WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Партійна ідентифікація та електоральна поведінка - Реферат

Партійна ідентифікація та електоральна поведінка - Реферат

психології прийнято розрізняти раціонально-інструментальний, соціологічний та соціально-психологічний [12; 13] підходи до аналізу електоральної поведінки. Політичний психолог Г. Дилигенський [21, с. 294] до цих підходів додає ще один, який можна вважати надбанням засобів масової комунікації, а саме маніпулятивний підхід.
Підхід раціонально-інструментальний репрезентують Е. Даунс та Ґ. Хімельвейт. Вони розглядають виборця як "раціонально діючу людину" [3] та як "споживача" [4]. Такий виборець здійснює свій вибір, не зважаючи на настановлення та вплив об'єктивних факторів, а діє, лише рефлектуючи (раціонально осмислюючи) політичну ситуацію, керується власними інтересами.
Відстежуючи виборчі кампанії, автори зазначають, що такий виборець оцінює реальні кроки претендента, його досягнення, програмові позиції конкуруючих партій чи кандидатів з точки зору тих вигод, які він отримає у випадку перемоги тієї чи іншої. При цьому він (виборець) вираховує, наскільки один із можливих варіантів вигідніший для нього. Тобто, в термінах Е. Даунса, обчислює своєрідний "диференціал виборів". Цей диференціал стає провідним чинником для електорального вибору, тобто містить у своїй основі не емоційний (експресивний), а поведінковий (дієвий, інструментальний) компонент. Зрозуміло, що для пересічного виборця такий "диференціал вибору" вимагає значного когнітивного зусилля, мобілізації інтелектуальних ресурсів, навичок рефлексивного мислення. Такий осмислений вибір не завжди відбувається навіть у життєво важливих ситуаціях, не кажучи вже про віддалений у часі політичний вибір, що, на перший погляд, не стосується безпосередніх вітальних потреб людини.
І тут на поміч раціональному виборцю приходить політична ідеологія, провідниками якої є політичні партії, громадські об'єднання, рухи, коаліції. Вони, на думку М. Дюверже, відповідно до провідної своєї функції, повинні інформувати населення про програму чи можливості кандидата. Цією інформацією та активними діями вони мають стимулювати вільний вибір, мобілізувати своїх членів та симпатиків задля досягнення певних політико-ідеологічних цілей, задоволення партійних інтересів. Виборець, який має більш-менш стійке уявлення про те, яким він хоче бачити облаштування суспільства, співвідносить свої уявлення з програмовими цілями партій, і, якщо вони є релевантними, робить вибір на користь цієї партії.
Отже прихильники раціонально-інструментального підходу розглядають електоральну поведінку як вибір, детермінований політико-ідеологічними уявленнями, партійними уподобаннями раціонально діючої, рефлексуючої особистості.
Соціологічний підхід розробляли П. Лазарсфельд, С. Липсет, С. Роккан, Р. Престус, Б. Берелсон [1; 5; 6]. Вони вважали, що провідною детермінантою формування партійних систем та поведінковим проявом особистісних симпатій до них є розподіл за статевою, етнічною, соціальною та конфесійною належністю, тобто соціально-статусна обумовленість політичного вибору індивіда. Емпіричні дослідження, проведені цими вченими, зафіксували чітку взаємозалежність між класовою належністю та партійними симпатіями виборців. Так, представники привілейованих класів у багатьох випадках під час вибору певного політичного лідера чи групи будуть зацікавлені в збереженні правлячого режиму, стабільності чинних порядків. Представники робітничих професій зупиняють вибір на радикальному кандидатові. Тобто, як бачимо, основою соціологічного підходу в поясненні політичного вибору лежать механізми ідентифікації за ознаками гендерної, класової та статусної подібності.
Немає сумніву, що такий підхід є важливим. Це підтверджують, зокрема, результати досліджень політичного світогляду основних соціально-демографічних груп України, проведених Інститутом соціальної та політичної психології АПН України [Психологія масової політичної свідомості і поведінки. Київ, 1997]. Але він не є визначальним, оскільки існує значне коло соціально-політичних проблем, де належність до певного класу не відіграє суттєвої ролі. Особливо це стосується плюралістично-демократичних суспільств, у яких певні соціальні питання можуть об'єднувати як представників владної та фінансової еліти, так і носіїв маргінальних цінностей.
Соціологічний підхід відіграє важливу роль для пояснення соціальної бази певних політико-ідеологічних течій, партійних ідентетів, дозволяє простежувати їх динаміку, однак не вирішує проблеми психологічного пояснення суті того чи того політико-ідеологічного електорального рішення. Цю прогалину заповнив соціально-психологічний підхід, який ми розглянемо трохи нижче.
Основу запропонованого Г. Дилигенським маніпулятивного підходу становлять уявлення про залежність політико-ідеологічних позицій, настановлень та орієнтацій людей як від переконуючого друкованого/електронного впливу ("обробки" засобами масової комунікації), так і від ступеня контролю електорального вибору владними інституціями, які можуть впливати на нестійкого виборця. Одну з перших спроб дослідити маніпулятивний вплив владних інституцій та ЗМІ здійснив П. Лазерсфельд [5] 1940 року за результатами президентської кампанії в США. Дослідник вважав, що політичним маніпулюванням владні органи можуть досягти того, що, по-перше, індивіди у своєму виборі обмежуватимуться лише запропонованою ними альтернативою; по-друге, інтенсивний цілеспрямований зовнішній тиск може вплинути на електоральний вибір. У результаті проведених досліджень розробили методику, завдяки якій можна було розрізнити виборців залежно від стійкості/нестійкості їхніх ідеологічних орієнтирів. Окрім того, можна було виявити причини зміни електоральних намірів під час виборчої кампанії та навіть в момент голосування.
Водночас людині властиво не лише піддаватися впливу, тобто виступати в якості об'єкта, на якого спрямовано інформаційний вплив, але й бути реальним дієвим суб'єктом, здатним протидіяти цьому впливу засобом "фільтрації" інформації, яку він сприймає. Матеріалом для фільтрів служать уявлення, так звані політичні диспозиції [14], засвоєні в процесі соціалізації - тобто сформовані під дією батьківського впливу, впливу ровесників, референтних груп, і які сталиперсональним надбанням особи. Зрозуміло, що маніпулятивний чинник не є вирішальним, якщо виборець соціально компетентний, володіє сумою відповідних знань, спроможний виокремити важливе для себе, а також те, що є радикальним, пропагандистським, ситуаційним.
Таким чином, маніпулятивний підхід дозволяє визначити два провідні типи сприймальної політичної активності людини: об'єктну і суб'єктну. Людина виступає як об'єкт, коли не може чи не прагне протидіяти впливові політичних рішень або дій суб'єктів політики (вождів, лідерів, президентів, політиків). Вона виступає суб'єктом, "коли вважає себе автором власного життя і починає активно боротися за свої соціальні права, за устрій, владу, курс і напрям соціального розвитку, які, на її думку, є найбільш прийнятними і перспективними для неї" [10]. Зрозуміло, що таке оптимально активне ставлення до політичного життя людина формує залежно від багатьох чинників. До них можемо віднести соціально-індивідні, статусні, статево-рольові, вікові, матеріально-статкові чинники, рівень освіченості, відповідні поведінкові навички. В однієї людини соціальні чи політичні негаразди можуть збуджувати зовнішню соціальну (політичну) активність, інша ж обирає шлях пасивної вербальної чи внутрішньої незгоди з політичними діями гравців політикуму.
Соціально-психологічний підхід, до прибічників якого можна зарахувати Т. Адорно, Ґ. Айзенка, А. Кемпбела, Ф. Конверса, Г. Олпорта, Е. Фромма, С. Томкінса, характеризується, по-перше, припущеннями, що певні політичні уподобання, настановлення та орієнтації зумовлюються усвідомленими чи неусвідомленими індивідуально-психологічними характеристиками. (Про це влучно писав Г. Олпорт у книзі "Особистість у
Loading...

 
 

Цікаве