WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття - Реферат

Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття - Реферат

реалізовуються всі названі дискурси, хоч і різною мірою та набуваючи різного психологічного оформлення. Кожному з етапів притаманне відносне домінування одного з дискурсів, що дає підстави гадати про сутнісний зв'язок між змістом особистісного поставання і природою інтерсуб'єктної взаємодії як його визначального чинника. (У такому підході простежуються виразні аналогії з традиційним для вітчизняної психології тлумаченням змісту провідної діяльності).
Для розуміння сутності психічного розвитку немовляти принциповим є питання про наявність/брак початкової суб'єктності в новонародженої дитини. Наявність такої суб'єктності частіше визнається (доказом чого є, принаймні, здатність реаґувати на впливи середовища). В. Татенко, наприклад, зазначає, що початкова психогенетична схильність до впливу фізичних характеристик людського мовлення, до оволодіння мовою є незаперечним свідченням вибіркової, спрямованої суб'єктної активності новонародженого [9, с. 259], проте така активність є тільки біопсихічним фактом без вагомих ознак власне соціальності.
Рідше індивідуальна суб'єктність трактується як продукт суто соціального розвитку дитини під впливом соціалізаційних чинників. Так, Дж. Мід категорично заперечував наявність самості як вихідної характеристики індивіда, а індивідуальну суб'єктність розглядав лише як продукт міжіндивідних інтеракцій. Він твердив, що індивіди мають бути залучені до суттєвого відношення ще до того, як спілкування або контакт між їхніми психіками стане можливим. Тіло стає самістю, розвиваючись у контексті соціального досвіду й діяльності. Перш ніж стати самістю, індивід стає об'єктом для себе, так само, як інші індивіди є об'єктами для нього. Самість, отже, є принципово соціальною структурою і постає в соціальному досвіді [5, с. 44, 123 - 131].
Для характеристики владно-підвладного статусу немовляти надання переваги першому чи другому розумінню не надто принципові. Незалежно від того, чи немовля включається в процес соціалізації як біопсихічний суб'єкт, чи тільки стає суб'єктом, соціалізуючись, і в тому і в тому випадку його психіка, аби набути соціально-особистісного оформлення, має потрапити під владу соціалізаційних впливів.
Інше принципове питання в контексті проблеми, що розглядається, полягає в наявності та функціюванні чи то автономної суб'єктності дитини, чи то цілісної суб'єктності дитини і дорослої особи. Перший варіант видається очевиднішим і зрозумілішим; натомість у другому краще розв'язується проблема взаємозв'язку індивідуального і соціального. Найбільш обґрунтованою видається позиція, яка б поєднувала обидва підходи. Слід вести мову як про індивідуальну суб'єктність немовляти, що включається в соціальний контекст впливів оточення, так і про істотне прилучення потенційної суб'єктності дитини (квазісуб'єктності) до простору її спільної з дорослою особою суб'єктності. Д. Леонтьєв наполягає на тому, щоб визнати дитину і дорослого за співсуб'єктів єдиної, але розподіленої між ними предметної діяльності. Це зумовлено тим, пише він, що суб'єктом предметної діяльності, у якій формується дитяча особистість, може бути тільки особистість, якою дитина ще не є. Тому реально предметна діяльність дитини виконується не нею, а єдиним співсуб'єктом "дитина - дорослий" [4, с. 400 - 401].
Обидва варіанти, проте, мають забезпечувати формування індивідуального психічного простору, у якому поєднуються біологічні, соціальні і психологічні ознаки, що символізують зародження індивідуальної суб'єктності. Саме з її набуттям психологічно доречним постає питання про владну чи підвладну позицію немовляти в інтерсуб'єктній взаємодії. Початкову суть такої можливості становить потенційна здатність підлягати соціалізаційно-інтерпретаційним впливам, реаґувати і зважати на них. У контексті взаємодії з матір'ю такий психологічний статус немовляти найбільшою мірою означає входження в інтеракційний дискурс первинного узалежнення.
Опанування предметно-знаряддєвої діяльності дитиною ясельного віку забезпечує їй пізнання та засвоєння соціально сформованих і закодованих функцій предметів, що відбувається під впливом дорослих у процесі виконання спільних дій. Поступово дії дитини стають дедалі самостійнішими, вона щораз глибше пізнає логіку предметного світу, її психічні процеси та поведінкові акти дедалі виразніше вписуються в дискурс упорядкування.
Криза трьох років знаменує появу самосвідомості, а відтак і започатковує ціннісно-орієнтаційне світобачення, породжує здатність опосередковано ставитися до дійсності та до самого себе. У цих властивостях виразно простежуються ознаки дискурсу вторинного узалежнення.
Поява самосвідомості лягає в основу здатності переводити відображення зовнішньої дійсності у внутрішній світ. Сенситивним періодом розвитку такої здатності стає дошкільний вік, коли, завдяки взаємодії з предметним світом, значущими іншими та самою собою, у дитини інтенсивно формується образно-символічна сфера. Світ стає двоїсто-паралельним: дитина може взаємодіяти з оточенням, середовищем насправді, реально і може взаємодіяти уявно, заглиблюючись у простір власних фантазій. Провідною діяльністю стає гра, у якій дитина порівняно легко піддає дійсність символічним трансформаціям, здобуваючи в такий спосіб символічну владу над нею.
Взаємодія з ровесниками і дорослими також перебігає у двох планах - зовнішньому і внутрішньому, сприяючи формуванню між ними тісних взаємозв'язків і взаємопереходів. Не тількивнутрішні стани й потреби дитини виявляються залежними від зовнішньої дійсності, а й ця дійсність також істотно узалежнюється від внутрішніх переживань. Таким чином, провідного статусу знову набуває дискурс первинного узалежнення.
Особистісний розвиток молодшого школяра найвиразніше спрямовано на логічне впорядкування зовнішнього і внутрішнього світу, на вдосконалення процесів соціальної координації та субординації. У владно-підвладних співвідношеннях на цьому етапі виразно домінує дискурс упорядкування.
Криза підліткового віку різко актуалізує численні проблеми особистісного розвитку, що вписується в різні дискурси інтерсуб'єктної взаємодії. Проте якщо за основний психологічний зміст підліткового етапу особистісного формування визнати особистісну емансипацію й самоствердження, то провідним в інтерсуб'єктній взаємодії належить назвати дискурс вторинного узалежнення.
Владно-підвладна проблематика виявляється особливо значущою для особистості підлітка, адже йдеться про кризове знецінення одних авторитетів і пошук нових. За позірним прагненням унезалежнитися від впливу авторитетних осіб та соціальних норм приховується прагнення приєднатися до інших соціальних структур, знайти сенс існування в ідентифікації з новими привабливими особами або ідеями.
Бурхливий розвиток емоційної сфери в юнацькому віці містить виразні ознаки первинного узалежнення, коли встановлюються суб'єктивно значущі емоційні зв'язки з близькими особами. Проте саме в цьому віці розпочинаються процеси особистісного самовизначення в різноманітних сферах, що знаменує посилення дискурсу впорядкування. Саме цей дискурс, як правило, домінує протягом періоду зрілого життя, утім, не витісняючи інших дискурсів.
Перехід до старості характеризується ознаками вторинного узалежнення: остаточне формулювання життєвого кредо, максимально можливе усвідомлення сенсу життя, досягнення найвищого для особи рівня пізнання світу і самопізнання.
Період дряхління, який несе із собою стан і почуття безпорадності, об'єктивну й суб'єктивну залежність від інших осіб, означає повернення людини до стану первинного узалежнення.
Отже, життєвий шлях особи можна розглядати як послідовну реалізацію кратологічного циклу: від первинного узалежнення через упорядкування до вторинного
Loading...

 
 

Цікаве