WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психопатологія влади як продукт соціальної взаємодії - Реферат

Психопатологія влади як продукт соціальної взаємодії - Реферат

свідчать про те, що головним його результатом має ставати досягнення особистістю дедалі більшого ступеня індивідуальної свободи. Це, зрозуміло, означає і здатність бути суб'єктом владування, джерелом власних самостійних рішень, дій та вчинків.
Заходячи в контакт із середовищем, дитинавтручається в усталений порядок речей, "тисне" на середовище, змінює його більш чи менш відповідно до власних намірів. Так дитина навчається володіти ситуацією, світом і собою в цьому світі. Будучи підпорядкованою оточенню, вона водночас здобуває над ним владу.
На кожному наступному віковому етапі розвитку особистості коло взаємодії зі світом стає дедалі ширшим, сама ця взаємодія ускладнюється, як ускладнюються й процеси владування та підпорядкування. Змінюються пропорції взаємодії дитини з дорослими і ровесниками: від початково майже цілковитої включеності її у сферу спілкування із старшим за віком оточенням до поступового переважання ролі та впливу на неї ровесників.
Процес спілкування дорослих (насамперед батьків) і дитини протягом усього дитинства забезпечує значний простір для психопатологічних явищ. Можна навіть, ідучи за класиками психоаналізу, припустити, що вся ця сфера - це суцільна патологія, де дорослі досить вільно, хоч і несвідомо виявляють і реалізовують свої власні комплекси, виливаючи їх на дитину у вигляді вельми суперечливої "любові-ненависті".
Якщо назовні, поза сім'єю суспільство пропонує, нав'язує певні норми взаємодії дорослої людини з дитиною, то в самій сім'ї вплив цих норм виявляється доволі умовним і відносним. Стосунки між батьками і дітьми укладаються радше відповідно до їхніх особистісних потреб та якостей, ніж згідно із соціально схвалюваними стереотипами.
І відношення владування-підпорядкування в структурі таких стосунків посідають далеко не останнє місце. Віяло можливих варіантів тут майже безмежне: від деспотичного свавілля до рабської покори як із боку однієї, так і другої сторони.
Розвиваючись, дитина повинна ставати дорослою людиною. Але фактичний результат такого розвитку може бути дуже різним. У кожній-бо нормальній дорослій людині "сидить" дитина з її дитячими проблемами та нерозв'язаними комплексами. Час од часу ця "дитина" виривається назовні, бере владу над дорослою особистістю, і найкращий спосіб дати собі раду в такій ситуації - це піддатися дитячим потребам, "погратися", попустувати, вільно й невимушено потворити.
Якщо ж, однак, такого дитячого надто багато, то маємо справу з особистістю інфантильною, нездатною брати на себе повноцінну дорослу відповідальність за себе та інших. Така особистість зазвичай воліє уникати справжньої відповідальної влади над іншими, несвідомо підпорядковуючись чужій волі, але охоче виявляє владу "несправжню" - примхливу й істеричну.
Інший варіант патології в цій сфері - це бути "наддорослою" людиною, людиною, яка все навколо бере надто всерйоз і не залишає для себе та інших жодного "люфту" у формі жарту, розваги, розслаблення, іронії та самоіронії. Такі люди, як правило, абсолютизовують ті чи ті ідеї, норми поведінки тощо і не визнають права інших на надання переваги інакшим цінностям.
Представників першого і другого типів патології зближує надмір еґоцентризму, коли, виявляючи свою ніби владу над іншими людьми, вони, по суті, перебувають у полоні імпульсів свого Я.
Ще один важливий аспект проблеми влади-підпорядкування пов'язано зі сферою статевих відмінностей та міжстатевих стосунків. Загалом відповідна проблематика викликає непропорційно великий інтерес з огляду на її суб'єктивну значущість, а не тому, що фізичні або психічні відмінності між чоловіками і жінками такі вже дуже великі. (Ідеться про те, що спільного, подібного, однакового в представників обох статей є незрівнянно більше, ніж несхожого, відмінного. Просто це однакове сприймається як щось цілком натуральне і не привертає до себе надмірної уваги).
У контексті владно-підвладних стосунків чоловікам, чоловічій особистості та поведінці звичайно приписується прагнення до домінування, а жінкам - до підпорядкування. Відтак мужність пов'язується з посіданням владного статусу, а жіночність - підвладного.
Відповідні стереотипи міцно закоренилися як у масовій культурі, так і в науково-психологічних уявленнях. Чоловічій поведінці приписується намагання оволодіти жінкою, пережити своєрідну "радість володіння", жіночій, натомість, - бажання піддатися активному чоловічому натискові, відчути не менш своєрідну "радість підкорення". (Тут мається на увазі не тільки і не стільки поведінка, пов'язана із суто сексуальною сферою, скільки поведінка, що розуміється більш широко як статеворольова та особистісна взагалі).
Патологія в цій сфері також виявляється на двох полюсах. На одному мова йде про брак відповідних статеворольових якостей, коли чоловік є не досить мужнім (активним, сильним, упевненим тощо), а жінка - не досить жіночною (лагідною, чулою, покірною і т.ін.). На протилежному полюсі маємо, навпаки, надмір статеворольових особливостей. Чоловік у цьому разі стає таким собі "суперсуперменом" - самовпевненим ґвалтівником і насильником, а жінка - легкодоступною та безпорадною повією.
Зіставлення шкал "мужність - жіночність" і "владність - підвладність" ставить питання про психологічну первинність одного комплексу якостей щодо другого: який із них є первинним, а який - його дериватом (похідним від первинного)?
Частіше визнається первісність ґендерних (статеворольових) особливостей, рідше - особливостей, пов'язаних із владою (кратичних, від грец. кратос - влада). Якщо вийти за рамки статево поділеного середовища та поглянути на нижні, достатеві поверхи еволюційної ієрархії, то неважко переконатися, що там, де немає і не може бути мови про міжстатеву диференціацію (а відтак і про які-небудь ознаки мужності та жіночності), існує диференціація за ступенем владної переваги, за здатністю підкоряти собі інші істоти.
Така зміна ракурсу бачення проблеми дає підстави для якісно інакшої інтерпретації деяких психологічних явищ. Наприклад, чи не слід поставити питання про не лише психосексуальну або сексопатологічну природу гомосексуалізму, а й про його, можливо, базові психократичні джерела? Адже неспростована теза класиків психології про бісексуальність людської натури спонукає шукати коріння такої бісексуальності. І чому саме або тільки в психосексуальній організації людини? А якщо тільки там, то як, власне кажучи, пояснити можливість сублімації гомосексуальних (та й гетеросексуальних також) тенденцій у позасексуальних сферах? І як тоді тлумачити неодноразово описану психологічну спорідненість безсумнівно існуючих "радості підкорення" та "радості володіння", що мають місце в переживаннях
Loading...

 
 

Цікаве