю подію необхідно оцінювати у порівнянні цих двох ідеологічних систем" [5, с.207]. Аргументація ж з точки зору засад Київського християнства дозволяє тлумачення взаємовідносин і діалогу християнства і язичництва не стільки як
Loading...

 
 

Цікаве