WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття - Реферат

Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття - Реферат


Реферат на тему:
Інтеракційні виміри особистісного і соцієтального буття
Виняткова багатоаспектність індивідуально-особистісного і соціально-взаємодійного перебування людини у світі постійно висувають перед соціально-психологічною наукою проблему адекватного поєднання в межах якомога несуперечливої теоретичної моделі цілої низки чинників, що сукупно визначають спосіб входження особи в соціум. Це як традиційні для психології чинники внутрішньоіндивідуальні та міжособові (або міжособистісні - їх специфічний варіант), так і дедалі популярніші в останні десятиліття чинники символічно-феноменологічні та інтеракційно-інтерпретаційні. У статті зроблено спробу описати закономірності евентуальних поєднань цих та інших (зокрема, владно-підвладних, або кратологічних, від грец. кратос - влада) детермінант особистісного онтогенезу в контексті соціального співжиття та процесу утворення соцієтальної структури під впливом інтерсуб'єктної взаємодії як основного способу співіснування соціально оформлених індивідуальних суб'єктностей.
В основі заходження індивіда в інтерсуб'єктну взаємодію лежать первинні біологічні потреби. Їх задоволення (реальне, а не ілюзорне) стає можливим лише завдяки виявлянню їх у навколишнє середовище, що забезпечує можливість отримання у відповідь належних засобів. Як зазначає В. Татенко, дитина просто змушена увійти в контакт із дорослим як украй незадоволена, неврівноважена, гранично напружена система, заряджена на подолання своєї недосконалості, недосвідченості, несвободи, залежності від світу, і водночас така, що має нерозтрачений заряд самоздійснення [9, с. 263]. Дитина, отже, свої специфічні потреби виражає в простір взаємодії, де може їх задовольнити.
Для людського індивіда процес задоволення потреб первинно набуває соціального змісту, стає оптимальним завдяки соціальній організації. Ця організація втілюється у вигляді численних інтерперсональних ситуацій, у яких відбувається взаємодія потребуючого суб'єкта і соціального оточення. Таку взаємодію Г. Салліван називав інтерперсональною. Напруження потреби в ній він розглядав як тенденцію інтеґрувати ситуацію, доконечну для задоволення потреби, і таку, що цілковито відповідає цій меті [7, с. 109]. Інтеґрація ситуації інтерперсональної взаємодії поступово веде до засвоєння соціально зумовленого досвіду задоволення потреб.
Незадоволення біологічних потреб новонародженої дитини спричиняє в ній внутрішній дискомфорт у вигляді розмаїтих тривог і страхів. Можна вести мову й про первісно притаманний екзистенційний страх, що існує незалежно від задоволення/незадоволення біологічних потреб, а сам постає як базальна потреба переживати своє відчайдушне існування. І в тому і в тому варіанті психічне напруження дитини натрапляє на емоційно напружену увагу до неї дорослих, через що взаємні тривога й страх набувають інтерперсонального характеру та утривалюються як атрибутивна властивість інтерсуб'єктної взаємодії.
Саме в процесі такої взаємодії забезпечується психологічно значуще поєднання диспозиційних характеристик індивіда, суб'єкта, особи, що виявляються в середовище, і ситуаційних чинників, які на свій спосіб визначають поведінку особи. У психології традиційно більшого значення надається диспозиційним характеристикам порівняно з ситуаційними ("фундаментальна помилка атрибуції"), натомість іґнорування суб'єктно-особистісних чинників робить інтерсуб'єктну взаємодію психологічно вихолощеною та абстрактно-безглуздою.
Роль диспозиційних характеристик особи у взаємодії особливо вагомо виявляється в проблемному характері, який взаємодія має для осіб з різного роду особистісними недостатностями, насамперед комплексом нижчості. Для них вона стає засобом не активного самоперетворення і перетворення дійсності, а підтвердження власної цінності, зниження психологічного дискомфорту, зумовленого відчуванням своєї малоцінності. Класичним прикладом є невротична особистість, що постійно перебуває в хибному колі переживання власної упослідженості. Як і кожна інша сфера психічного життя, міжособова взаємодія має проблемний характер для осіб із посиленим почуттям нижчості. За А. Адлером, будь-яке втручання ззовні здається такій людині загрозою її безпеці та спонукає до активного або пасивного самозахисту [1].
Усі співвідношення, що перебувають у просторі взаємодії індивіда зі світом, визначаються тісним взаємозв'язком і поєднанням особистісних диспозицій та поведінкових актів суб'єкта і ситуаційно-середовищних чинників. Водночас із психологічного погляду визначальним є не об'єктивний зміст ситуації, у якій перебуває суб'єкт, а його суб'єктивна оцінка ситуації та свого перебування в ній. Ця оцінка, початково суб'єктивно-біопсихічна, поступово наповнюється соціальними змістами, які стають дедалі визначальнішими, а відтак, відповідаючи на впливи середовища, індивідуальний суб'єкт перебуває не під владою безпосередньої ситуації, а під опосередкованою владою соціального оточення.
Проте вплив соціального оточення не відображається пасивно, суб'єкт і сам постає як активний чинник самовизначення в інтерсуб'єктивному просторі. Ця обставина актуалізує проблемні співвідношення індивідуальної активності і спільної діяльності групи осіб, її загального контексту. Саме інтерсуб'єктна взаємодія забезпечує найадекватніше поєднання як безпосередніх та опосередкованих чинників, так і індивідуально-особистісних і міжособистісних характеристик діяльності.
Взаємодія об'єднаних індивідів у контексті спільної діяльності забезпечує інтеґрацію інтерперсональних стосунків. Спільна діяльність стає середовищем, у якому формуються, поєднуються та реалізуються індивідуальні і колективні сенси. Д. Леонтьєв вважає, що спільна діяльність не є лише формою координації та інтеґрації індивідуальних діяльностей, спрямованих на реалізацію однієї спільної мети: така діяльність була б квазіспільною. Істинна ж спільна діяльність не додається до індивідуальної, а заступає її. Вона розподілена між суб'єктами, у яких на цей момент немає жодної індивідуальної діяльності, яка відрізняється від діяльності, спільно розподіленої між ними. Отже, ця діяльність має спільну для її співсуб'єктів не тільки операційну, а й мотиваційно-сенсову структуру. Д. Леонтьєв наголошує також на принципово спільній природі механізмів взаємодії в спільній діяльності і міжособовому спілкуванні: як інструментальна взаємодія, так і глибинні міжособистісні стосунки ґрунтуються на інтеґрації індивідуальних діяльностей у загальну, спільно розподілену діяльність, що реґулюється спільним сенсовим полем [4, с. 397 - 398, 407].
На дедалі вищому рівні взаємодії поєднання таких сенсів стає щораз менш суперечливим завдяки набуттю взаємодією творчо-ігрового характеру. Творча взаємодія перетворюється на вільну гру натхненних суб'єктів, чия активність взаємно не обмежує, а спонукає до нових і нових актів самоактуалізації. Г.-Ґ. Ґадамер наполягав на тому, що суб'єкт гри - це не суб'єктивність того, хто, виконуючи інші різновидидіяльності, віддається ще й грі, а тільки сама гра. Ігровий простір визначається самим ігровим рухом, а не ззовні [3, с. 104 - 107]. Проте досягнення такого рівня є радше винятком і взаємодія зазвичай перебігає в більш стандартизований спосіб.
Навколишній світ для кожного окремого індивіда відображається через, у процесі і завдяки взаємодії з іншими людьми. Відтак людська психіка має первісно інтерсуб'єктний характер. Завдяки інтерсуб'єктній взаємодії відображення дійсності від самого початку виявляється опосередковано-символічним і втілюється в системі символічних значень. Має місце не відображення дійсності як таке, а взаємне відображення змісту інтеракційних виявів. Суб'єкт відображає дійсність, означену іншими суб'єктами. І в безпосередньому
Loading...

 
 

Цікаве