WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Дослідження інтроекції як явища культури - Реферат

Дослідження інтроекції як явища культури - Реферат


Реферат на тему:
Дослідження інтроекції як явища культури
Досить важливим для психологічного дослідження є комплекс чинників, зумовлених зміною структури виробництва та споживання інформації в сучасному суспільстві. Окремі дослідники підтримують своєрідне пост-марксистське вирізнення великих груп за ознакою характеру доступу до інформаційних ресурсів. Верхівку соціальної структури утворює еліта, спроможна впливати на контент ЗМІ; аналогом середнього класу є виробники інформації, що мають також широкий доступ до її альтернативних джерел; нижнім, експлуатованим класом є інформаційні пролетарі, чий вибір суворо обмежуюється елітою, а також власною схильністю до нерозбірливого споживання медіа-продуктів [2].
Така класифікація дещо умовна, оскільки для інформаційного суспільства характерна досить активна і навіть значно складніша, порівняно з індустріальним, "горизонтальна" взаємодія субкультур. Наприклад, з точки зору класової теорії, а також теорії стратифікації, професійні виконавці джазу і міщанських романсів належать до однієї соціальної групи. Однак у багатьох випадках групові цінності та інтереси, сформовані субкультурою, є для них значущіші, ніж класові; виконавець інакшої, "неправильної" з субкультурної точки зору, музики часто сприймається "чужішим", ніж представник соціальної групи, що взагалі перебуває поза мистецтвом.
Схожа упередженість часто характерна й для представників інших творчих професій. Це дещо нагадує ставлення людини із сильним релігійним почуттям до "єретика" його власної віри. Позиція митця поза сучасними йому субкультурами, а тим більш, хоча б декларативно, над ними, досить рідкісна. Інтегрованість в розвинену субкультуру надає артистові практично гарантовану цільову аудиторію - обмежену, але досить віддану. Водночас така інтегрованість значною мірою заважає здобути визнання поза її межами.
Навряд можливо заперечити значний вклад Т. Адорно в дослідження сучасного музичного мистецтва [1]. Також варто погодися з деякими досить суворими характеристиками сучасної йому популярної музики. Так, Т. Адорно стверджував, що 90 % створюваної в США музичної продукції є кічем. Зауважимо, що до категорії кіча вчений беззастережно відносив усі без винятку популярні пісні і навіть імпровізаційний джаз, з чим погодитися досить важко. Це гідна точка зору для теоретика нової музики, який здатен логічно обгрунтувати творчість Шенберга і Веберна. Водночас це лише одна з можливих позицій для арт-критика, оскільки можна переконливо довести належність до мистецтва і кращих зразків джазу, і багатьох популярних пісень. Також це досить сумнівне твердження для дослідника масової музичної культури, зокрема психолога чи соціолога. На цьому прикладі бачимо, що ангажованість автора однією з мистецьких субкультур досить часто спричиняє до певної обмеженості його наукових висновків.
Однак слід визнати, що сучасне виробництво поп-продукту довело до абсурду деякі тенденції, лише окреслені авторами і виконавцями шлягерів першої половини минулого сторіччя. В першу чергу зауважимо, що приниження індивідуальної творчості знеособленою технологією виробництва наприкінці минулого сторіччя практично досягло своїх розумних меж і, в тому числі, меж, виправданих із суто комерційної точки зору. Надлишкова уніфікація аудіопродукту спричиняє зниження інтересу споживачів і ринкового попиту на нього.
Умови праці суворо контрольованих "творців" сучасної музики масового споживання починають відлякувати від професій, пов'язаних з нею, найталановитішу молодь. Команди, які працюють на деяких потужних виробників аудіопродукції, формуються на засадах, що виключають власне творчий підхід до справи, досить приблизно враховують як індивідуальні музичні здібності виконавців, так і потреби цільової аудиторії, керуючись спрощеними тоталітарними уявленнями про "музику для всіх" і агресивну політику її нав'язування за допомогою підконтрольних ЗМІ.
Особливого значення в ситуації, що склалась у масовій культурі, набуває інститут своєрідних посередників між виробником і споживачем продукту. Спосіб повідомлення про нові записи найчастіше є непрямою рекламою виробника або такою ж непрямою дискредитацією продукту, створеного конкурентами. Він відрізняється від традиційної музичної критики тим, що інформація створюється переважно в розрахунку на уявну масову аудиторію і містить мінімум відомостей про саму музику. Натомість повідомляється багато подробиць про особисте життя артиста, які підреслюють його тотожність із уявною "більшістю" споживачів продукту. Професійні виробники смаків (англ. - taste makers, буквально - смакороби), що активно позиціонують себе як медіа-персонажі, в багатьох випадках рівні за значенням іншим "зіркам" - акторам, співакам тощо.
Одна з поширених стратегій маркетингу базується на твердженні: "Артист - такий самий, як ви. Ви можете співати під фонограму практично так само, як і він. Йому просто більше пощастило". Найвідвертіше цей принцип реалізується в проектах, створених винятково на засадах багаторівневого маркетингу. До цих проектів залучаються люди пересічних здібностей із декларованою метою зробити їх "зірками". Після закінчення певної фази проекту медежери шоу-бізнесу можуть цінічно заявити: "Співак Х - це відпрацьований матеріал. Без нас він ніхто".
Така практика була виправданою в умовах індустріального суспільства, принаймні з комерційної точки зору. В суспільстві інформаційному вона приречена на поразку, оскільки збільшення кількості виробників інформації водночас збільшує кількість альтернативних джерел її надходження, а також поступово дискредитує виробників, які пропонують примусове споживання свого продукту.
Інформація як така перестає бути дефіцитом, принаймні за кількістю. Однак у багатьох випадках лишається актуальною проблема дефіциту інформації, що відповідає індивідуальним потребам споживача. Людину індустріального суспільства було відносно просто здивувати безплатним рекламним буклетом чи незвичайним телевізійним кліпом. Людину ж інформаційного суспільства значно більше турбує захист власної психіки від зайвих повідомлень, несанкціонованих нею як споживачем, - паперового та електронного "спаму", телевізійної реклами, трансляцій радіо в громадських місцях. Збільшення кількості рекламної продукції на 100 % частіше призводить до подвоєння захисних реакцій, ніж до подвоєння ефективності впливу. Тут йдеться як про добре відомий рекламістам ефект надлишкового пред'явлення повідомлення, так і про явища іншого порядку, що потребують подальшого психологічного дослідження.
Провідні за кількістю примірників виробники інформації лише іноді за сумісництвом є провідними за її якістю. Якщо ми, згідно з Конституцією України та низкою ратифікованих нашою країною міжнародних конвенцій, заперечуємо дискримінацію за будь-якою ознакою, то чому маємо погоджуватися на дискримінацію реально існуючих субкультурних груп уявною маскультовою "більшістю", що практично формується лише двома субкультурами - масових виробниківконтенту та підконтрольних їм смакоробів у ЗМІ?
Тут ми пошлемося на попередження з раніше цитованої праці Т. Адорно: "Соціологія музики, для якої
Loading...

 
 

Цікаве