WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Два світогляди вчителя - Реферат

Два світогляди вчителя - Реферат

цьому учень звичайно відчуває обмеження своєї індивідуальної свободи. Адже схема все більше "загвинчує гайки" - висуває все вищі вимоги до учня, що проявляється в більшій деталізації схеми процесів навчання й виховання. Все це "спрацьовує" тільки до певної межі людських можливостей в умовах"несвободи". Все це властиве й усьому суспільству, а не тільки педагогічному процесові.
Жорсткість систем управління й організації людської діяльності з якогось моменту почали давати зворотний ефект: зниження продуктивності праці, втрата інтересу до професії, несприйняття нових технологій, занепад творчості. Такі ж ознаки з'являються й у педагогічному процесі при жорсткості "схема навчання для учнів". Стало цілком очевидно, що без "зустрічної" активності учасників педагогічного процесу подальше його вдосконалення в рамках традиційної парадигми проблематичне. Активність учнів чи студентів можлива тільки в просторі свободи й можливостей, а не в просторі необхідностей.
Учень або студент в сучасному педагогічному процесі не може одержати достатніх для практики знань без виявлення себе як активного суб'єкта діяльності, особистості, індивідуальності. Самі по собі досконалі схеми навчання й виховання без активної позиції тих, кого вони покликані навчати й виховувати, не гарантують успіху. Педагогічний процес із пояснювального перетворюється в нових умовах у "порозуміючий", точніше - у "взаємопорозуміючий". У традиційному педагогічному процесі учень або студент навчався й виховувався педагогом через схему: "учитель - схема навчання або виховання - учень або студент". Інакше - між педагогом і учнем виринала "схема навчання", яка відмежовувала і віддаляла людино-людські відносини вчитель - учень, про що вже згадувалося. Таке навчання й виховання було функціонально-рольовим, коли вчитель "веде" учня за своєю педагогічною схемою. Воно вже не задовольнє сучасних вимог до засвоєння знань. В умовах "розкріпачення" учня чи студента, надання йому більшого числа ступенів свободи з'являється можливість самовизначення учня, самодетермінації всього педагогічного процесу. Навчання й виховання переходять у площину людино-людських стосунків, педагогічний процес перетворюється на "взаємопорозуміючий". Вчитель і учні спільно створюють текстуру педагогічного процесу (як певного тексту, що потім перетворюється в стабільну структуру), пишуть спочатку текст окремих фрагментів, а потім і весь твір.
Отже, буття педагогічного процесу все більше занурюється в культуру: на перший план у навчанні й вихованні виходить діалогічне спілкування його учасників. Такий твір створює фон, контекст, тони й обертони педагогічного процесу, формує його багатоголосся й поліфонію. Тоді методи, форми і засоби навчання та виховання застосовуються в контексті такого твору. Педагогічний процес стає культурно оформленим, він зміщується від "примусової викональності" в бік "вільного самовизначення людських учинків", у бік самозміни особистості учня чи студента, у бік їх становлення як активних суб'єктів. Педагогічний процес, побудований на таких засадах, значно зменшує, а в ідеалі виключає посередника між вчителем і учнем, чим була схема навчання або виховання, що можна вже спостерігати на практиці. Адже досвідчений учитель працює з учнями, а не зі психолого-методичною схемою, яку він будує для учнів, навколо учнів.
Поступово в наших міркуваннях визначилися ще дві опозиції: "учасник педагогічного процесу для схеми" ("полюс несвободи") і "схема для конкретного учасника" ("полюс свободи"). Ці два полюси у своїй оголеності й чистоті в реальному педагогічному процесі не існують. Вони доповнюють одне одного, взаємодіють, створюють мінливий спектр реального існування педагогічного процесу. Але така чистота цих підходів необхідна вчителю для розуміння їх суті, розуміння породжуваних ними тенденцій і процесів. Перший полюс, "полюс несвободи", створює ситуацію взаємодії особистості учасника педагогічного процесу з певною логічною схемою, покликаною забезпечити розвиток цієї особистості. Це шлях "наукоучіння". При цьому педагогічний процес розуміється "як результат цілеспрямованої побудови, як феномен продуманих ідеалізацій, припущень, спрощень, реалізацій однієї з можливих логік буття" [6, с. 123].
Опозиційний "полюс свободи" породжує існування особистості в педагогічному процесі "в усе глибшому і несподіваному розгортанні і формуванні власних смислів, неповторних і унікальних" [5, с. 44]. В умовах свободи відбувається зміна особистості учасника педагогічного процесу, її перетворення, розгортається естетична складова педагогічного процесу. Думки, пристрасті, любов, радість, розпач одержують "законний статус", стають багато в чому визначальними для його перебігу. Учасник педагогічного процесу як людина перетворюється з істоти раціонально мислячої на істоту культурну. Педагогічний процес в цілому перетворюється з науково центричного на особистісно орієнтовний, у ньому більше виникає хаотичного й менше закономірного, що збільшує його складність і, отже, збільшує можливість самоорганізації.
Кожна опозиція породжує певний напрям руху, певні тенденції, зустріч яких призводить до появи перипетій, колізій, або, користуючись мовою синергетики, до біфуркацій, нестійкості, темпоральності. Але тільки у своїй доповнюваності вони утворюють життєву повноту педагогічного процесу. Кожна опозиція містить як позитивне - те, що створює, так і руйнівне. Абсолютизація однієї з них і нівелювання іншої породжує труднощі набагато вищого порядку, ніж труднощі їх співіснування на основі принципу доповнюваності. Однією з проблем управління й організації педагогічного процесу є "гармонійна доповнюваність" опозицій. Така гармонізація не є раз і назавжди визначеною - вона багато в чому ситуаційна, непрогнозована, випадкова. Вона залежить і від учителя, бо це один з проявів його педагогічної майстерності. Доповнюваність в культурно зорієнтованому педагогічному процесі виявляється в діалозі М. Бахтіна ("Я і Інший") [3] і М. Бубера ("Я і Ти") [7], в діалогіці В. Біблера [6].
Виникнувши у фізиці, доповнюваність стала однією з істотних характеристик складних систем із суперечливими тенденціями розвитку. В сучасній науці "доповнюваність" перетворилася на "принцип доповнюваності" як певний універсальний засіб опису й поведінки складних систем, у тім числі й педагогічного процесу, як парадигма їх розуміння. Складність систем технічної кібернетики визначається кількістю елементів і зв'язків між ними. Саме найбільша кількість елементів і зв'язків обумовлює "випадкову поведінку", що не дає можливості описувати системи такої складності однозначними моделями. Але вони добре описуються ймовірнісними моделями, оскільки випадковості в них однорідні.
Доповнюваність у фізиці має ймовірнісний характер. У педагогічному ж процесі як системі надкібернетичної складності (щодо складності систем див. [14]) доповнюваність не можна описати ймовірнісними моделями.
Loading...

 
 

Цікаве