WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Концепція діалогу М. Бахтіна – основа екзистенційно-онтологічної психології - Реферат

Концепція діалогу М. Бахтіна – основа екзистенційно-онтологічної психології - Реферат

які не зливаються в єдність духу, що постає, як незливаються душі і духи у формально поліфонічному дантівському світі… Взаємостосунки героїв …одного з одним… найменше можна зводити на відносини тези, антитези і синтезу" [4, с. 30 - 31]. Художню творчість Ф. Достоєвського не можна зрозуміти як діалектичне становлення духу, бо "єдиний дух у гегелівському розумінні, який постає як діалектичний, нічого, окрім філософського монологу, породити не може. Найменше на грунті моністичного ідеалізму може розквітнути множинність незлитих свідомостей. У цьому значенні єдиний дух, що постає, навіть як образ органічно чужий Достоєвському. Світ Достоєвського глибоко плюралістичний" [там само].
Багатоплановість-різнорідність і релятивність-суперечність рівноправних і незлитих світів героїв Ф. Достоєвського свідчить про подолання монологізму ідеалістичної діалектики становлення і знаменує вихід у новий художньо-філософський вимір - в онтологіку буття як існування і співіснування. М. Бахтін пише: "Основною категорією художнього бачення Достоєвського було не становлення, а співіснування і взаємодія. Він бачив і мислив свій світ переважно у просторі, а не в часі" [4, с. 33]. На відміну, наприклад, від В. Гете, який прагне розгорнути всі співіснуючі суперечності як ряд, що постає, як етапи певного розвитку, Ф. Достоєвський "самі етапи прагнув сприйняти в їх одночасності, драматично співставити і протипоставити їх, а не витягнути в ряд, що постає. Розібратися в світі означало для нього помислити всі його змісти як одночасні і вгадати їх взаємостосунки у розрізі одного моменту" [4, с. 33].
Збираючи своїх героїв і персонажів в осередді напруженої подійності теперішнього моменту часу, Ф. Достоєвський різко активізує екзистенційне співвідношення буття і часу в поліфонії й глибині актуальності, у фокусі "тут-і-тепер" і "ось-буття" (як це називатимуть екзистенціалісти ХХ сторіччя) теперішній час вбирає в себе істотні моменти минулого і майбутнього з життя героїв. Відтак відкривається можливість поглянути на цю актуальність з точки зору вічності, в якій в одному вічному часі співіснують всі "плани" і "етапи". Іншим стає і значення минулого, оскільки персонажі Ф. Достоєвського майже не мають звичного хронологічно-біографічного минулого, але переносять з минулого в тепер тільки те, що для них не перестає бути справжнім і драматично переживається в справжньому (непрощена образа, злочин, неспокутий гріх). М. Бахтін вказує, що внаслідок цього в романах Ф. Достоєвського немає причинності, немає генезису, немає каузальності, немає пояснень з минулого, з впливів середовища, виховання тощо.
Письменник з "органічною ворожістю" полемізує з теорією середовища, в якій би формі вона не проявлялася; він майже ніколи не звертається до історії як такої і будь-яке соціальне й політичне питання тлумачить в плані сучасності [4, с. 35]. Прагнення персонажів Ф. Достоєвського вирішити "останні питання" в розрізі нинішнього моменту життя і бажання письменника "…наближати "кінці", намацати їх вже в теперішньому, вгадувати майбутнє як вже наявне у боротьбі співіснуючих сил" [4, с. 36] виражають граничність світобачення Ф. Достоєвського і есхатологізм його художнього світу - екзистенційний, політичний, релігійний. Все це свідчить, що буттєва су-часність художнього методу письменника органічно втілюється в онтологічну "над-часовість" ("транс-часовість") буття його героїв і ідей, їх духовних пошуків і духовних вчинків.
Напружена граничність екзистенційно-подійного світу творів Ф. Достоєвського дуже змінює характеристики актуального простору-часу і переводить його з монологічного модусу абсолютного і нескінченного простору-часу раціонально-діалектичного всесвіту у форму подійно-релятивного простору-часу діалогу як актуального світу й світу як реального й віртуального діалогу. Синхронно-поліфонічний, подійно-смисловий простір романів письменника відкриває перед його персонажами граничні можливості вільного і відповідального особистісного вчинку і вибору. У кожний момент свого буття герої Ф. Достоєвського перебувають у подійно-фокусній точці, в якій більшість детермінацій монологічного й діалектичного характеру відіграє незначну роль. Внаслідок цього в кожному моменті життя можливості актуального вчинку визначаються, перш за все, відповідально-суб'єктною позицією людини та її актуальними взаємостосунками і взаємодіями з іншими такими ж вільними індивідами.
М. Бахтін погоджується з Б. Енгельгардтом, що Ф. Достоєвський писав не "…романи з ідеєю, не філософські романи в дусі ХVП століття, але романи про ідею… його героїнею була ідея" [4, с. 26 - 27]. Ця ідея не є принципом зображення, лейтмотивом або висновком з роману, а виступає предметом зображення, і тому романи Ф. Достоєвського є новим родом духовно-"подійної" літератури, унікальної за глибиною і масштабом дослідження життя людського духу в його суперечливих колізіях і вищих перипетіях, етичних напругах і духовних одкровеннях. Проте в романах Ф. Достоєвського немає головної і єдино правильної моно-ідеї; навпаки, в них співіснує багато ідей, і серед цієї безлічі "ідейних світів" жоден не є ієрархічно вищим і не виражає принципи самого автора (інакше вийшов би звичайний монологічний ідейно-філософський роман).
Основоположна особливість поетики Ф. Достоєвського полягає в тому, що при всій важливості змісту і життя ідей головним для нього є втілення духовно-подійного співіснування людей та їх взаємодії, в результаті чого відкривається онтологічно-поліфонічна глибина і екзистенційно-релятивна повнота життя людської особистості. Тому головним для Ф. Достоєвського, на думку М. Бахтіна, було не зображення життя ідей та їх взаємовідношення в самотній свідомості індивідів, а взаємодія самих людей і, як наслідок цього, взаємодія свідомостей осіб у сфері ідей, вчинків і життєвих виборів. Духовно-подійне і ціннісно-смислове спів-існування як взаємовідношення, взаємодія, взаємопроникнення особистостей, свідомостей, ідей в художньому світі Ф. Достоєвського і у світі діалогічного буття людини дозволяє сказати, що найважливішою стороною (іпостассю) людського буття і вихідною онтологічною передумовою діалогічної реальності є сфера міжлюдського спів-буття.
М. Бахтін показує, що джерелом геніального новаторства Ф. Достоєвського у світовій художній літературі було його діалогічне мислення і світогляд, онтолого-антропологічна глибина і гуманітарно-культурна широта яких відкрили нові горизонти екзистенційно-онтологічної думки і естетики, що виходять за межі класичної раціонально-монологічної діалектики і утверджують кардинально нові форми екзистенційно-етичного світосприймання й світовідносин.
Важливою і органічною стороною (іпостассю) діалогу є антропологічні уявлення М. Бахтіна, які розкривають суть і зміст діалогічного "само-буття" людини. У "Записках 1970 - 1971 років" [3] М. Бахтін розвиває свої уявлення про діалогічне буття людини у вигляді нарисів з філософської антропології.
Loading...

 
 

Цікаве