WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Концепція діалогу М. Бахтіна – основа екзистенційно-онтологічної психології - Реферат

Концепція діалогу М. Бахтіна – основа екзистенційно-онтологічної психології - Реферат


Реферат на тему:
Концепція діалогу М. Бахтіна - основа екзистенційно-онтологічної психології
Творча спадщина М. Бахтіна багатогранна, поліфонічна і трансдисциплінарна. Проте домінантою переконань і гуманітарного методу видатного вченого є ідея діалогу [1 - 8]. Вона пронизує його філософію мови і мовлення, запліднює теорію літературних форм, конституює розуміння культури і етики-онтології вчинку, утворює стрижень його методологічних парадигм і особливо глибоко й органічно втілюється в уявленнях про особистість, людину.
Останнім часом ідеї М. Бахтіна викликають все більший інтерес психологів і психотерапевтів (12; 13; 17 - 19; 21 - 24; 27 - 32; 35). Відтак ми висуваємо гіпотезу, що головна причина інтересу до філософії діалогу видатного мислителя полягає в тому, що його діалогічна філософія є оригінальною концепцією екзистенційно-онтологічної антропології і екзистенційно-онтологічної психології. Водночас нам уявляється, що донині екзистенційно-онтологічний зміст діалогічного світогляду М. Бахтіна недостатньо вивчений в теоретичній і практичній психології. Тому мета цієї розвідки полягає в тому, щоб розкрити основні аспекти діалогічного вчення М. Бахтіна як одного з оригінальних варіантів екзистенційно-онтологічної психології.
Погляди М. Бахтіна на природу діалогу особливо яскраво розкриваються в його дослідженнях творчості і поетики Ф. Достоєвського (1; 4 - 6). Унікальні особливості творчості письменника дозволили М. Бахтіну (у своєрідному діалозі з Ф. Достоєвським) не тільки виявити ідейно-художню своєрідність геніального художника, а й створити парадигмальну концепцію діалогу.
Науковий аналіз критичної літератури про Ф. Достоєвського приводить М. Бахтіна до висновку, що майже всі дослідники будують свої уявлення і концепції про новаторські романи письменника в площині монологічного світогляду і монологічного розуміння його художнього методу. Так, В. Іванов знаходить у романах Ф. Достоєвського змістово-тематичний діалогізм, заснований на монологічній формі роману [15]. О. Каус [36] і А. Луначарський висувають соціолого-плюралістичний варіант монологізму [25]. С. Аскольдов виокремлює романтико-ліричний персоналізм, проте особистість героя залишається об'єктом монологічної авторської позиції [4, с. 13 - 15]. В. Комарович пропонує ідею музичної поліфонії, та монологічне трактування перетворює її на ідею гомофонії [20]. Л. Гросман вперше звертає увагу на поетику Ф. Достоєвського як новий художній метод і трактує її в дусі плюралістичного монологізму [14]. Б. Енгельгардт вбачає у творах Ф. Достоєвського "романи про ідею", "ідеологічні романи" [34].
М. Бахтін визнає, що "ідеологічно-духовний" зміст виконує найважливішу роль у романах Ф. Достоєвського, однак вважає, що ідея не є головною "героїнею" його творів - головною є людина, особистість, унікальна індивідуальність [4]. За М. Бахтіним, творчість Ф. Достоєвського глибоко персоналістічна, для нього не існує ідей, думок і почуттів, які були б нічиїми: будь-який людський прояв має свого реального суб'єкта і втілює його "голос".
Найважливіша особливість, з якої М. Бахтін починає характеристику діалогу у Ф. Достоєвського, полягає в тому, що герої його творів завжди звернені одне до одного, і тому людина в діалозі завжди є суб'єктом звернення. "Про нього не можна говорити - можна лише звертатися до нього" [4, с. 293]. Зверненість до суб'єкта М. Бахтін іноді називає інтенційністю, і оскільки суб'єктна інтенційність діалогу є взаємною, взаємооберненою, то, по суті, вона виступає в інтерсуб'єктній формі. Внаслідок фундаментальності діалогічної зверненості-інтенційності "самосвідомість героя у Достоєвського суцільно діалогізована: у кожному своєму моменті вона звернена назовні, напружено звертається до себе, іншого, третього" [там само]. Поза цією живою зверненістю до інших неможливо сформувати і ставлення до самого себе.
Здійснюючи етико-естетичний аналіз художнього світу Ф. Достоєвського, М. Бахтін розгортає свою гуманітарно-онтологічну концепцію діалогу і переконливо показує, що в романах письменника діалог, діалогічні відносини, діалогічне протистояння є "центром", "метою" і "самоціллю", а все інше - лише засіб. "Діалог тут не переддень до дії, а сама дія. Він і не засіб розкриття, виявлення ніби вже готового характеру людини; ні, тут людина не тільки проявляє себе зовні, а вперше стає тим, чим вона є… - не тільки для інших, але і для себе самої" [4, с. 294]. Початковим для нього є переконання в тому, що "тільки в спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається і "людина в людині" як для інших, так і для себе самої" [там само].
Для М. Бахтіна "бути - означає спілкуватися діалогічно", причому "один голос нічого не закінчує і нічого не вирішує. Два голоси - мінімум життя, мінімум буття" [4, с. 294]. Отже, діалог є справжньою "подією буття", первинно-фундаментальною екзистенційно-онтологічною категорією. Тут принципово важливо, що вже на первинно-фундаментальному, екзистенційно-онтологічному рівні аналізу виявляється "незлито-неподільна" двоєдність зовнішнього і внутрішнього діалогу, зовнішньої і внутрішньої інтенційності.
Поетика діалогу Ф. Достоєвського переконує М. Бахтіна в тому, що осягнення "глибин душі людської" неможливе на шляху "зовнішньо-завершального" дослідження, оскільки "…оволодіти внутрішньою людиною, побачити і зрозуміти її не можна, роблячи її об'єктом байдужого нейтрального аналізу, не можна оволодіти нею і шляхом злиття з нею, шляхом входження в її почуття. Ні, до неї можна підійти та її можна розкрити - точніше, примусити її саму розкритися - лише шляхом спілкування з нею, діалогічно" [4, с. 293].
Діалог у Ф. Достоєвського - М. Бахтіна постає як "жива" подія буття, яка твориться щохвилини, а тому він є потенційно нескінченним, незавершеним, бо "коли діалог закінчується, все закінчується. Тому діалог, по суті, не може і не повинен закінчитися" [4, с. 294]. З цієї буттєво-часової характеристики діалогу випливає розуміння того, що найважливіша основа людського буття полягає в його відкритості і спрямованості до свободи і творчого розвитку: "Становлення буття - вільне становлення. До цієї свободи можна прилучитися, але зв'язати її актом пізнання (речового) не можна" [3, с. 410].
Отже, діалог у Ф. Достоєвського - М. Бахтіна постає як актуальний процес, як "жива" подія буття, що є потенційно нескінченною і незавершеною. Очевидно, що процесуальність діалогу обумовлена екзистенційною відкритістю людини до буття і спрямованістю до свободи і творчого розвитку.
Проте процесуальність у романах Ф. Достоєвського кардинально відрізняється від генетичної процесуальності раціоналістичного мислення і раціоналістичної діалектики. М. Бахтін вказує, що "в жодному романі Достоєвського немає діалектичного становлення єдиного духу, взагалі немає становлення, немає зростання в тому ж ступені, як їх немає у трагедії… У кожному романі не зняте діалектично протистояння багатьох свідомостей,
Loading...

 
 

Цікаве