WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови - Реферат

Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови - Реферат

позитивну роль. Однак нині в етнопсихології склалося доволі парадоксальне становище, яке нагадує глухий кут. З одного боку, здавалося б, усім зрозуміло, що номотетичний принцип вивчення національного характеру та інших подібних до нього цілісних етнопсихологічних феноменів на сьогодні себе вичерпав (немає сенсу й надалі вперто шукати все нові й нові емпіричні індикатори їх складових частин, якщо ці частини все ж не вдається ні до пуття вивчити в польових умовах, ні зібрати потім докупи). З другого ж боку, ніхто не поспішає визнати наукову достовірність та віднайти адекватні методичні засоби аналізу якраз тих джерел інформації, де цілісно фіксуються такі феномени.
Що ж заважає вийти з цього глухого кута?
Спростування деяких методологічних упереджень
Серед джерел, що цілісно фіксують національний характер, одне з чільних місць належить апріорі художній літературі, або, краще сказати, національним художнім літературам. Адже вони протягом віків нагромадили величезну кількість описів характерів представників різних народів світу. Повноцінне користування такими джерелами вимагає від науковця-психолога зваженої оцінки і цих джерел, і власних дослідницьких амбіцій та можливостей. Він має позбутися багатьох забобонів та упереджень, що дістались у спадок від неподільного панування природничо-наукової парадигми, класичного наукового дискурсу.
Гуманітарні методологічні настанови, постнекласичний дискурс, постмодерновий стан науки - усе це не лише зумовлює більшу свободу наукової творчості, а й усуває монополію професійних психологів на пізнання психічних явищ, принципово урівнює їх у цьому плані з іншими людьми, не кажучи вже про інших гуманітаріїв. Тому, визнавши наукову значущість джерел психологічної інформації ненаукового походження, доведеться визнати й інші, менш приємні для професійного самолюбства фахівця-психолога речі. Зокрема, доведеться погодитися з тим, що:
а) є люди, які розуміються на психології інших людей не гірше за професійних психологів, а то й значно краще. Наведемо приклад. Коли старому горцеві прочитали вголос повість Л. Толстого "Хаджі-Мурат", той зронив: "Таку книгу міг написати тільки Бог - не людина" [2, с. 476]. Мабуть, годі шукати яскравіших свідчень проникнення класичної художньої літератури у глибини психічного складу людей, до того ж людей, що належать до зовсім іншого етнокультурного середовища, і, зрозуміло, подібним оцінкам наукова психологія може лише позаздрити;
б) методи, якими користуються непрофесійні, чи, правильніше б сказати, недипломовані знавці людської психіки, у своїй основі мало відрізняються від тих, якими послуговуються професійні психологи. І чим більше останні схиляються до гуманітарної парадигми, чим далі відходять від експерименту, тим ця різниця стає меншою, ілюзорнішою. Так, неможливо заперечити очевидного факту, що неекспериментальні методи психології, соціології та інших соціогуманітарних наук зводяться, зрештою, до інтерв'ювання людей і спостереження за їх поведінкою*, і саме на цих методах - на інтерв'юванні та спостереженні, різних їх модифікаціях і комбінаціях базуються, здавалось би, наймодерніші, найвитонченіші сучасні наукові методи, скажімо, метод фокус-груп. Але ж непрофесійні знавці людської психіки, у нашому випадку - письменники, роблять те ж саме - вони розпитують (інтерв'юють) людей, спостерігають за їх поведінкою і співвідносять добуту таким чином інформацію з результатами самоспостереження над власним внутрішнім світом, тобто користуються тими ж методами інтерв'ю і спостереження.
Щоправда, спостереження, яке здійснює письменник, здебільш не відповідає усталеним у науковій психології критеріям цілеспрямованості та систематичності, не кажучи вже про вимоги формалізації. Однак неформалізованість, недостатня систематичність і, якоюсь мірою, нецілеспрямованість письменницьких спостережень компенсуються їх тривалістю і перманентністю: письменник спостерігає людей з мимовільною настановою на відтворення кожної побаченої деталі, протягом усього життя і повсякчас, тоді як переважна більшість професійних психологів, будьмо відверті, робить це лише у спеціально відведені для досліджень чи консультацій години. До того ж, письменницьке спостереження нерідко характеризується ступенем включеності просто недоступним професійному психологові.
Те ж саме можна сказати й про метод інтерв'ю. Неформалізованість і несистематичність розпитування (інтерв'ювання) людей письменником, знову ж таки, компенсуються перманентністю, тривалістю цих "інтерв'ю", їх незрівняно більшою, ніж у психолога, кількістю. Окрім того, письменник, як правило, уміє взяти значно більше психологічної інформації з випадково почутих реплік, діалогів, монологів.
Наведені аргументи, на нашу думку, є достатніми, аби стверджувати, що в контексті конкретного психологічного дослідження, залежно від його цілей і завдань, непрофесійний знавець людської психіки, той же письменник, може розглядатись не як об'єкт спостереження (піддослідний, випробуваний, респондент тощо), а, в певному сенсі, як дослідник, здатний нагромаджувати достовірне психологічне знання. Одначе він не здатний, найчастіше не бажає, та й не повинен уміти оформлювати нагромаджуване знання як науково-психологічне, оскільки це виходить за межі його професійних інтересів і компетенції. Оформлення знання як науково-психологічного - перевага, привілей і водночас обов'язок професійного психолога.
І тут знову варто звернутися до вже цитованої праці А. Юревича. Зазначивши, що потрібне науковій психології знання "лежить на поверхні" і що їй слід навчитися не стільки "видобувати" його, скільки правильно виокремлювати і оформлювати, вчений наголошує, що це передбачає "оформлення знання саме як наукового, тобто у вигляді законів, закономірностей та законоподібних тверджень, а не у вигляді описів психологічної феноменології" [24, с. 17].
Нікого не повинно вводити в оману те, що, мовляв, психологія знову стає ідеографічною наукою. Бо йдеться про дещо інший ідеографізм, ніж на рубежі ХІХ - ХХ століть. Недаремно Р. Харре називає його "новим ідеографізмом", зауважуючи, що це не означає відмови від пошуку універсальних структур і закономірностей [26, с. 132 - 134].
Наукова психологія йде до "нового ідеографізму" не з порожніми руками, а збагачена десятиліттями роботи на засадах природничо-наукової парадигми, колосальним (хоч і неоднозначним) досвідом експериментальних досліджень, скрупульозного аналізу їх результатів. Безглуздо було б цей досвід розгубити, не скористатися ним повною мірою в нових умовах. Проте, на нашу думку, сьогодні він має виявлятися не тільки і, можливо, не стільки в польових дослідженнях, а, передусім, у способах формалізації нагромадженої інформації, її математично-статистичного опрацювання та аналізу. Без цього перспектива оформлення психологічного знання як наукового видається вельми сумнівною.
Природно, закон, закономірності у психологічній науці не зводяться до "звичайних регулярностей", які можна зафіксувати за допомогою статистики [12, с. 103]. Однак на нинішньому етапі
Loading...

 
 

Цікаве