WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Проблема виховання в контексті соціалізації особистості (пошукова робота) - Реферат

Проблема виховання в контексті соціалізації особистості (пошукова робота) - Реферат

"Управляти" розвитком педагоги в такій школі можуть, розділивши учнів на групи "обдарованих" і "необдарованих" всередині класу (як правило, це відбувається за рівнем успішності у навчанні), в паралелі - на класи корекції і "спрофільовані" на цілеспрямовану підготовку до певного вищого навчального закладу.
Розподіл дітей на "успішних" і "неуспішних" не тільки не забезпечує позитивних результатів виховання, але є й антигуманним та шкідливим з погляду моралі, бо фасує дітей на "кращих" і "гірших", ніби "тавруючи" їх.
Обдарованість дитини як вираження творчої сутності людини є тим природним даром, через який виявляється сутність людского роду. Отже, обдарованість як потенційна можливість розкриття творчих здібностей властива кожній людині від народження. Проблема в тому, що в реальній дійсності поява талантів у сучасному світі є випадковим явищем - у тому розумінні, що суспільство досі ще не має можливості створити умов, за яких могла б реалізуватись обдарованість кожної дитини, виявитись її талановитість у певній діяльності.
Сценарій соціалізації, який відповідає вимогам сьогодення, реалізується в моделі школи життєтворчості. Цю модель створив колектив учених - соціальних психологів Інституту соціології НАН України під керівництвом Л. Сохань. Модель вже десять років застосовується в деяких загальноосвітніх школах Києва [3;7; 8; 9; 21].
Школа життєтворчості ставить за мету сформувати в учнів не тільки систему знань, умінь і навичок, а також готовність до самовизначення в моральній, інтелектуальній, комунікативній, громадянсько-правовій сферах діяльності, в розвиткові індивідуальності кожного учня і виховання його як суб'єкта соціалізації.
Автори концепції життєтворчості визначають людське життя як мистецтво і подвиг. "Мистецтво тому, що таке життя є актом творчості, і, як будь-який творчий процес, життєтворчість передбачає розробку і здійснення оригінального творчого замислу, пов'язаного з діяльністю розуму, уяви, фантазії, передбачення і провидіння. В цьому акті творення втілюються не тільки духовно-моральні, але й естетичні уявлення і смаки людини, бо життя в його цивілізованому виконанні будується на принципах Істини, Добра і Краси... Життя, що здійснюється, може оцінюватись як духовно-моральний подвиг тому, що воно, як би сприятливо не склалося, завжди тією чи іншою мірою пов'язане з подоланням труднощів, перешкод на соціальному полі діяльності чи в особистому житті людини" [20; 13].
Нині соціологи, соціальні психологи фіксують стійку тенденцію ХХІ століття - "тріумф особистості". Люди, відчуваючи загрозу тоталітаризму протягом майже всього ХХ століття, прагнуть заявити і реалізувати власну індивідуальність. Е. Фромм у книзі "Мати чи бути" змальовує своє уявлення про досконалу людину сучасності. Головні її риси: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб бути; почуття безпеки, почуття ідентичності і впевненості в собі, які базуються на вірі в те, що вона існує, що вона є, на внутрішній потребі людини в прихильності, зацікавленості, любові, єднанні зі світом, яка прийшла на зміну бажанню мати, володіти, панувати над світом і внаслідок цього стати рабом своєї власності; усвідомлення того, що ніхто і ніщо не може надати смислу нашому життю і що тільки повна незалежність і відмова від фетишизму речей можуть стати умовою для плідної діяльності, спрямованої на служіння ближньому; любов і повага до життя у всіх його проявах.
Виховання, що спирається на таку модель ідеалу особистості, передбачає враховувати, що соціалізація здійснюється як самореалізація особистості, як процес її життєтворчості.
Соціалізація особистості як засвоєння соціального досвіду
Погляд на сучасну парадигму виховання, в якій акцентується самореалізація особистості, базується на висновках досліджень сучасної соціальної психології про те, що індивід є творцем соціального простору, не нормованого в момент свого становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід у процесі соціалізації, змінюються через їх смислову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх у певних ситуаціях. В дослідженнях психологічної теорії ситуації [22] акцентується увага на ідеї сильного детермінуючого впливу безпосередньої соціальної ситуації, в якій перебуває людина, зокрема, вплив, який здійснюють незначні, з першого погляду, особливості ситуації (наявність певних "каналів", що сприяють виявленню активності індивіда). Ситуаціоністський підхід в соціальній психології звертає увагу на суб'єктивну інтерпретацію ситуації та її вплив на людину. З цієї точки зору, соціалізація - це процес, під час якого формується особистісний досвід, на основі чого здійснюється перехід в нові й нові ситуації соціального розвитку. Отже, соціалізація особистості - це оволодіння індивідом соціальним досвідом.
Соціальний досвід - це підсумок попереднього розвитку суспільства, в якому зафіксовано результати діяльності людей у суттєвому їх значенні. Він є об'єктивованим, "опредмеченим" як у предметно-речових формах, так і в формах соціальних відносин, спілкування, діяльності. В соціальному досвіді акумулюються справжні досягнення людства і передаються від покоління до покоління в процесі соціалізації індивідів. Передача і засвоєння індивідами досягнень досвіду людства здійснюється завдяки соціальному успадкуванню через процес інкультурації.
Соціальний досвід індивіда - це його реальне соціальне життя, система його життєвих цінностей, той образ світу, який складається в результаті засвоєння соціального досвіду людства під впливом і в умовах "вільного соціуму". Соціальний досвід є фактором процесу соціалізації особистості.
Індивідуальне життя людини має певну об'єктивну детермінацію. Це випливає, по-перше, з того очевидного факту, що людина здійснює своє життя в конкретну історичну епоху, в певному соціальному і життєвому просторі, належить до певної соціальної групи, є вихідцем з якоїсь конкретної сім'ї тощо. Все це зумовлює весь процес її самовизначення і життєздійснення.
По-друге, певний потенціал можливостей закладено в людині від природи її психофізичних даних, реалізація яких відбувається в процесі соціалізації, в якому здійснюється її професійнийвибір і реальні досягнення, громадянські ролі, ступінь успішності і побудова її сімейного життя. Поєднуючись між собою, соціальні і природні фактори дають людині свій унікальний шанс самореалізації
У вітчизняній педагогічній науці традиційно віддавалась перевага нормативній системі цінностей у вихованні особистості. Активність, здатність індивіда до самостійного акту вибору хоча й визнавались, проте реальний процес виховання було зорієнтовано не на особистість, що самовизначається, а на особистість, котра "добре управляється".
Сучасні дослідження виокремлюють два аспекти процесу соціалізації: адаптацію до соціуму і самовизначення в соціумі. Останнє означає активну позицію, оцінку оточуючого, відбір впливів, що пропонуються обставинами, прийняття їх або опір їм.
Людина як суб'єкт процесу соціалізації не є пасивною істотою. Вона первісно несе в собі імпульси самореалізації, саморуху. Змінюючись і збагачуючись, ця життєва потенція несе в собі потребу і здатність до життєвого самовизначення і самореалізації на основі дії механізмів свободи вибору і свободи дії. Людина на
Loading...

 
 

Цікаве