WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Православна Церква - Реферат

Православна Церква - Реферат

ньому шляхетського стану, магнатства, від яких залежала дрібна шляхта. Духовенство православної церкви під впливом цих суспільних відносин теж почало претендувати на свого роду "шляхту суспільного стану", яка намагалася досягти привілейованого становища в державі і зрівнятися з світськими шляхетськими колами. Не випадково, що на прохання волинських православних послів коронаційний сейм 1566 року прийняв конституцію, щоб на вищі церковні посади в православній церкві не допускати простих людей. Ці посади сама православна шляхта, представники якої засідали в сеймі, зарезервувала тільки для себе. Нові станові шляхетські ідеї, як підкреслює І.Власовський, так впливали на українську шляхту, що "тьмарили часто в ній свідомість своєї національно-релігійної особливості" [10, с.181]. Саме тому в правових актах та пам'ятках письменства XVI ст. все менш зустрічається попереднє протиставлення "руси і ляхи", а вживається становий термін "шляхта і рицарство Закону Римського і Грецького".
Позбавивши просту людяність права обрання священиків в парафіях, що були на території маєтків шляхтичів-патронів, українська православна шляхта в такий спосіб мовчазно погоджувалася з тим, що право вибору єпископів перейшло до короля. Так, суспільні відносини, соціальні умови, які сприяли класовому розшаруванню суспільства, були причиною денаціоналізації української шляхти, що, зрештою, відкривало їй шлях легкого залишення своєї, православної церкви і перехід в польській католицькій державі до католицької церкви і католицької шляхти.
Система патронату, що ґрунтувалася на "подаванні столиць духовних і хлібів духовних", насамперед деморалізувала вищу ієрархію - митрополитів і єпископів, які в гонитві за тими "хлібами духовними" зраджували і свою церкву, і свій народ. "Головні вожді церкви, її архіпастирі, - як пише митрополит Макарій,- утративши свою значимість як пастирі в очах своєї пастви, тільки по імені і зовнішньому одягу були духовними сановниками. А в дійсності вони були світськими панами, жили і поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки та інтереси, із-за яких вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу, і готові були жертвувати всім, навіть вірою"[17, с.235]. Очевидно, цим і можна пояснити, як могла впродовж цілого століття система патронату вкорінитися і витіснити соборність та соборноправність в православній церкві України.
3. Соборне життя
Попри всі суспільно-політичні негаразди справа виживання православної церкви знаходила своїх послідовників, які протидіяли силам, що підкопували і руйнували рідну церкву. Серед активних засобів і заходів протидіяння деструктивним елементам виступають форми соборного життя православної церкви, щоб спільними силами вирішувати церковні справи і рятувати релігійний і національний скарб - українську церкву. Церковні собори і церковні братства - це активні форми церковної соборності XVI ст.
Першим обласним собором XVI ст., діяння якого повністю збереглися до наших днів, був Віленський собор, скликаний митрополитом Йосифом ІІ Солтаном (1507 - 1521). Засідання цього собору відбувалося 25 грудня 1508р. - 18 січня 1509 р. В історичній літературі він іменувався як "Віленський собор 1509 року". Віленський був прямою реакцією щирого християнина і ієрарха церкви, яким був митрополит Йосиф ІІ, на тогочасний стан православної церкви [10, с.192 - 193]. На ньому опрацьовано відповідні постанови і правила, які мали на меті припинити зловживання і оновити церковне життя. Цей собор мав вирішальне значення для православної церкви в Україні і Білорусі на ціле століття аж до берестейських соборів у 1590 - 95-х роках..
Постанови собору, які називалися "правилами", вимагали найвищого унормування церковного життя і торкалися короля, боярства, митрополита, єпископів і ченців [5, с.113]. Собор осудив будь-яке втручання цивільних осіб у чисто церковні справи.
Перше правило торкалося церковного поставлення в сан митрополитів, єпископів і ченців та взагалі всього духовенства: заборонялася симонія, засуджувався патронат і практика "подавання духовних хлібів". Собор забороняв святити кандидатів на священство з чужих єпархій без дозволу власного єпископа. Це був захист єпархіального права. Заборонялося також висвячувати недостойних священства, коли б навіть князь чи король прислав недостойного. Митрополит чи єпископ мали виявити негідного кандидата в священство і не допустити його до свячень.
В інших "правилах" Собор рішуче виступив проти непорядків і зловживань в церковному житті у зв'язку з патрональним правом "подавання" парафіяльних церков князям і панам-патронам. Священика, який призначений на "духовний хліб", тобто служіння в церкві, князем чи патроном, не можна було до його смерті усувати з цієї посади без його згоди і без відома єпископа. Церковні маєтки князь чи боярин також не могли безправно і без судового рішення забирати, бо єпископ міг накласти на них церковне відлучення. Якщо ж і цього церковного відлучення князь чи боярин не сприйме, то повинен бути відлученим від церкви собором єпископів.
Собор забороняв ченцям переходити з монастиря в монастир без дозволу відповідної грамоти настоятеля. Мирянам заборонялося тримати в себе збірник церковних правил, так звану "Кормчу Книгу" - кодекс канонічного права, поскільки вони (бояри, шляхта), часто зневажали церковні закони, архіпастирів і самовільно собі встановлювали правила, посилаючись на "Кормчу Книгу".
Собор зобов'язав всіх єпископів і їх майбутніх наступників суворо дотримуватись прийнятих собором "правил", інакше вони мали б бути позбавлені свого сану. Порушники соборних "правил" з світських станів (бояри, шляхта) підлягали теж відповідним стягненням.
У зв'язку з тогочасної ситуацією в польсько-литовській державі Віленським собором було прийняте заключне правило, в якому роз'яснювалося, що якщо б володар чи бояри або якась інша світська влада вимагали бвід єпископа, щоб він порушив одну з цих соборних постанов, то ніхто хай не зважиться дати на це своєї згоди, але кожний повинен повідомити митрополита та спільно звернутися до володаря країни, щоб він на цьому не настоював [10, с.181]. Отже, Віленський собор своїми постановами засвідчив про високу свідомість його учасників щодо тогочасних потреб православної церкви. Однак цим, властиво, обмежується його історичне значення. Бо ж на саме церковне життя він не вплинув так, як належало б.
Після митрополита Йосифа ІІ Солтина і до 80-х років ХХ ст. не маємо докладних відомостей про обласні собори.
Останні церковні собори у 80-ті роки XVI ст. відбулися у Вільні, Супральському монастирі, Бересті, Тернополі з участю і під головуванням патріарха Єремії ІІ під час його перебування в Київській митрополії в 1589 р.[16, с.114]. На цих соборах патріарх по суті здійснював церковну судову і адміністративну діяльність, поскільки з боку духовенства і мирян до нього надходило багато інформації про те, що в церковному житті є багато порушень і навіть зловживань. Останній в 1589 р. собор з участю патріарха відбувся в Тернополі (де він розпочався) і Кам'янці-Подільському (де були підписані його ухвали). На цьому соборі були затвердженні ставропігійні права Львівського братства. Особам, які посягали б на право Львівського
Loading...

 
 

Цікаве