WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРелігієзнавство → Галицька митрополія, її історичний шлях творення - Реферат

Галицька митрополія, її історичний шлях творення - Реферат

перехід столиці Волині з Володимира до Луцька. Закріплюючись на Волині Любарт-Дмитро Гедимінович шукав підтримки луцького владики Климента (31, ч. 1, т.6, c. l -2). Коли Казимірові III вдалося добитися ліквідації Галицької митрополії, підлеглі її єпархії визнали митрополитом Теодорита (1353-1354 рр.), якого до того визнали київські та чернігівські єпархії.
По смерті Феогноста противники московського князя добилися поставлення в митрополити тверського монаха Романа (1354-1362 рр.). У противагу йому Москва висунула Олексія, який був близьким до великого князя Семена Гордого. У 1355 р. Роман з'явився у Луцьку і отримав підтримку князя Дмитра-Любарта та західних владик. Претензії Романа були підтримані і Ольгердом Гедиміновичем. Тому у 1358 р. він спробував утвердитися у Твері, але змушений був її покинути і перебратися до Холму. До 1362 р. українські і білоруські владики визнавали зверхність Романа. Любарт-Дмитро та інші князі були готові на розділ митрополії на Київську та Московську. Луцьку кафедру тоді займав Арсеній, який підписався як свідок під угодою 1366 р. (201,1.1, s. 154).
У 1370 р. знову був поставлений галицький митрополит. Ним став Антоній, визнаний патріархом 9.05.1371 р. (1224, с.42-43) У 1376 р. його визнавав холмський і белзький єпископ Каліст (1269, с.26-27), тобто цей ієрарх користувався підтримкою Любарта та його васалів. Митрополитові Антонію підлягали і молдовські єпископи. Єпископ Йосиф, який у 1401 р. став першим митрополитом Молдови, був поставлений Антонієм (531, с.372-383). Ще у 1398 р. луцький і острозький єпископ Іван претендував на галицьку митрополію, обіцяючи королю Ягайлу за підтримку 200 гривен (22, т. 1, N 12, с.27). Його наступник Сава був низложений у 1401 р. на соборі у Москві.
Київський митрополит Кипріян (1376-1406 рр.), видний книжник і політик зумів добитися признання у Москві тільки з другого заходу. У 1381 р. Дмитро Донський нарешті його прийняв, але вже у наступному звинуватив у здачі Москви Тохтамишу, хоча сам покинув столицю і сховався на півночі. Тільки з 1389 р. Кипріян знову переїхав до Москви. У 1401 р. він добився ліквідації Галицької митрополії. Його наступники Григорій Цамблак (1415-1420 рр.) та Герасим (1432-1435 рр.) визнавалися тільки у землях, які перебували за межами впливу Москви. Цамблака, якому, незважаючи на прохання великого князя литовського Вітовта, патріарх Євтимій відмовив у підтримці, визнали полоцький єпископ Феодосій, чернігівський Ісаакій, луцький Діонісій, володимирський Герасим, смоленський Севастьян, турівський Євтимій, перемишльський Павло, холмський Харитон. Це був один з кращих ієрархів свого часу. Блискуче освідчений і вихований у дусі ісіхастського вчення Григорія Палами, він зумів переступити через догмати ортодоксії і здійснив спробу до унії, очоливши особисто делегацію на Констанцький собору 1418 р. В умовах церковної боротьби у Західній Церкві цей крок не був належно оцінений і використаний. Герасим, поставлений при допомозі великого князя Свидригайла Ольгердовича, був спалений останнім за зраду.
Після Ісидора у Москові поставили окремого митрополита і з того часу київські митрополити вже обмежили свою юридикцію землями, які знаходилися у сфері впливу Литви та Польщі. Серед цих митрополитів не було жодної видатної особи, яка би сприяла піднесенню ролі і авторитету церкви. (* Після Ісидора київськими митрополитами були: Григорій II Болгаринович (1458-1472 рр.), Мисаїл (1475-1480 рр.), Симеон (1481-1488 рр.), ЙонаГнєзна (1489-1494 рр.), Макарій (1495-1497 рр.),Йосиф II Болгарин (1498-1500 рр.),Йона II (1502-1507 рр.), Йосиф III Солтан (1507-1521 рр.), Йосиф IV (1522-1534 рр.), Макарій II (1534-1556 рр.), Сильвестр Белкевич (1556-1567 рр.), Йона III Протасович (1568-1577 рр.), Ілля Куча (1577-1579 рр.), Онисифор Дівочка (1579-1588 рр.) і Михайло Рогоза (1588-1596 рр.))
Ще менш значними особами були єпископи. Частина з них до прийняття сану навіть не була священниками і не мала жодної підготовки. Поставлення на кафедру цілком залежало від патрона (до XVI ст. такими патронами були виключно князі, крім перемишльської та холмської єпархій, де з кінця XIV ст. такими патронами були місцеві старости та інші урядовці) (1447, с.348-392). Все це сильно впливало на авторитет церкви. Навіть зростання монастирів, ігумени яких також переважно (за виключенням Києво-Печерського монастиря) залежали від місцевих князів, не могло підняти цього авторитету. Заснування, утримання, розбудова і економічне зростання переважної більшості цих монастирів фундувалося князями, які утримували їх під своїм патронатом.
Стан Православної Церкви на українських землях у першій четверті XIV ст. в значній мірі визначався умовами соціально-політичного буття народу. Занепад Київської держави, політичний ріст і централізація московських земель, проуніатські намагання правителів Галицько-Волинського князівства - все це й стало причиною переїзду на північ митрополита Кирила(1247-1281). Його наступник митрополит Максим (1283-1305) у 1300 році переносить кафедру у Володимир.
Такий перебіг подій, безумовно, не міг сподобатись галицьким князям. Не бажаючи попадати в будь-яку, в тому числі і релігійну залежність від північно-руських земель, Юрій Львович вирішив вийти з підпорядкування митрополиту Київському і всієї Русі і утворити для свого князівства окрему митрополію. Взагалі у цій історії дуже багато темних плям: які конкретно сили інспірували і в який спосіб зуміли схилити непоступливих греків до утворення нової ієрархічно-адміністративної одиниці - жодних документальних даних про це немає. Достовірним є сам факт возведення у 1302 (1303) році Галицької єпархії у ранг мирополії. Новоутворена митрополія обіймала шість єпархій - Галицьку, Перемишльську, Володимирську, Туровську, - Луцьку і Холмську і рахувалась 81-ю у диптиху Константинопольського патріархату. Першим митрополитом став Ніфонт.
Але положення нової митрополії з самого початку було дуже непевним. Католицькі дослідники твердять, що Ніфонт не одержав патріаршого визнання своїх митрополичих прав і був всього лиш кандидатом галицького князя на цю посаду5. Така, м'яко кажучи, історична некоректність легко пояснюється: католики у поняття "релігійність Західної України" взагалі намагаються втиснути тільки онтологію католицизму і зовсім забувають вказати, що після падіння Києва аж до сімнадцятого століття західно-українські єпархії були не просто околицею, а оплотом Православ'я в Україні.
Непевність становища Галицької митрополіїаргументовано висвітлює М. Грушевський. Вся справа в тому, що галицький князь добився утворення митрополії через імператора, задобрюючи та обдаровуючи Андроніка-ІІ, сама ж патріархія відносилась до цієї витівки негативно6.1 тому, коли після смерті митрополита Ніфонта у 13034305рр. Юрій Львович послав свого наступного кандидата, уродженця Галичини, ігумена Петра Ратненського, то патріарх Афанасій призначив його митрополитом Київським і всієї Русі (1308-1326). Офіційно Галицька митрополія не скасовувалась, але митрополит для неї не призначався. Фактично всіма церковними справами на території північно-руських, київських та галицьких земель управляв митрополит Петро. Він же у 1325 році переніс місце осілості митрополитів у Москву.
Таким чином, на початку XIV ст. Київ, втративши значення "пєрвопрєстольного грддл Руси", фактично втратив і митрополичу кафедру; намагання галицьких князів утворити свою митрополію реальним результатом не увінчались; самі князі тяжіли до Заходу; монгольський меч
Loading...

 
 

Цікаве