WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Релігійно – етичне вчення Христа - Реферат

Релігійно – етичне вчення Христа - Реферат

самозапереченням і духовною деградацією людини. Таким чином, у людській волі міститься не тільки можливість добра, але і ризик зла. Зло є помилкове застосування волі; істиною волі є добро. По цьому зло не має самостійної сутності і зводиться лише до заперечення добра: усе нібито самостійне визначення зла на перевірку виявляється лише визначенням добра, узятим зі зворотним знаком.
Зло народилося як неправильне рішення вільного духу, але через первісне гріхопадіння вкорінялося в людській природі, "заразило" її. Звідси специфіка християнського аскетизму: він боре не із самої по собі природи людини, але з живучим у ній гріховним початком. Сама по собі людська природа богоподібна і гідна натхнення і безсмертя (цим християнство відрізняється від платонізму, гностицизму і манихейства). Людину чекає тілесне воскресіння; після Страшного Суду праведникам уготовано тілесне безсмертя в нових, перетворених тілах. Оскільки людині важко побороти укорінені в її природі гріховні бажання, вона повинна упокорити гординю і вручити свою волю Богу; у такому добровільному відмовленні від свавілля і знаходиться справжня, а не мнима воля.
У християнстві моральні норми звернені не до зовнішніх справ (як це було в язичестві) і не до зовнішніх проявів віри (як у Старому Завіті), а до внутрішньої мотивації, до "внутрішньої людини". Вищою моральною інстанцією є не борг, сором і честь, а совість. Борг виражає зовнішнє відношення між людиною і Богом, людиною і суспільством; сором і честь виражають зовнішню доцільність природи і суспільства. Совість же є голос вільного духу, що робить особистість незалежною від природи і суспільства і підпорядковує її тільки власній вищій правді. Можна сказати, що християнський Бог - це вища правда людської совісті, уособлена й обожнена як благодатний зміст усього буття: "...Закон даний через Мойсея, благодать же й істина відбулися через Ісуса Христа" (Ін. 1:17); "Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі й істині" (Ін. 4:24). Тому людина повинна прилучитися до духовної істини, якби заново народитися від неї: "Породжене від плоті є плоть, а породжене від Духа є дух. ...Потрібно вам народитися звише" (Ін. 3:6-7).
Віра в безсмертя душі й у страшний Суд відіграє величезну роль у християнській релігії. Піднімає людину вільна і богоподібна надлюдська істота, християнство не може звільнити людину від необхідності жити і вмирати у світі, де немає справедливої віддачі за добро і зло. Віра в безсмертя душі і загробне покаяння покликана дати людині не тільки знання, але і безпосереднє відчуття абсолютної сили моральних норм християнства.
Найважливішою складовою частиною християнства є есхатологія - вчення про кінець світу, друге пришестя Христа, тілесне воскресіння мертвих і Страшний Суд, після якого на новій землі під новим небом повинне затвердитися царство праведників.
Протягом 2-х тисячоліть у християнстві виникали різні напрямки. З них найбільш відомі три: католицизм, православ'я, протестантство. Поряд з головними конфесіями (а також усередині них) існує безліч дрібних церков, сект і культів.
Перший Вселенський Собор. В соборі взяло участь 318 єпископів. Собор
засудив і відкинув єресь Арія і, щоб всі християни могли сповідувати єдиний Символ віри - було прийнято перші 7 його членів. На цьому ж соборі було встановлено час святкування Паски та прийнято деякі інші правила.
Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі при імператорі Феодосії. Він був спрямований проти вчення колишнього аріанського єпископа Іакедонія, який заперечував божество Святого Духа і вчив, що той не є Бог, а лише служачий богу витвір.
В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням Григорія Богослова. На соборі було засуджено єресь Іакедонія і доповнено Символ віри (до 12 членів).
Третій Вселенський Собор. Було проведено в 431 р. Він був скликаний проти вчення константинопольського єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не Богом, а лише богоносним, а Діву Марію - христородицею. Собор засудив єресь і остаточно затвердив Символ Віри. В Соборі взяло участь 200 єпископів.
Чому християнство стало світовою релігією
Наступні події показали, що зміст нової духовності ( а вона була реалізована не лише у проповіді, але й у самому житті Ісуса і його ближчих учнів ) має значення, що виходить далеко за межі маленької Іудеї. В цей час Римську Імперію охоплює поступово наростаюча духовна криза. У величезних просторах люди почувають себе духовно загубленими, вони стають лише гвинтиками у величезній бюрократичній машині, без якої неможливо керувати імперією. Традиційні язичницькі боги виражали почуття душевної співпричетності у житті космосу, продовженням якого сприймалось життя античного міста - держави ( поліса ). Та ось Рим фактично перестав бути полісом, розрісся до розмірів імперії, і це відчуття зникло разом із попереднім укладом політичного й економічного життя. Старі боги втратили свій смисл для людини. Людина залишилась наодинці з собою й жадала нової смислової опори, пов'язаної вже саме з нею, шукала бога, звернутого до кожного, а не до всіх разом.
Християнство зуміло дати цю смислову опору. Більш того зробило можливою духовну спільність людей, які належать самим різним расам й національностям, адже християнський бог стоїть над зовнішніми відмінностями цього світу. Духовний універсалізм дозволив християнству стати світовою релігією, заклавши основи розуміння цінності людини незалежно від її раси, національності, класової приналежності. Християнська віра змінила сам устрій душі європейської людини. Змінилось глибинне світовідчуття людей: відкривши у собі особистість й свободу, люди стали перед такими питаннями буття, до яких не доходила ні антична думка, ні античне почуття. Перед за все цей античний переворот був пов'язаний з норовливістю. Нові проблеми людського існування ярко й глибоко виражені у Нагорній проповіді Ісуса.
6.Духовні й нравственні проблеми Нагорної проповіді
6.1. протиріччя між Духом і світом.
Як ми вже знаємо, антична людина почувала себе частиною космічного цілого. Зіткнення власних мотивів, драму власних пристрастей вона списувала на боротьбу обожнених світових сил. Християнська людинапоєднує у собі й світ з його стихійними пристрастями й житейською мудрістю, й дух , що сходить до божественного духу. Але "мудрість світу цього " й істина Духу виявляються несумісними, перебуваючи, тим не менш вкоріненими в одній і тій же людській душі. Тому внутрішнє життя людини виявляється сповненим таким внутрішнім драматизмом, таким напруженням, якого не знала язичницька культура.
Вимоги "світу" скликають до людини як до природного й соціального цілого, вимоги Духу виражені у християнському сумлінні й звернені до людини як до особистості, яка являє не частину будь-чого, а самостійне й самоцінне буття, образ Божий у людині. Але ці дві реальності перетинаються в людині, підказуючи їй несумісні один з одним мотиви й вчинки. "Ніхто не може служити двом панам: тому що чи одного буде ненавидіти, а іншого любити". (Мф. 6:24).
Моральний пафос Євангелія полягає у тому, щоб дати людині відчути своє високе духовне призначення, усвідомити внутрішній
Loading...

 
 

Цікаве