WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля (пошукова робота) - Реферат

Керівництво української греко-католицької церкви під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи вивчення релігійного підпілля (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота з релігієзнавства
на тему:
КЕРІВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
під радянським режимом, 1946-1989: сучасні підходи
вивчення релігійного підпілля
І. Вступ: методологія проекту "Образи сили духу".
Серед багатьох тем радянського періоду, що викликають науковий інтерес, вирізняється історія підпільної Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). З 1946 по 1989 рр., опинившись на нелегальному становищі, УГКЦ змушена була пристосовуватись до умов, що під багатьма оглядами є безпрецедентними в історії релігії. При цьому УГКЦ спромоглася зберегти свою структуру, виплекати два покоління церковних проводирів і зберегти приховану, а то й явну прихильність численних верств населення в умовах тоталітарної держави, яка цілеспрямовано і систематично контролювала будь-які прояви релігійної діяльності. Від 1946 р. УГКЦ була не тільки найчисельнішою забороненою церковною спільнотою в світі. Вона була єдиною широко вкоріненою соціальною інституцією в Україні, що уникла контролю офіційних радянських установ. Наприкінці 1980-х рр. УГКЦ вийшла з підпілля достатньо сильною, щоб відігравати визначну роль у релігійній, політичній та культурній сферах.
З часом на основі письмових документів, що зберігаються в архівах державних органів безпеки і досі доступні лише частково, буде написана традиційна історія релігії в марксистських тоталітарних суспільствах. Натомість теперішній період дає історикові унікальну й неповторну можливість зібрати усний матеріал. У випадку історії катакомбної УГКЦ, яка мусіла постійно приховувати слід своїх дій і нищити документацію про свою діяльність, відтворення її життя для наукової, історичної та духовної оцінки прямо неможливе без джерельної бази усних свідчень і споминів. При висвітленні певних питань усні свідчення не можуть замінити письмової документації, проте вони незамінні при аналізі ментальності, організації і щоденного побуту членів спільноти, які ретельно уникали створення та збереження потенційно інкримінуючих письмових документів. Зараз все ще існує можливість, за допомогою свідчень трьох поколінь ієрархів, священиків, їхніх дружин і дітей, монахів, монахинь та мирян, які складали стійке, проте гнучке тіло Церкви, реконструювати багатовимірне підпільне існування УГКЦ.
Починаючи з 1992 р., Інститут історії Церкви у Львові розробляє дослідницький і архівний проект під назвою "Образи сили духу: Жива історія підпільного життя Української Греко-Католицької Церкви 1946-1989 рр." Ця ініціатива зосереджується на систематичному зборі і критичному аналізові усних свідчень про релігійне життя українських католиків у підпіллі. Проводяться інтерв'ю широких кіл українського католицького кліру, чернецтва і мирян, що представляють три покоління: перше, яке досягло зрілості ще до кінця Другої Світової війни, друге, що пронесло в підпілля досвід вільного життя Церкви, про яке пам'ятало з дитинства, і третє, чиє знайомство й ототожнення з УГКЦ відбулося в часи підпілля.
Існують розвідки (деякі з них дуже вдалі) радянської антирелігійної політики, що зосереджуються на політичних та ідеологічних моментах і застосовують до історії УГКЦ політологічні методології. Проект "Образи сили духу" заснований на іншому підході, який не фокусує свою увагу на Комуністичній партії, радянському урядові чи репресивних органах та інших зовнішніх обставинах і чинниках, що сприяли репресіям проти УГКЦ чи, навпаки, її обороні (йдеться про Російську Православну Церкву, Ватикан, міжнародний правозахисний рух тощо). Не уникаючи цих традиційних підходів, Інститут розглядає "історію Церкви" per se, користуючись історичними, богословськими і соціальними методами та критеріями. Він намагається осмислити досвід УГКЦ з внутрішньої, еклезіальної перспективи, ?рунтуючись на реаліях, які розкривають внутрішню динаміку та механізми, що протягом цього часу, всупереч зовнішнім репресіям, підтримували дух Церкви. Таким чином, у центрі уваги Інституту - біографічні оповіді як звичайних, так і визначних діячів релігійного підпілля, духовні переконання, що їх підтримували, і засоби збереження та передачі християнських цінностей у сім'ї, спільноті й українському суспільстві загалом.
Доля тих, хто пережив ув'язнення, тортури чи навіть пожертвував своїм життям во ім'я вірності Богові та духовним цінностям - це особливий предмет дослідження для працівників Інституту. Осягнення суті цього досвіду в світлі історичних, богословських і психологічних категорій вражає розум і душу. Водночас проект намагається представити багатовимірну картину українського греко-католицького підпілля, зосередившись не лише на драматичних колізіях свідомої та мужньої опозиції, але і на її світських проявах. Дослідження розкриває передумови духовного й організаційного виживання перед лицем переслідувань, залякування та дискримінації, детально висвітлюючи щоденне буття підпілля. Крім того, проект передбачає збір усних спогадів тих, хто був свідком підпільного життя УГКЦ, не будучи її членом, а також тих, хто був задіяний у переслідуваннях Церкви. Побіжно документуються і прояви підпільного релігійного життя інших Церков та конфесій (зокрема Римо-Католицької та Православної).
У підході до збору свідчень ІІЦ сповідує методологічні принципи сучасної західної усної історіографії. Як відомо, протягом останніх п'ятидесяти років обрії історичної інтерпретації незмірно розширилися завдяки утвердженню на історіософській арені в другій половині XX ст. так званої "нової історії" Годі коротко окреслити, що це таке - нова історія. Історик Кембриджського університету Пітер Берк пробував описати це явище, прирівнюючи нову історію до "старої", постуляти якої яскраво втілив у своїх писаннях німецький історик XX століття Леопольд фон Ранке. Коли традиційна історіографія займалася в основному політикою, вважаючи основним предметом дослідження держави, нації і стосунки між ними, включно з історією воєн, нова історія претендує на вичерпність - une histoire totale. Вона вважає за відповідні такі теми, як історія дитинтсва,історія смерті, історія клімату, історія тіла, історія читання, історія мовлення, навіть історія мовчання. Оскільки дитинство, смерть і спосіб мовлення різні в різних періодах та суспільствах, людське пережиття, осмислення цих універсальних явищ стає цікавою темою для історика. Тематика впливає на метод. Вивчаючи такі моменти, дослідники усвідомлюють зумовленість їх конкретним культурним контекстам і тому дуже обережно ставляться до широких узагальнень. Коли традиційна історія - це наратив подій, нова історія вважає, що події - лише поверхня житейського океану, під якою існують глибинні структури, вири, течії, які повільно міняються і визначають бурхливість хвиль чи спокій плеса. Аналогічно дослідження еліт вважається лише частковим оглядом історії людства. Еліта інколи провадить загалом, але убільшості випадків еліта від загалу по-різному залежна. Рівно ж істориків інтелектуального
Loading...

 
 

Цікаве