WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Насильство, заборона і взірець як складові педагогічної свідомості - Реферат

Насильство, заборона і взірець як складові педагогічної свідомості - Реферат


Реферат на тему:
Насильство, заборона і взірець як складові педагогічної свідомості
Масова педагогічна свідомість - це термін, яким визначають усталені психосоціальні конструкти виховання і формування особистості, а також стиль взаємин між людьми і спільнотами в певному суспільстві. Масова педагогічна свідомість складається з власне колективної свідомості (інституційної і приватної рефлексивності, раціональності і причинності щодо правильності поведінки, сутності добра і зла, закріпленої в конвенційних освітянських документах, педагогічній і художній, в тому числі й дитячій, літературі, системи заохочень і заборон тощо), напівсвідомості (невизначені почуття, нераціоналізовані потреби, мотиви та настановлення, напівпроявлені образи, що стосуються методів і цілей виховання і формування людини, управлінські стереотипи тощо), а також колективного несвідомого (ментальність народу, його глибинна, заснована на соцієтальній психіці, психологія: характерологічні особливості, віра, традиції, ритуали, система глибинних цінностей тощо).
Колективне несвідоме проявляється в різних формах активізації локальних та загальнолюдських архетипічних змістів, несподіваних потраплянь у певний міфологічний простір з його викликами і відповідями, в поведінкових, емоційних і когнітивних стереотипах, які важко раціоналізуються і майже не рефлексуються самими носіями цієї глибинної активності.
В цілому масова педагогічна свідомість є багатоплановим феноменом, у якому можна виокремити аспекти: історико-педагогічний, економіко-педагогічний, культурно-педагогічний, етно-педагогічний, релігійно-педагогічний тощо. Але саме педагогічна складова, на мою думку, об'єднує усі сфери життєдіяльності українського соціуму і надає йому унікальної специфіки. Можна навіть сказати, що національна історія, політика, побутова і висока культура, економіка багато в чому залежать від якісних особливостей масової педагогічної свідомості як позаперсонального чинника формування певного типу людини, а також характеру функціонування організацій і спільнот у суспільстві.
Проте, незважаючи на міфологічно піднесене "післяпомаранчеве" сьогодення, можна впевнено говорити, що унікальність української специфіки не означає, на жаль, досягнення Україною своєї психосоціальної цілісності: мовою глибинної психології К. Юнга - власної індивідуації, а мовою фрактальної психології - власного психофракталу.
Розташоване між елітою (політичною і педагогічною) і народом, українське вчительство перебуває в стані нестійкої рівноваги. З проміжного, нестійкого соціального розташування вчительства можна вивести низку рис педагогічної свдомості, що є сімбіозом рис "лицарської етики" та "дрібної буржуазії", котра також завжди перебувала в серединному місці.
По-перше, необхідно відзначити внутрішню суперечливість педагогічної свідомості вчительства. З одного боку, вона включає лицарське почуття обов'язку, його сили і значення (що і складало у лицарській моделі початок і кінець справедливості). Це осудження невдячності, це дитячо-лицарське осудження порушень будь-яких домовленостей, це соціалістичні ідеї колективізму і співчуття народові, це дворянська осідлість, хоч якась земельна власність і традиція… А головне - притаманна аристократії глибинна потреба в духовному керівництві, у формуванні особистості дитини за певним зразком, тобто наявність яскраво вираженої "вертикалі" в педагогічній свідомості.
З іншого боку, українське вчительство зазнає впливу дрібнобуржуазних цінностей. Воно живе під гаслом, блискуче розвиненим Б. Франкліном, а саме: "Час - це гроші". Воно прагне власну добропорядність зміцнити матеріальною незалежністю, а тому перебуває під психологічним пресом демонстративного багатства "нових українців", більше, ніж будь-коли, страждає від нестачі коштів, прагне вести спосіб життя середнього класу, незважаючи на те, що грошей на це не стачить…
Явна суперечність сучасних потреб, цінностей і традиційних психосоціальних настановлень породжує нестабільність оцінок, переконань і поглядів. Начебто сильний і навіть зарозумілий у звичних обставинах, пересічний вчитель стає по-лакейськи улесливим перед новоспеченими нуворишами.
Українське вчительство не є революційним, воно скоріш реакційне. Воно (несвідомо) прагне крутнути назад колесо історії. А якщо певна частина вчительства й прогресивно налаштована, то шкільна педагогічна свідомість виштовхує її в шар педагогічних маргіналів. Відтак вона стає чужою серед своїх. Бо справжня шкільна революція потребує нової педагогічної свідомості не тільки від учителя, а й від більшості українських громадян.
Для вчительства характерне миролюбство, прагнення до безпеки. Попри те, що воно більше, ніж будь-хто, втратило внаслідок політичних, економічних та психосоціальних криз. Вчительство взагалі не бажає втручатися в "класову боротьбу" і "грубу політику". Воно керується декларованою любов'ю до дітей і шукає мирних рішень. Воно, як правило, є апологетом будь-якої чинної влади і слухняно виконує прямі й непрямі її настанови.
Сучасне українське вчительство не має наповненого змістом сенсу і засобів соціального виховання. Воно працює скоріш на засадах традиційно-сімейного стилю, виховує дітей так, як виховують їх матері і батьки, котрим катастрофічно бракує часу й снаги втручатися в тонкощі сучасної психосоціальної ситуації і внутрішнього світу дітей. Громадянське виховання побутує лише як евфемізм "патріотичного виховання" недавно минулих часів. Адже в аморфному дискурсі глобалізації якось незручно говорити про патріотизм.
Учительство психологічно не відносить себе до якогось певного класу. Воно відчуває себе позакласовою структурою, хоча начебто і вболіває за народ, за майбутнє покоління, та водночас силкується дотягнутися до "еліти", тим самим розчаровуючи підростаюче покоління, від якого нічого не можна приховати.
У вчительському колективі, як і в медичній сфері, практикується сумнозвісний принцип демократичного централізму (з наголосом на централізм). Будь-яка ініціатива знизу не заохочується. Процвітає байдужість до справи, яка виконується як повинність кріпака. Психологічне приниження статусу вчителя соціумом проявляється у ставленні до нього керівництва, батьків і навіть дітей. Відчуття ж приниженості не стимулює до професійного й культурного зростання. А, як відомо, раб може виховати тільки раба.
У професійній підготовці вчителів і шкільних психологів бракує головного - методології і методів реалізації дитячої душі, формування цілісності дитячої психіки. Вчителя готують як управлінця, а не як менеджера дитячих душ.
Негативні риси могли б і не проявлятися, якби вчительство перебувало в суспільстві під впливом взірців аристократизму. Проте наш вчитель відійшов від цих взірців ще за соціалізму, а в період нинішнього дикого, нецивілізованого, антидуховного перерозподілу статусів, грошей і влади він підпав під вплив антивзірців. Під цей же вплив потрапила й молодь.
Так індивідуалізм чи колективізм притаманнийсучасній вчительській свідомості?
Взагалі,
Loading...

 
 

Цікаве