WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови (пошукова робота) - Реферат

Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови (пошукова робота) - Реферат


Пошукова робота
Просторово-часовий континуум етнопсихологічного дослідження: парадигмальні засади та досвід побудови
Актуальність і водночас перспективи розв'язання проблеми, яку нам хотілось би порушити, зумовлені нинішньою методологічною ситуацією в психологічній науці. Її можна охарактеризувати як ситуацію парадигмального "зсуву" [3; 4; 15; 18; 20; 21; 24], що є вельми складним, багатомірним, багаторівневим і, безумовно, суперечливим явищем. Головний його зміст полягає у зміні природничо-наукової парадигми на гуманітарну [20; 21], внаслідок чого психологія стає більше ідеографічною, ніж номотетичною наукою [21; 26]. На цю зміну, у свою чергу, накладаються парадигмальні "щеплення" міждисциплінарного плану, пов'язані з переходом сучасної науки в цілому від класичного дискурсу до некласичного та постнекласичного [4; 22]. Нарешті, слід враховувати, що парадигмальні зміни перебувають у загальних координатах постмодернового стану науки [3; 18], хоча термін "постмодерн", зрозуміло, не вичерпує всієї їх змістової специфіки. Цей ансамбль взаємопов'язаних внутрішніх інтенцій, зовнішніх впливів, флуктуацій та тенденцій і утворює ту методологічну ситуацію, про яку йдеться.
Що означає такий парадигмальний "зсув" у конкретно-методологічному плані? Чи не передусім він виявляє себе в гучно декларованій або мовчазній відмові дослідників - психологів, соціологів, представників інших соціогуманітарних наук - від так званих кількісних методів, зокрема від експериментальних, які є іманентно притаманними природничо-науковій парадигмі, та наданні переваги методам, що їх прийнято називати якісними? При цьому "кількісні" методи зазвичай ототожнюються з формалізованими ("жорсткими") прийомами збирання емпіричних даних, а якісні, навпаки, з "м'якими" - неформалізованими, напівформалізованими, фокусованими інтерв'ю, методом фокус-груп тощо.
Як було показано в одній з наших попередніх публікацій [21], таке розмежування методів емпіричного дослідження на "кількісні" та "якісні" не має під собою достатніх підстав. Насправді слід говорити радше про "м'які" та "жорсткі" способи спілкування з досліджуваними, з одного боку, і про кількісні та якісні методи аналізу одержуваної інформації, з другого. На нашу думку, цей методологічний акцент, попри свою на перший погляд самоочевидність, має вельми принципове значення, оскільки важко заперечити, приміром, той важливий, хоча й недостатньо відрефлексований гуманітаріями факт, що якраз "м'які" методи збору емпіричних даних об'єктивно породжують усе "жорсткіші" вимоги до їх кількісного аналізу, дедалі більше ускладнюють його математичний апарат. Про це свідчать, наприклад, ще поодинокі, на жаль, праці [5; 8], що переконливо демонструють можливості статистичного опрацювання, здавалось би, суто якісного матеріалу. Але не будемо заглиблюватися в цей надто спеціальний предмет - проблема, яку ставимо, нам бачиться в ширшому контексті.
Ми далекі від безтурботно-пафосної, апологетичної оцінки окреслених вище парадигмальних змін, так само, як і їх теоретико-методологічних та методичних наслідків. Більше того, добре усвідомлюємо ризики, що на них наражається наукова психологія, відходячи від природничо-наукової парадигми, якій вона, власне, і завдячує своїм становленням, виокремленням з філософії [28]. Проте, водночас, вважаємо нинішній парадигмальний "зсув" закономірною реакцією психологічної науки на кризу методів емпіричного дослідження, що використовувалися в останні десятиліття, і ширше - на обмеженість і, в певному сенсі, вичерпаність наявних на сьогодні технічних можливостей пізнання психіки. Під цим кутом зору постмодернову, постнекласичну гуманітарну парадигму можна розглядати (якщо, звичайно, не зводити її до крайнощів на кшталт суто умоглядного продукування напівбелетризованих текстів), по-перше, як своєрідну "відмашку маятника", момент креативності, що відкриває перед науковою психологією простір для нових евристичних ідей, аналітико-синтетичних побудов, масштабних узагальнень, на заваді яким досі так чи інакше стояли жорсткі номотетичні обмеження природничо-наукового штибу. А по-друге, як стимул, що спонукає психологічну науку істотно розширити джерельну базу досліджень, активно залучаючи до них не лише дані, отримані в процесі лабораторних експериментів та польових обстежень більших чи менших вибіркових сукупностей респондентів, а й численні елементи психологічного знання, що містяться в повсякденних уявленнях людей, досвіді психотерапії, творах літератури і мистецтва, традиційному й сучасному фольклорі тощо.
Наскільки актуальною для сучасної психології є ця проблема - розширення джерельної бази - можна судити з публікацій авторів, предметом спеціального наукового інтересу яких є вибудовування системи психологічних знань, шляхи її подальшого розвитку та інтеграції. А. Юревич, наприклад, зазначає: "Дослідницька психологія досі витрачала головні зусилля на те, щоб навчитися правильно видобувати знання, намагаючись - за допомогою позитивістських прийомів - якомога складнішими та хитромудрішими способами викопати його "з-під землі", тоді як потрібне їй знання лежало на поверхні". Далі дослідник стверджує, що нині психології "треба навчитися не стільки видобувати, скільки правильно виокремлювати та оформлювати знання" [24, с. 17].
Можливо, наведена теза російського методолога й дещо категорична, однак сама думка про те, що психологічні знання часто-густо "лежать на поверхні" та про нагальну необхідність "виокремлення" їх із джерел, які дотепер професійні психологи здебільш обходили увагою, вважаючи такими, що не відповідають канонам "строгої" науки (читай: природничо-наукової парадигми), ця думка жодних заперечень не викликає.
Гуманітарна парадигма з її закликами до вивчення не лабораторної, а "живої" реальності, ідеографічними настановами, якісними акцентами, "м'якими" методами збирання емпіричних даних, проголошенням "презумпції довіри" інтелектуальній адекватності респондента тощо [3; 4; 7; 15] повертає психологію до несправедливо ігнорованих чи недооцінюваних нею джерел наукової інформації і тим самим створює передумови для подолання згаданої кризи емпіричних методів. Це можна розглядати як вихідний пункт наших подальших міркувань, адже симптоми кризи емпіричних методів давно спостерігаються, зокрема, в галузі етнопсихологічних досліджень і, чи не в першу чергу, досліджень з питань національного характеру, а обговорення конкретно-методологічних підходів до вивчення національного характеру і є метою цієї статті.
Історія вивчення національного характеру: рух у глухий кут?
Нагадаємо, що за часів М. Лацаруса та Х. Штейнталя і пізніше - В. Вундта психологічні студії з питань національного характеру, як і етнічної проблематики в цілому, пов'язувалися зазвичай з вивченням міфології, моралі, релігії, мови, культури. Ці явища відповідним чином описувалися й тлумачилися для відтворення особливостей "психології народів". Тобто, "психологія народів" вивчалась, як сказали б тепер, на засадахгуманітарної парадигми. Незабаром, однак, гуманітарна методологія в
Loading...

 
 

Цікаве