WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Криза українського православ’я - Курсова робота

Криза українського православ’я - Курсова робота

Львівського братства, погрожувалося анафемою.
Історики церкви зазначають, що приїзд патріарха Єремії ІІ, який "радився в церковних справах" з митрополитом, єпископами і духовенством у Вільні, Бересті, Тернополі, і своїми грамотами і соборними рішеннями поставив на чергу дня чимало актуальних питань тогочасного церковного життя, вплинув на розвиток соборної діяльності в 90-х роках, в період перед Берестейською унією 1596 р.
У 90-х роках XVI ст. відбулося найбільше соборів у православній церкві Київської митрополії. Це були чергові і надзвичайні, відкриті і так звані "покутні", тобто таємні собори, на яких єпископи обмірковували підходи, умови, остаточно ухвалювали документи майбутнього Берестейського порозуміння, унії 1596 р.
Перший собор після від'їзду патріарха Єремії ІІ відбувся на початку 1590 року в Белзі, на якому було ухвалено скликати щорічні обласні собори єпископів. Учасник цього собору Львівський єпископ Гедеон Балабан виступив з пропозицією подавати скарги королеві на мирян, які втручаються в справи церковного управління (йдеться про конфлікт Львівського єпископа з Львівським братством, який продовжувався до самої Берестейської унії). Деякі з церковних істориків вважають, що на соборі в Белзі була складена єпископами перша унійна грамота про підпорядкування Київської митрополії Апостольській Столиці в Римі. Отже, по всьому видно, що цей собор був опозиційним тому напрямові, підтриманому патріархом Єремією ІІ, який посилював світський елемент в житті і управлінні церкви [10, с.203].
Берестейський собор 1590 року став своєрідною відповіддю на заклик патріарха до проведення церковної реформи. В "Діяннях" цього собору стверджується, що на "святу східну церкву гноблення, часті гоніння, переслідування велике, тягарі надзвичайні, ідеї не чувані від різних станів надходять, а поміж духовенством великі непорядки, посеред деяких наших християн розпуста, незгода, непослух, безчинства і по многих місцях виявляється зменшення хвали Божої..." [10, с.204]. З метою протидії всякому безладдю і свавільству, які вели до занепаду церковного життя, на цьому соборі прийнято ухвалу проводити щорічні собори Київської митрополії, у яких були єпархій. З рядового духовенства єпископ мав кожного року привозити більш освічених, "в письмі Божому научених". Предметом цих соборних засідань мало бути усунення неладу в церковному житті, ведення справ духовних по "стародавньому доброму порядку", "обговорення справ про школи , науки, шлиталі та інші справи святі й побожні по всіх наших єпископіях" [23, с.141].
У соборних постановах 1591 р. проходила ідея вищості собору єпископів як органу влади в помісній церкві. Патріарше рішення судових справ, що стосувалися церкви, винесене без соборного розгляду, вважалося недійсним. Собор визначив своє ставлення до місцевої державної влади: постанови собору за згодою державної влади повинні були мати значення державних законодавчих актів. Собор єпископів мав виконувати функції апеляційної інстанції в церковних судових справах, до якого повинні були звертатися для захисту своїх прав нижче духовенство, миряни, церковні братства.
І на цьому, як і в попередніх соборах, стояло питання про взаємовідносини між єпископами і церковними братствами, щоб унормувати між ними взаємовідносини, встановлювалася канонічна залежність ставропігійних братств від митрополита, як екзарха патріарха, не ставропігійних - від місцевого єпархіального архієрея.
Велике значення в церковному житті мали братства як церковно-громадські організації, вони рятували українське церковно-православне життя від занепаду, спричиненого правом патронату, від латино-польської експансії. За сто п'ятдесят років відсутності у Галицькій єпархії православного єпископа світський елемент силою обставин був покликаний до активної ролі в церковному житті при "намісниках" чи то від православного митрополита, чи, тим більше, від католицького арцибіскупа.
У Львівському братстві, і взагалі в інституті братств, була закладена та морально-громадська сила, яка здібна була рятувати українську церкву від занепаду. Розвиток братств був водночас розвитком української духовної культури впродовж 150-років - від середини XVI ст. до кінця XVII ст. Занепад братств свідчив про занепад української культури і українського церковно-православного життя. патріаршою грамотою Львівське братство отримало право ставропігії. Такий же ставропігійний ступінь отримало Святодухівське Віленське братство. Вони не підлягали владі місцевих єпархіальних єпископів, а залежали безпосередньо від патріарха. Надання патріархом прав ставропігії братствам була явно скеровано проти негідних ієрархів XVI ст., ставленників польської державної влади, які на підставі патронального права отримували "подання" "столиць духовних і хлібів духовних". Тогочасний український єпископат розцінив ставропігійні права братств як пониження авторитету і обмеження прав єпархіальних владик. Ілюстрацією до цього є довга і вперта боротьба між Львівським єпископом Гедеоном і Львівським братством. На соборах в 90-х роках XVI ст. це питання було постійним в порядку денному. Жодний собор не осудив Львівського братства. І хоча з діянь соборних не видно, щоб хтось з єпископів захищав єпископа Гедеона Балабана, проте важко припустити, як слушно зауважив історик І.Власовський, щоб тодішній єпископат принципіально і практично щодо ролі світського елементу в церковному управлінні був на боці ставропігійних братств [10, с.216].
В історичній літературі даються різні оцінки діяльності братств. Так, для греко-католицьких авторів характерною є думка про шкідливий вплив ставропігійних братств на долю Української православної церкви[18, с.92]. Однак і серед українських православних авторів зустрічаємося з негативними оцінками щодо надання братствам ставропігійних прав. Зокрема, підкреслюється та обставина, що здорові, правно-канонічні основи церковної соборності не змогли розвиватися спокійним еволюційним шляхом, поскільки зовнішні обставини прискорювали той розвиток і вносили до нього деструктивні моменти. До цих деструктивних моментів відносять "участь в братському русі чуженецьких елементів в особі східних патріархів" [16, с.190].
Іншою є дума авторитетного дослідника тієї епохи професора С.Голубєва, який відзначає позитивну роль братств в історії православної Церкви [11, с.464].
Собори 90-х років XVI ст. засвідчили зріст ідеї і почуття соборності в житті Церкви. Участь світського елементу, тобто мирян в соборних діяннях постійно зростала, що засвідчується кількістю світських осіб і їх активністю на соборах. Це були передунійні роки і передунійні собори, під час яких наростала не тільки сила, що протидіяла унії, але й унійні ідеї і унійні сили знаходили певну рефлексію на цих соборах. І це здійснювалося не тільки на так званих "покутних", тобто таємних, закритих соборах, але й на відкритих соборах.
4. Православ'я в Україні напередодні Берестейської унії
Релігійно-церковна криза в Руській церкві наприкінці XVI ст. була одним із похідних наслідків бездержавного устрою руських земель впродовж кількох попередніх століть. Тоді, як у сусідніх з Україною народів - у Польщі, Литві, Московії - відбувалися поступові й інтенсивні національні, державотворчі процеси і пов'язані з ними церковно-релігійні реформи, на давньоруських землях,
Loading...

 
 

Цікаве