WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Диспозиційна модель психологічного механізму політичної самоідентифікації індивіда - Реферат

Диспозиційна модель психологічного механізму політичної самоідентифікації індивіда - Реферат


Реферат на тему:
Диспозиційна модель психологічного механізму політичної самоідентифікації індивіда
Важливою умовою становлення громадянського суспільства є політична активність індивіда. Людина може виступати одночасно як самостійний суб'єкт політичного життя і як такий, що перебуває у складі колективних та організованих суб'єктів політичного життя (груп, спільнот, рухів, організацій). При цьому політичне функціонування індивіда в обох випадках зумовлене як зовнішніми чинниками (чинниками політичного середовища), так і внутрішніми, серед яких важливу роль відіграє його політична самосвідомість - усвідомлення себе в системі політичних відносин.
Вихідний момент політичної самосвідомості людини - її політична самоідентифікація, що може бути визначена як процес ототожнення себе з певним політичним суб'єктом, з його ідеологією чи символами або уподібнення йому. По суті, це процес формування уявлення про себе як, наприклад, члена, прихильника або противника певної політичної партії чи руху, як опонента їх лідера, уявлення про власний статус у структурі певного політичного інституту (держави або партійної чи виборчої системи), уявлення про специфіку власної участі у політичних процесах у селі, місті,
районі, області, регіоні, на теренах окремої частини світу чи планети, усвідомлення власної прихильності чи антипатії до певних політичних Ідеологій, цінностей, норм, традицій, звичаїв, символів - таких, як прапор, герб, гімн, елементи одягу, жести тощо. Внаслідок цілої множини такого роду ідентифікаційних процесів формується ряд політичних ідентетів індивіда, тобто окремих уявлень про свою тотожність з певними політичними феноменами, або її політична ідентичність, що розглядається як сукупність таких уявлень людини.
Політичну самоідентифікацію доцільно розглядати як процес формування та актуалізації вже сформованих соціальних установок людини стосовно себе як суб'єкта політичних відносин. У доцільності саме такої інтерпретації можна переконатись, звернувшись до ідей американських соціологів і соціальних психологів М.Куна і Т.Макпартленда, які власне й започаткували емпіричні дослідження феномена самоідентифікації особистості в соціальних науках. На думку цих вчених, в основі організації і спрямованості людської поведінки маємо наявні в індивіда установки щодо самого себе або його суб'єктивні визначення власної ідентичності [1]. Близьку позицію у цьому питанні посідає російський учений Г.Ділігенський, котрий розглядає особливості соціально-політичних установок. Як специфічний клас останніх він виокремлює установки на ідентичність з макросоціальною спільнотою різних масштабів - від родоплемінної до національне-державної, соціально-класової і загальнолюдської, а також комплементарні (доповняльні) до цих аттітюдів установки на "чужі" спільноти, які можуть мати позитивний, дружній, негативний, ворожий, індиферентний або амбівалентний характер [2]. Аналогічні підходи поширені й у галузі електоральної соціології, предметом якої виступають електоральні установки - сформоване на основі попереднього досвіду і певної інформації про об'єкти виборчого процесу ставлення виборців до участі у виборах та об'єктів вибору, що виявляється в емоційних оцінках партій чи кандидатів та готовності віддати за них голос [3, с. 214]. Йдеться насамперед про дві теорії електоральної поведінки - соціологічну, що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними групами (класами), і соціально-психологічну, яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями та ідеологіями [3, с. 154, 158]. Таким чином, концептуалізація явища політичної самоідентифікації через залучення теоретичних і методологічних напрацювань, набутих в ході досліджень соціальних установок, достатньо усталена в науці. Проте слід зазначити, що такий спосіб розв'язання даної наукової проблеми ще не вичерпав своїх евристичних перспектив. Насамперед це стосується можливості розробки комплексної моделі механізму політичної самоідентифікації, яка б розкривала динамічні (процесуальні) й статичні (структурні) властивості цього феномена, взаємозв'язок і взаємодію всіх чинників, що детермінують його.
Не підлягає сумніву, що емпіричне дослідження політичної самоідентифікації особистості має здійснюватися на основі відповідної теоретико-концептуальної моделі даного феномена. Вищезгадана модель в ході дослідницької діяльності виконує ряд важливих функцій: теоретико-трансляцінну, емпірико-селекційну, дескриптивно- репрезентативну, евристично-інноваційну, екстраполяційне-прогностичну, змістовно-організаційну та наочно-ілюстративну [4]. Розробку вказаної моделі необхідно здійснювати на основі теорії або концепції, аналітичні, діагностичні та прогностичні можливості якої концептуально відповідають особливостям, змісту і завданням даного дослідження. Бажані також високий і стабільний статус теорії в науковому середовищі, її практична апробованість при розв'язанні подібних наукових завдань.
У наукових джерелах, де розглядаються різні аспекти досліджень соціальної самоідентифікації у пострадянському просторі, зокрема теоретичне підґрунтя вказаних досліджень, неодноразово згадується й використовується диспозиційна концепція В.Ядова [5]. Дана концепція в цілому відповідає всім зазначеним вище умовам щодо використання її як основи для розробки теоретико-концептуальної моделі політичної самоідентифікації як процесу, заданого взаємодією цілої низки різноманітних чинників. Окреслення концептуальних контурів даної моделі доречно поєднати з одночасним аналізом ключових у даному контексті положень диспозиційної концепції.
Одним із таких положень є постульоване В.Ядовим твердження про системний характер усієї сукупності різноманітних відношень, у яких перебуває людина. Ці відношення формуються на основі індивідуального життєвого досвіду і являють себе у певній вибірковості й зорієнтованості у сприйнятті зовнішніх стимулів та реагуванні на них. У концепції Ядова вказані відношення мають назву "диспозиції", що є похідною від латинського слова "dispositio" ("розміщення") і в даному випадку означає схильності, налаштованості або, зрештою, ставлення. Завдяки аналізу світового та радянського досвіду вивчення різних видів диспозицій та проведеному під власним керівництвом аналітичному емпіричному дослідженню Ядов виявив три ієрархічних рівні у диспозиційній структурі особистості [6, с. 109-110]. На нижчому рівні знаходяться елементарні фіксовані установки, що вивчалися грузинською психологічною школою - неусвідомлювані й позбавлені модальності (переживань "за" і "проти") та пов'язані із задоволенням вітальних потреб у найбільше повторюваних ситуаціях.
Середній рівень становлять соціальні фіксовані установки (аттітюди), чинниками формування яких є соціальні потреби людини, пов'язані з належністю (включенням) до мікросоціального середовища, та відповідні соціальні ситуації, у яких можливе задоволення цих потреб. На основі ідей М.Рокіча виокремлюють два різновиди аттітюдів: 1) аттітюди щодосоціальних об'єктів та їх властивостей; 2) аттітюди щодо соціальних ситуацій та їх властивостей. Оскільки об'єкти можуть мати різний ступінь загальності, то й соціальні установки можуть бути більш чи менш загальними. На відміну від елементарних установок нижчого рівня аттітюди відповідно до концепції М.Б.Сміта структуровані на три компоненти: 1) когнітивний, або розсудковий (усвідомлення об'єкта або ситуації); 2) афективний, або емотивний (позитивна або негативна емоційна оцінка об'єкта чи ситуації); 3) конативний, або поведінковий (певні наміри, готовність до дій стосовно об'єкта чи ситуації).
Вищим рівнем диспозиційної структури особистості є система ціннісних орієнтацій людини на цілі життєдіяльності та засоби досягнення цих цілей, які детерміновані загальними соціальними умовами життя. На думку Ядова, "система
Loading...

 
 

Цікаве