WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Екзистенціальний зміст суб’єктного аспекту юнацької кризи - Реферат

Екзистенціальний зміст суб’єктного аспекту юнацької кризи - Реферат


Реферат на тему:
Екзистенціальний зміст суб'єктного аспекту юнацької кризи
У статті подано результати дослідження кризовості юнацького дорослішання, інтерпретація якого здійснена в межах суб'єктного підходу (як сам зростаючий суб'єкт переживає власне становлення). Це дозволило визначити юнацьку кризу як пошук смисложиттєвого самовизначення, яке суб'єкт, що дорослішає, здійснює вперше в житті.
Психологічна наука завжди розвивалася відповідно до вимог соціального життя, оскільки в ньому спостерігається постійне зростання впливу конфліктогенних і травматогенних факторів. На рівні конкретного індивідуума дія цих факторів актуалізує появу криз життя, що викликає все більшу потребу в психотерапевтичних послугах. А це, в свою чергу, спрямовує психологію на оптимізацію способів подолання цих криз, для чого необхідно знати закономірності їх перебігу: що зумовлює виникнення та розвиток криз, які адаптаційні механізми спрацьовують при їх подоланні, що відбувається з психологічною організацією людини після завершення кризового періоду?
Загалом на основі факторів, що зумовлюють появу криз, виокремлюють нормативні (закономірні, обов'язкові) та ненормативні (випадкові, біографічні) кризи. Перші виникають внаслідок психічного розвитку людини, другі - внаслідок життєвих подій. Такий розподіл знайшов теоретичне обгрунтування. Нормативні кризи висвітлено в межах теорій психічного розвитку (дослідження спрямовуються переважно на вивчення особливостей процесу становлення людини, тому в цих теоріях охоплюється лише період дорослішання, зростання дитини), ненормативні - в межах теорій життєвого шляху людини (тут розглядається життєвий шлях в цілому, оскільки сама ця категорія конкретизується в термінах, що описують перебіг всього життя людини).
В теоріях психічного розвитку основною методологічною категорією виступає "вік" [27]. Наукова думка ХІХ сторіччя застосовувала для його вивчення принцип історичності: історичний час розглядався як один з чинників людського віку. Зокрема, відзначалося, що об'єктивна, соціально-економічна різниця між подіями в ході історичного розвитку визначає різницю між поколіннями людей. Вважалося, що різниця між індивідами одного й того ж хронологічного і біологічного віку, але які належать до різних поколінь, обумовлюється соціально-історичними, а не біологічними (генотипічними) причинами. До того ж порівняльно-статистичний аналіз біографічних дат і подій виявляє наявність складного переплетіння біологічного та історичного часу в житті людини [4].
Отже, розвиток психіки, крім біологічного субстрату, набував конкретно-історичного характеру: дитина народжується природною істотою, яка потенційно здатна до перетворення на істоту суспільну [16]. Саме ця особливість людської психіки - "потенційна здатність до перетворення" - і стала засадою вивчення становлення людини не тільки через її психічний розвиток, але і як її "самостійний рух по життю", що відбувається завдяки активності самої людини.
Принцип "самостійної активності" знайшов теоретичне обгрунтування в теоріях життєвого шляху особистості, які представили переважно вітчизняні науковці [4; 16; 22; 24; 26]. Вивчення проблеми людської "самостійної активності" реалізується, перш за все, через розкриття суб'єктності людського життя. Зміст поняття "суб'єктність", "суб'єкт" сягає своїми коренями Давньої Греції, філософська думка якої підкреслювала, що переживає, страждає, думає не душа, а людина (квінтесенція) [27].
В радянській психології методологічне визначення поняття "суб'єкт" здійснив Б. Ананьєв. Категоріальний простір поняття "суб'єктність", представлений графічно на схемі 1, розкриває багатомірність такого явища, як "людина" (на чому окремо наголошувалося в радянській психології), оскільки конкретний людський індивід як жива істота може стати особистістю, індивідуальністю і розвитися до рівня універсальності, лише виявляючи себе суб'єктом життєдіяльності і саморозвитку протягом усього свого життєвого шляху.
Перебіг життєвого шляху людини здійснюється в часі, відтак наступною науковою проблемою стає вивчення його крізь призму плинності часу, а це викликає необхідність застосовувати метод періодизації, який здебільш використовується в теоріях психічного розвитку. Та оскільки в цих теоріях становлення дитини розглядається у зв'язку з впливом біологічних, соціальних і психологічних факторів, то вплив суб'єктності дитини на перебіг власного розвитку не аналізується, адже в період дитинства лише створюються передумови для самостійного "руху по життю" [20].
Звідси робимо висновок: людина, яка починає дорослішати, не є суб'єктом життя. І, виходячи з визначення категорії "суб'єкт життя", цей висновок є обгрунтованим, оскільки дитина не може здійснювати рух до "справжньої автономії і свободи" через залежність від батьків.
Схема 1
Суб'єктна центрація категоріального простору "людини"
У вітчизняних дослідженнях життєвого шляху людини (особливо - радянського періоду становлення психології) та всіх феноменів, з цим пов'язаних (стратегія життя, життєві цілі, життєва програма, життєва перспектива), виключалися ранні етапи життя. Зрозуміло, що для створення життєвої програми, життєвих цілей тощо необхідні певні психічні здібності (наприклад, здатність до усвідомлення), які ще не розвинені в дитині. Та якщо повернутися до принципу "творчої самодіяльності" С. Рубінштейна, то можна зауважити, що процес творчості відбувається не лише у зовнішньо-матеріальному плані, але й у внутрішньо-ідеальному (наприклад, у вигляді роздумів, фантазій тощо). А фантазувати, створювати щось в уяві дитина починає раніше, ніж робити щось матеріальне [22]. Тобто, на іншій методологічній основі (не діяльнісній) застосування категорії "суб'єкт життя" стосовно дитячого віку стає доречним.
Однак оскільки в наукових дослідженнях закономірностей психічного розвитку базовою категорією є саме "вік", а не "суб'єкт життя", то в теоріях психічного розвитку вирішувалася, перш за все, не проблема становлення і розвитку особистісних структур та індивідуальності дитини "в просторі неповторної Я-творчості", а співвідношення природного дозрівання психіки з виховними та навчальними впливами, де людина (дитина) постає лише як об'єкт, який можна описати через універсальні, статистично перевірені закономірності. Проте проживає життя (відчуває, бажає, діє, усвідомлює) суб'єкт.
Визначення категорії "суб'єкт життя", здійснене в межах теорій життєвого шляху, обумовило зосередження зусиль науковців на вивченні дорослої особистості, світоглядне самовизначення якої вже відбулося. Дитина ж лишилася в дослідженнях об'єктом. Ставлення до дитини (а в багатьох дослідженнях і до дорослої людини) як до об'єкта зумовило кризу науки, яка виявила, що розчленування людини на окремі складові призвело до її зникнення - людина перетворилася на суму експериментальних змінних. Завершилася ця криза появою нового напряму - гуманістичної психології, основоположним принципом якої стало"зосередження на особистості та особистісному досвіді як на первинних феноменах, притаманних людині" [13].
Така методологічна основа вимагає і певного методичного апарату для дослідження людської психіки в новому розумінні. Тому представники "третьої психології" (як ще називають гуманістичну психологію) віддавали перевагу якісним (ідеографічним) методам дослідження [12], оскільки вони дозволяють розкривати індивідуальне розмаїття внутрішнього світу людини. Методологія гуманістичної психології дозволяє уникнути ставлення до людини (дитини) як до об'єкта і, відповідно, зняти питання щодо виховних впливів, оскільки стає необхідним навчитися не розвивати,
Loading...

 
 

Цікаве