WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПсихологія → Психопатологія влади як продукт соціальної взаємодії - Реферат

Психопатологія влади як продукт соціальної взаємодії - Реферат


Реферат на тему:
Психопатологія влади як продукт соціальної взаємодії
Влада - своєрідний зв'язок, відношення між двома (або більше) суб'єктами, один із яких зумовлює, мотивує діяльність іншого. Цей зв'язок практично ніколи не буває однобічним, і завжди позиція владування (посідання влади, здійснення її) містить у собі й момент узалежнення, підпорядкування суб'єкта влади її ніби-об'єктові.
Зазвичай виділяють два різновиди владно-підвладної взаємодії: владу-вплив і владу-примус. З психологічного погляду видається, однак, що другий різновид - це радше окремий випадок першого. У стосунках владування-підпорядкування більше важать здатності психологічного дієвпливу (або, у разі переважання примусу, їх недостатність чи відсутність), що й зумовлює весь зміст, характер та розподіл взаємних позицій у владно-підвладній взаємодії.
Питання про патологію влади має сенс виключно як питання про психопатологію влади. Поза психічним відображенням стосунки суб'єктів влади, по суті, не існують як стосунки, а суб'єкти не є суб'єктами. Без психічного влада як така перетворюється на звичайну "об'єктивну" залежність, де патологія - явище зовсім умовне, бо існує лише за умови надання їй (владі) певної оцінки, а відтак постає питання: хто і як даватиме таку оцінку?
Навіть більше, самого лише психічного без його свідомісного радикала не досить для виникнення патології у сфері влади. Тваринний світ являє нам численні зразки владно-підвладних актів, але без їх суб'єктивно-ціннісного відображення вони залишаються фактом радше "об'єктивним", таким, що породжується поза свідомою волею його учасників. А відтак немає підстав для окреслення відповідних явищ за ознакою нормальності чи патологічності.
Набагато складнішою є справа з людьми. Через суб'єктність і суб'єктивну небезсторонність психіки людина накладає на кожне переживане нею явище систему оцінок - індивідуальних та соціальних (а найчастіше - індивідуально-соціальних). Це зумовлює поділ явищ на "нормальні" і "патологічні", і не існує переконливих об'єктивних доказів "нормальності" одних явищ та "патологічності" інших.
Намагаючись обґрунтувати ту чи ту систему оцінок, ми неминуче впремося в проблему пізнання "остаточної" істини, що її, як відомо, посідає тільки Бог або той, кого людина вигадала і визнала собі за Бога.
Людське суспільство заради власного збереження, існування та розвитку виробляє певні зразки та норми, що визнаються більшістю його членів за найбільш слушні й доцільні, а часто-густо - і за єдино правильні й можливі. Крізь призму цих норм оцінюються всі факти, події людського індивідуального та соціального буття.
Влада як спосіб конструювання стосунків між членами суспільства припала людям "у спадок" від тваринного стада. І не було, мабуть, в еволюції людства такого моменту, коли б воно реально поставило під сумнів саму доцільність існування влади як такої. Не було ні часу, ні потреби, ні можливості.
Влада сприймається (але практично не усвідомлюється) як невід'ємний, природний атрибут соціальної взаємодії, організації соціальної спільноти на всіх рівнях її функціонування. І ці її неусвідомлювані, "невидимі" характеристики - більш або менш тривалі протягом тої чи тої історичної епохи - якраз і беруться стихійно за норму, за те, що є "правильним". А патологією, відповідно, є все те, що від такої норми відхиляється.
У різний час і в різних місцях ознаки "правильності" влади досить істотно відрізняються між собою. І така-от "суспільно-історична" зумовленість дає ще одну підставу припускати, що насамперед суб'єктивні оцінки - індивідуальні та соціальні - можуть визначати патологічність чи непатологічність конкретних владно-підвладних стосунків. І прикладів цього - безліч.
А коли так, то, ідучи за відповідною логікою, мусимо визнати, що влада - це не тільки психологічний зв'язок, але й - завжди і всюди - зв'язок психопатологічний (принаймні потенційно). А отже, водночас, і не психопатологічний, а просто такий, який є: зв'язок у вигляді взаємозумовлювання мотивації, що його ціннісно-змістова оцінка має відносний характер.
Важливо підкреслити, що прагнення влади над чимось або кимось тісно пов'язане з позірно протилежним прагненням підпорядковуватися чомусь або комусь. Зазвичай це дві сторони однієї медалі, хоча частіше увидатнюється лише одна сторона, тоді як друга відходить у тінь.
Психопатологія можлива на обох полюсах такої дихотомії. Можна вести мову як про патологічний потяг до влади та зловживання нею, так і про не менш патологічне прагнення цілковито підлягати чужій волі, бути об'єктом чийогось володіння.
Джерела й механізми таких людських прагнень, як це часто буває, криються десь у часових та психічно-просторових глибинах дитячої психіки, у складних і заплутаних закономірностях становлення дитячої особистості.
Адже саме це становлення відбувається завдяки тому, що дитина, народившись, потрапляє в залежність від дорослої людини, під її майже безмежну владу над собою. Ба більше, сама ця влада є абсолютно необхідною передумовою соціального, тобто й особистісного розвитку дитини. Для того щоб змінитися, розвинутися в певному напрямі, дитина повинна зазнати соціалізуючих впливів середовища, піддатися їм, відповісти на них своїми реакціями - початково власними, але водночас викликаними до життя сторонніми, зовнішніми впливами.
Реаґуючи на соціальне середовище, заходячи з ним у взаємодію, дитина ніби "визнає" його владу над собою, підлягає цій владі, інтеріоризовує її як щось одначально притаманне їй самій. Без такої залежності особистісний розвиток не відбувається, є просто неможливим.
Інша річ, що, як і будь-який інший, особистісний розвиток дитини, що здійснюється в певному конкретному напрямі, автоматично означає "відмову" від безлічі інших можливостей, які існують на самому початку становлення. Таким чином, владний вплив соціального оточення, з одного боку, обмежує потенційний простір, у якому може відбуватися розвиток особистості, але з другого - він є вирішальним чинником розпочинання та тривання самого такого розвитку.
Отже, від перших днів, годин, хвилин життя особистість навчається підлягати чиїйсь волі, реаґувати на чиюсь активність, прилучатися до здійснення чиїхось намірів. І таке психологічне узалежнення треба розглядати як винятково позитивне соціалізуюче явище.
Зрозуміло, проте, що потрапляння дитини в залежність від дорослих не є такою собі самоціллю. Його метою, навпаки, є радше поступове опанування дитиною фізичної та соціальної дійсності, оволодіння засобами свого власного владування над ситуацією та іншими людьми. Закономірності процесу становлення дитячої особистості на різних етапах якраз і
Loading...

 
 

Цікаве