WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови (пошукова робота) - Реферат

Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови (пошукова робота) - Реферат

тодішньому її вигляді себе скомпрометувала, оскільки різні автори, по суті, фіксували власні, суб'єктивні враження про описувані феномени міфу, фольклору тощо, внаслідок чого нерідко давали не лише різні, а й взаємовиключні характеристики одного й того ж етносу, і це, на жаль, було притаманне як аматорським, так і професійним працям.
Такий суб'єктивізм справляв особливо прикре враження на тлі успіхів природничих наук, зробленого ними перевороту в усталеній картині світу. Відтак цілком логічним кроком у розвитку етнопсихології стала її переорієнтація на методологію природничих наук, що відбулося, можна сказати, доволі "плавно" і не супроводжувалось якимись серйозними ексцесами. Адже видавалося зрозумілим: така переорієнтація відбувалась і в психологічній науці загалом, і в низці інших галузей соціогуманітарного знання.
Перехід етнопсихології до природничо-наукової парадигми ознаменувався широким розгортанням польових досліджень. Першим дав поштовх до них, як вважається, Ф. Боас, котрий на противагу сучасним йому спекулятивним описам людини і культури сформулював вимогу спершу встановлювати елементарні емпірично фіксовані факти і вже на їх основі будувати відповідні теорії та розробляти нові, адекватніші методи дослідження. Серед першопрохідців і найвидатніших постатей емпіричної етнопсихології називають також А. Кардинера, К. Дю Буа, Е. Валласа, А. Інкелса та Д. Левенсона, інших учених [1; 13; 16]. Здійснені ними, їхніми учнями та послідовниками польові дослідження були зорієнтовані переважно на "контактне" обстеження великих вибіркових сукупностей представників того чи того етносу (особистісно-центрований підхід) або з'ясування соціокультурних детермінант формування психічного складу національно-етнічних спільнот (культурно-центрований підхід) і відтіснили на другий план ті джерела та способи отримання етнопсихологічної інформації, які уявлялися класикам "психології народів" головними, якщо не єдино можливими.
Щоправда, інтерес до цих джерел ніколи не згасав. Ними продовжував послуговуватися, наприклад, психоаналіз в особі таких корифеїв, як К. Юнг і Е. Фромм. Ці джерела розглядались як більш чи менш значущі елементи "культурних конфігурацій" у межах культурно-центрованого підходу [13; 17]. Та навіть психоаналітики в конкретній дослідницькій практиці з певного часу все ж віддавали перевагу польовим обстеженням репрезентантів етнічних спільнот або вивченню їх побутової культури - нехай і за допомогою специфічних методичних прийомів. Це по-перше. А по-друге, епізодичні (скажімо, в роки Другої світової війни) спроби вибудовування дослідницьких стратегій на основі аналізу таких джерел з певних причин, на яких ми зупинимося далі, не раз демонстрували свою нерелевантність, були малоуспішними і, головне, аж надто вразливими для нищівної критики (під час якої, згідно з відомим прислів'ям, разом з водою вихлюпується й дитина), позаяк різко дисонували із загальними методологічними настановами панівної природничо-наукової парадигми. Тому ці джерела розглядалися в кращому випадку як допоміжні. Так, щодо перспективи їх аналізу А. Інкелс та Д. Левенсон зазначали, що "у вивченні національного характеру… це може бути скоріш допоміжним, аніж основним методом, первинним є психологічне вивчення індивідів" [27, р. 426 - 427].
Щоб уникнути можливих непорозумінь і, як то кажуть, "заради справедливості", слід зауважити, що в процесі польових досліджень етнопсихологи (на відміну від більшості колег, які працювали в інших галузях психологічної науки), як правило, не зловживали "жорсткими" методами спілкування з респондентами. Навпаки, частіше використовувалися максимально "якісні" і "м'які", як на той час, методи і методики: тест Роршаха, біографічний метод, тест незакінчених речень, ТАТ тощо. Проте це не змінювало загальної стратегії досліджень. Вони виконувалися за номотетичним принципом: цілісний етнопсихологічний феномен, той же національний характер, "розкладався" на структурні складові, для вивчення кожної з яких добирався окремий тест або й кілька тестів -щоб одержати якомога більшу кількість статистично достовірних результатів, узагальнення яких дало б змогу відтворити досліджуваний феномен у всій його цілісності.
При цьому, задля забезпечення статистичної достовірності результатів, часто висувалася вимога використовувати щонайменше три різні ("взаємоперевірні") тести. До того ж, чим далі просувалося вивчення національного характеру, тим очевиднішою ставала варіативність типів "модальної особистості" (що слугувала за гіпотетичну модель національного характеру), а це, у свою чергу, потребувало обстеження дедалі більших вибіркових сукупностей респондентів. В результаті дослідники зіткнулися з ніби суто технологічною або й технічною, а насправді складною методологічною проблемою, що виявилася практично нерозв'язною, - проблемою надзвичайної громіздкості дослідницьких процедур. Ідеально бажані кількісні параметри останніх в етнопсихології ХХ століття просто вийшли за межі розумного.
Виникали як гриби після дощу й інші проблеми методологічного плану. Наприклад, так і не було дано переконливої відповіді на сакраментальні запитання: які саме "елементи особистості" слід вимірювати для відтворення національного характеру і як їх порівнювати, якщо набір його рис у різних народів здогадно може бути різним? Якщо ж допустити використання в дослідженні різних "наборів" рис, то чи може бути певність, що вивчається одне й те ж психологічне утворення? З'ясувалося також, що фактично будь-який тест не вільний від впливу культури, в якій створюється, і, отже, може виявитись непридатним для реконструювання національного характеру представників інших культур.
Цей перелік невирішених проблем можна продовжувати. Однак найдошкульнішою з них була все ж, певно, згадана громіздкість. Принаймні такий висновок напрошується з пояснень А. Інкелса та Д. Левенсона, чому їм не вдалося здійснити амбітну програму досліджень національного характеру. На заваді став "нинішній обмежений стан пізнання і дослідницької технології" [27, р. 428], заявляють вони, пояснюючи неможливість обґрунтовано засвідчити наявність національного характеру в якоїсь нації. З цими поясненнями, по суті, погоджується й російська дослідниця С. Лур'є, зауважуючи, що реалізація такої програми потребувала б "майже повального психологічного дослідження суспільства" [13, с. 68 - 69].
Тож не дивно, що вивчення національного характеру "захлинулося". І сталося це не стільки чи, принаймні, не тільки через те, що західна етнопсихологія не мала адекватних метатеоретичних побудов, які грунтувалися б на якійсь універсальній методології на зразок марксистської, як схильна вважати більшість радянських і пострадянських авторів. На нашу думку, причину поразок західної етнопсихології слід кваліфікувати не як загальнометодологічну (в розумінні браку єдиних монометодологічних орієнтирів) чи суто теоретичну, а скоріш як теоретико-методологічну, а щеточніше - як парадигмальну.
Прийняття етнопсихологами природничо-наукової парадигми на певному етапі, безперечно, відіграло
Loading...

 
 

Цікаве