WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Православна церква в Україні (Курсова) - Реферат

Православна церква в Україні (Курсова) - Реферат

українська шляхта, на яку Римом покладалися великі надії, очолила антиунійний табір.
Поссевіно поставив перед Григорієм XIII питання про доцільність тимчасового збереження обряду і традицій Руської церкви, щоби пізніше усунути з них місцеві домішки і повернутися до давньогрецького обряду чи перейти на латинський. Головною умовою такої унії мало бути додержання руськими владиками умов Акту Флорентійського (1439) собору.
Як вступ до релігійно-національної і політичної боротьби української суспільності наприкінці ХVI ст. розглядає М.Грушевський проблему календарної реформи [1].
У справі реалізації календарної реформи пана Григорій XIII звернувся зі спеціальним посланням від 5 лютого 1583 року до царгородського патріарха Єремії ІІ і через свого легата до князя Острозького, доводячи їм доцільність зміни літочислення. Реакція останніх була негативною, адже незадовго перед тим - 20 (30) листопада 1582 року - царгородський патріарх у посланні до всіх вірних заборонив переходити на новий календар, а у січні 1583 року відповідного змісту грамоти надіслав митрополиту Київському Онисифору з єпископами; київському воєводі князю Острозькому; віленським городянам; пізніше, у листопаді того ж року - православному руському та вірменському духовенству на Русі та в Литві [8, с.95].
Проте на місцях зусиллями католицького духовенства новий календар примусово запроваджувався серед православного загалу: збройні загони нападали на православний люд під час богослужінь, виганяли їх із церков, самі церкви запечатували, а непокірних кидали до в'язниць [2].
9 січня 1584 року король Стефан Баторій видав львівським городянам грамоту, яка мала охороняти їх від примусового запровадження по руських церквах нового календаря та дозволяла їм триматися традиційних свят і обрядів.
Згодом на Варшавському сеймі 1585 р. галицька шляхта на чолі з єпископом Г.Балабаном, при дієвій підтримці князя К.Острозького, домоглася підтвердження своїх релігійно-церковних прав. Єпископу Д.Соліковському заборонялося втручатися до справ православної церкви. Сеймові рішення стали підставою для видання королем у травні 1585 р. універсалу про непорушність прав православних [19, с.1]. Даний універсал, однак, дуже скоро був зірваний, а другорядне за своєю суттю календарне питання стало детонатором могутнього релігійно-національного руху в руському середовищі.
До загострення церковної кризи у Київській митрополії до великої міри спричинилися і невиважені дії східних патріархів.
У суперечках, що сягали великого напруження між ієрархами митрополії та братствами, патріархи однозначно виступили на стороні останніх.
Найважливішими поміж прав, наданих братчикам патріархом, було право контролю за діяльністю та поведінкою їх єпископа, а у випадку порушення ним певних норм - право противитися йому "як ворогові правди" [13, с.137 - 138].
М.Грушевський зауважував, що "з боку патріарха (Єремії ІІ) наділення такими величезними правами сеї організації (братства - Н. К.), своїм складом в кожнім разі припадкової, не було вчинком розважним. Такі права братств рішуче противилися всьому канонічному устроєві православної церкви і могли мати своє об'яснення тільки в дуже сумних поглядах патріархів на українську церкву й її ієрархію... Се мало нещасливі наслідки: владики українські були ображені такою самоволею патріархів, і се було одним з важніших мотивів переходу їх на унію" [14, с.66 - 67].
Безумовна підтримка організованого у братствах міщанства Царгородським патріархом поставила до нього в опозицію усіх ієрархів Київської митрополії. Навіть такий беззастережний апологет російського православ'я, як Д.Бантиш-Каменський, не міг не відзначити, що "грошолюбство" грецьких патріархів, які за гроші карали невинних та брали під захист недостойних, відродило в останніх (ієрархах - Н. К.) недовіру до винуватців їх піднесення так само тяжкого, як і нетривкого" [4, с.211].
Патріарше втручання до справ Київської митрополії не виправдало сподівань ані руського духовенства, ані мирян. Воно не тільки не сприяло подоланню церковного кризового стану, але і поглибило його і замість об'єднання суспільності привело до її поляризації і до протистояння двох таборів у церковно-суспільному бутті.
Надання братствам права контролю над духовенством перетворювало їх на нову церковно-суспільну силу в руському середовищі, що сподівалась через подібного ґатунку радикально-реформаційні нововведення зсередини відродити церкву [3, с.42].
Не менше за братства до відродження Руської церкви прагнуло і духовенство Київської митрополії, але ним була обрана дещо інша модель досягнення цієї мети. Руські владики обстоювали принцип ієрархічності у побудові церкви, що за мирянами лишав право дорадчого голосу, але ніяк не право на верховну владу. Зіткнення цих двох моделей - світської і церковної - було неминучим, рівно ж як і суспільних сил, що за ними стояли.
По від'їзді патріарха Єремії з Київської митрополії руські єпископи розгорнули діяльність повідновленню втрачених ними прав і привілеїв, яка логічним своїм завершенням мала постановку питання про необхідність виходу з-під юрисдикції Царгороду. У переході під зверхність Апостольського престолу в Римі руський єпископат вбачив єдину на той час реальну можливість не тільки позбавитися від принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого елементу, але й оздоровити церковний організм у цілому та фактично зрівняти правне становище Руської церкви в Речі Посполитій із католицькою. Цілком закономірно, що руські владики звернули свої погляди до римського архієрея, адже Західна церква за досить короткий час після Триденту змогла не тільки подолати внутрішню кризу і одержати перемогу над противниками, але й прийти до часів свого розквіту і панування в польській державі. Приклад був наочним і переконливим.
Українські братства не зуміли конструктивно розпорядитися наданою їм східними патріархами владою. Та й навряд чи це було можливим без руйнування церкви як інституту, завдяки якому людина може дістатися спасіння, тобто її реформування на засадах Реформації.
Перша документальна згадка про наміри руських владик перейти під послух римського архієрея датується часами перебування патріарха Єремії на українсько-білоруських землях, тобто 1588 - 1589 роками. У червні 1590 р. у Бересті відбувся перший із серії соборів, що почали щорічно збиратися по від'їзді патріарха Єремії. Окрім митрополита М.Рогози, у ньому брали участь єпископи Луцький і Острозький К.Терлецький, Львівський і Кам'янець-Подільський Г.Балабан, Володимирський М.Хребтович, Турівський і Пинський П.Пелчицький та знатні світські особи, серед яких був берестейський каштелян і сенатор Адам Потій (від 1583 року - володимирський єпископ з ім'ям Іпатій). Постановою собору від 25 (20?) червня 1590 р. - було затверджено попереднє спільне рішення, що його уклали на зібранні у Белзі єпископи Терлецький, Балабан, Пелчицький та Збіруйський, про доцільність переходу під зверхність Римського престолу за умови збереження обряду і порядку, прийнятих у Східних церквах. Белзька декларація була укладена як таємна і в документах Берестейського собору її зміст не розшифровувався.
Секретний характер Белзької декларації пояснюється, очевидно, необхідністю приховувати її змісти від братств, які ні за яких обставин
Loading...

 
 

Цікаве