WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Освіта – не товар, студенти – не покупці (пошукова робота) - Реферат

Освіта – не товар, студенти – не покупці (пошукова робота) - Реферат

втручання держави у його справи через податки, ліцензії, привілеї, позички, штрафи, контроль за мірою соціальної справедливості в усіх сферах повсякденного життя. Цюдумку поділяє більшість соціологів (тільки не щодо систем охорони здоров'я і освіти).
Про необхідність уважно й обережно підходити до реформ в освітянській сфері, про недопустимість сліпого копіювання західного досвіду постійно нагадують відомі вчені. Такі висловлювання слід розглядати і як попередження, що інтелектуальний потенціал країн СНД, який закладався в основному за радянських часів, може бути вичерпаний в наступні десять років. Не слід забувати, що "стара" система освіти визнавалася в усьому світі й дозволила нам першими піднятися в космос. Нинішні зміни у сфері навчання поки лише зробили його недоступно дорогим для більшості населення, ускладнили життя молоді, викладачів та батьків. Найбагатші з останніх прагнуть відправити своїх чад до Швейцарії, Франції чи туманного Альбіону. Їх можна зрозуміти, адже якість підготовки випускників наших вищих навчальних закладів вочевидь знизилась.
За логікою того ж фахівця з фінансування вищої школи, головним залишається все ж таки проректор з економічних питань, а не той, хто відповідає за виховання і навчання. Ну, а чого прагнуть продавець і покупець на ринку? Звісно, вигоди, не гребуючи при цьому навіть обманом. Так хто кого обдурює у випадку з платними послугами? Риторичне запитання.
Вища освіта - не розкіш, а необхідність. Ось тільки безплатне навчання - ілюзія. Кожна країна обирає свій варіант раціонального розподілу витрат на освіту. Ю. Москаль стверджує: "Практики повного фінансування державних вищих навчальних закладів з держбюджету, так само, як і діяльності приватних закладів лише за рахунок плати за навчання, наразі не існує". На його думку, комерціалізація освітніх послуг, зменшення державних замовлень у вищих навчальних закладах і відсотка стипендій - це плата за демократизацію, роздержавлення і децентралізацію вищої школи. І знову виникає природне запитання: чи не занадто це висока платня, якщо освіта є довгостроковою інвестицією держави і суспільства в самих себе, в своє майбутнє? В країнах Заходу, де платня за навчання не руйнівна для сімейного бюджету і де існує система пільг, кредитів, позик, грантів, державна дотація вищих навчальних закладів істотно вища, ніж у нас. Для порівняння: в Польщі інвестиції в освіту становлять щороку до 30 мільярдів доларів, в Україні - кілька десятків мільйонів. Погодимось, що достатнє фінансування освіти, напевно, все ж таки можливе в умовах або розвиненого капіталізму, або розвиненого соціалізму.
Отже, не викликає сумніву, що основним джерелом фінансування освіти має бути бюджет. Але трансформаційний стан країни не дозволяє сподіватись на вихід на необхідний рівень забезпечення в найближчому майбутньому, тим більше - розраховувати на гарантії уряду. Слід врахувати також можливість поступового витіснення (краще - звуження) "приватного сектора" зі сфери вищої освіти, одержавлення найжиттєздатніших приватних університетів. Деякі з них просто зникнуть, інші - об'єднаються. Хоча б тому, що 2004 року в перший клас прийшло на 200 тисяч дітей менше, ніж 2003-го. І ця суто демографічна криза поглиблюватиметься. Однак все більше людей прагне закінчити вищий навчальний заклад. Тому освіченість населення зростатиме.
За подібних обставин реформування освіти видається ще більш непередбачуваним. Як, власне, й трансформація всього суспільства, про що вже говорилося. Реформи набувають хронічного і водночас революційного характеру, щось постійно переробляється, змінюється, одні експерименти не закінчуються, а інші розпочинаються. А от в силу інерційності освіти наслідки її перебудови стануть помітними лише через два - три десятки років. Нинішню ситуацію справедливо порівнюють з біблейською: в старі міхи наливають молоде вино. Але без змін у методиці навчання, в статусі, ментальності викладача навряд чи взагалі реформа відбудеться. У нас постійно й свідомо порушується положення закону про співвідношення його зарплати з середнім заробітком у промисловості. Чи можна сподіватися, що уряд, влада почнуть більше цінувати освічених людей, коли роками тягнуться борги вчителям навіть при мізерній оплаті їх виснажливої праці?
Дослідник проблем вищої школи К. Корсак влучно сформулював гасло, під яким відбуваються наші зміни: "Нова українська мрія - європейський освітній простір". Тобто, і тут Україна шукає нових "старших братів", ідеалізує їх досвід. Так, він перевірений часом, але ж зовсім в інших умовах і аж ніяк не позбавлений протиріч. М. Михальченко вважає, що для розвинених країн характерна "органічна" криза, пов'язана з глибокими трансформаціями при переході від індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного… Це швидше хвороба зростання при переході суспільства до вищої стадії розвитку, коли коригуються мета освіти й засоби її досягнення". На переконання вченого, криза в освітній системі України обумовлена не тільки економічними труднощами, а й докорінним переглядом поглядів на роль і місце освіти, на життєві цінності взагалі.
За спостереженням емігрантів з України, вона виявилася позбавленою імунітету проти багатьох соціальних хвороб Заходу і водночас нездатною кваліфіковано і творчо використовувати його досягнення. Зненацька отримавши все, українська еліта в більшості своїй перебуває протягом усіх років незалежності в стані, який називають "плачем Ярославни", в очікуванні, коли "згинуть вороженьки". Останні ж постійно нагадують про себе то на Сході, то на Заході.
Спробуємо довести, що сучасна політика в освіті не завжди данина викликам глобалізації. Тим більше, що їй зараз протидіють теж невідворотні антиглобалізаційні процеси: загострення конкуренції в багатьох сферах життя, "амбіційна національна самоідентифікація народів і культур", "дух внутрішньої самостійності, грунтованої на усвідомленні самодостатності і здатності до саморозвитку, дух непокори зовнішнім впливам… з боку наддержав". Безумовно, змінюватиметься поняття "національних кордонів", але й скасовувати їх ніхто поки не наважується.
І все ж безальтернативність вибору особливо помітна на прикладі Болонської декларації, яку Україна разом з 29 країнами підписала 1999 року. Нині таких країн вже 40. А перед тим, 1997 року, було розроблено й прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти Європи. І це ще більше роз'єднало випускників з роботодавцями, які мають досить приблизне уявлення про різницю між спеціалістом і магістром. Вони остаточно заплутаються, коли замість спеціалістів будуть випускати магістрів інженерії і магістрів наук. З одного боку, магістерський диплом (відповідає офіційно повній вищий освіті) багатьом недоступний саме через оплату, з іншого - диплом бакалавра (відповідає базовій вищій освіті) майже не затребуваний нашою економікою. Кому ж тоді потрібен молодий спеціаліст, котрий офіційно має неповну вищу освіту? Напевно,
Loading...

 
 

Цікаве